Мужність, зброя і мапа

Про волонтерів придумали анекдот: якщо в зоні АТО ще немає ядерної зброї, то тільки тому, що волонтерам її поки що не замовили. Та насправді вони перевозять усе, окрім зброї. Хоча самим їм доводиться їхати в зону антитерористичної операції зі зброєю. Ці люди переводять усім зрозумілі слова про добро, правду і справедливість у практичний вимір. За рік після Революції гідності таких в Україні дуже багато. Про еволюцію їхніх поглядів розмовляємо з волонтером Костянтином Олексиним з Калуша.

Волонтер із Калуша розповідає, що на Майдан він зі своїми друзями їхали в найкритичніші дні — вперше після того, як побили студентів.

«Ми одразу винайняли автобус і зібралися на Майдан. Там були в охороні Майдану та займалися пропускним режимом. Будували барикади з боку будівлі профспілок. Якраз там і стояв калуський намет. Коли стало більш-менш спокійно, ми поїхали додому, бо не бачили сенсу сидіти довго, вдома ж — справи і робота. Але надсилали посилки і підтримували Майдан матеріально. Так, як сьогодні всі допомагають тим, хто в зоні АТО», — пригадує Костянтин.

Він займається приватним охоронним бізнесом. І коли почалася війна, призвали його товаришів. «Друзів, знайомих, близьких покликала війна. У мене також зібраний рюкзак, прийде повістка — і я готовий. Я собі все необхідне зібрав і приготував, щоб не довелося просити своїх про негайну допомогу — теплі речі і все інше. Так, нині вже краще із забезпеченням, але все одно та ж одежа зношується, особливо у тих хлопців, котрі на передовій, котрі в окопах».

— Чи правда, що сьогодні в українців спав запал допомагати АТО. Одні гинуть, інші сидять в ресторанах...

— Так, є таке. Люди потрохи розчаровуються, але держава винна у цьому. У нас фактично немає інформаційної роботи, пропаганди. Я думаю так: коли війна, то має бути повна мобілізація. Одна армія воює, інша резервна. і вся країна працює на оборону, а не так, як сьогодні. Виграли війну, тоді можна і розважатися. А оце АТО — нічого не зрозуміло. На жаль, і тут — бізнес. Навіть те, що в міліції ротацію проводять регулярно — раз на сорок п’ять днів, а армія? Вояка як закинули на півроку — то бувай здоровий. Тож за великим рахунком нічого наразі нагорі не змінилося, тільки люди. У нас із фірми призвали трьох хлопців, то ми їм зобов’язані допомогти. Також мусимо їм зберігати робоче місце і платити зарплатню, закон так каже. Але закон не каже, скільки це має тривати. Адже повістки принесли на сорок п’ять днів.

— Розкажіть про вашу поїздку в зону АТО. Ви сказали, що їдуть ті, хто не боїться. Але як не боятися їхати під кулями?

— Ще після Майдану у нас в Калуші було створено загін з десяти чоловік, які самі вчаться армійського ремесла. Ми повідомляємо тільки тих, до кого їдемо, коли ми вже пройшли блокпости та неодноразові перевірки і близько від мети. Багато було випадків, коли хлопці наші збивалися зі шляху і потрапляли до сепаратистів зі своїм вантажем, а ті відбирають машини, принижують, б’ють та примушують працювати.

Перед першою поїздкою ми звернулися до хлопців із «Самооборони» івано-Франківська, як і якою дорогою найкраще їхати. Нам сказали, що без зброї нема чого туди потикатися. Хто не мав зброї, тому довелося купити. Бронежилети і зброя можуть насправді врятувати від «калашнікова» чи невеличкої диверсійної групи, тоді можна пробувати відстрілюватися. Але коли мінометний вогонь чи артобстріл, тоді це безнадійно. Скажімо, наступного дня після нас везли в зону АТО все необхідне хлопці з Коломиї та Городенки — то їх просто розстріляли. Ми якраз виїхали з небезпечної зони біля Амвросіївки, а вони заїжджали. Там стояв наш 5-й батальйон «Прикарпаття», котрий потім звинуватили в ганебному дезертирстві. Але якби ви побували там чи хоч побачили на карті ту точку... Якби хлопці самі там не організувалися, їх би просто розстріляли, бо їхній комбат поводився неадекватно. Тількии-но ми приїхали — почався артобстріл. Всі сховалися у бліндажах... Я гадаю, те, що вони врятувалися, це правильно. Якби ті, хто зробив їх дезертирами, побували там у перші дні, вони б зрозуміли їхнє рішення. Там до російського кордону можна доплюнути. По них «гатили» з «градів» і мінометів росіяни, виходили на нульову відмітку й обстрілювали, а відтак втікали в Росію. Обстрілювали ще й місцеві. Тому їх у чомусь звинувачувати! — у мене б язик не повернувся.

Пам’ятаю: іде колона техніки, якраз на День незалежності, росіяни перейшли кордон і рухаються на наших, із важкою технікою — від Амвросіївки і вниз до Новоазовська: колона важкої техніки, танки і «бетеери», десантники сидятьѕ А наші? Шкільні автобуси й автомати — це все, що вони мали. Ще мали кілька «мух», котрі захопили в бою. Мали і трактор, що їхав з ними з івано-Франківська і весь час дорогою ламався. Бо їх же кинули в голому полі. А хтось у штабі відзвітував, що, мовляв, там закритий кордон з Росією...

— Ви бачили реально, в яких умовах перебували наші хлопці із 5-го батальйону. А чи спілкувалися ви з місцевими жителями? і в чому була найбільша небезпека?

— Нас одразу повідомили, що з місцевими не варто говорити. Вони часто «здають» волонтерів сепаратистам. У нашій групі всі більш-менш самодостатні, котрі можуть все необхідне купити. З нами їхав джип, бо іншим транспортом там не проїдеш, і величезна фура, котру виділив один бізнесмен. Машина була із львівськими номерами — це також реально велика небезпека. Нам на блокпостах про це весь час казали, та повернутися ми не могли. Якщо бачили зброю, то також дуже ретельно перевіряли. Там така система, що від штабу, де ми мали розвантажуватися, за 30 км стоять блокпости. Саме там з нами вже сів офіцер і сказав, що є така частина дороги, де треба їхати з автоматом у вікні, бо покажчиків нема ніяких, навігатор теж не всі дороги «бачить», тож їхати небезпечно і треба звіряти маршрут тільки за старими картами автомобільних доріг і керуючись інтуїцією. Ми спершу їхали до хлопців у Донецьк, відтак поверталися назад у Дніпропетровську область, на Запоріжжя, далі на Маріуполь і з Маріуполя попри російський кордон добиралися до наших на Амвросіївку. Там була заборона їхати вночі: вночі тебе можуть обстріляти і свої, і чужі. Ми сперечалися: чи вивішувати український прапор. Вирішили вивісити на фуру. Вирішували всі разом, командира не було.

— Вам пощастило, що добралися добре.

— Дорогою, слава Богу, проскочили. Був тільки один страшенний обстріл, коли ми розвантажувалися. Ми ховалися у бліндажі.

— Ви чи не щодня спілкуєтеся зі своїми близькими, котрі на війні. А що сьогодні нашим хлопцям там потрібно?

— Зима почалася. У нас тут, в Калуші, є кузня, де придумали робити «буржуйки» на солярці, бо там безліса місцевість. Це такі дві труби... і виглядає «буржуйка», як снаряд. Ми скинулися грошима та замовили їх 20 штук, але хлопці сказали, що вже мають дрова. Ну і слава Богові! Десять «буржуйок» ми відвезли своїм хлопцям, котрі з розформованого 5-го батальйону пройшли підготовку в Мукачевому і знову поїхали в зону АТО. А ще десять маємо, буде потреба — віддамо. На днях вирушаємо знову в дорогу й завеземо хлопцям їх разом з теплими речами і продуктами. Недавно приїхав мій товариш із села Кримського, де на передовій служить наш тренер із боксу Саша Соколовський. Вони потрапили під страшенний обстріл, та всі живі і лише одного бійця поранено. Вони відправили машину хлопцям, якраз на ній вперше відвезли пораненого в лікарню. Тобто ми веземо все, що потрібно їм там, на війні. 

газета "Галичина"