На них тримається передова
Ще рік тому українці не дуже розуміли, хто такі волонтери і чим вони повинні займатися. Майдан, війна на сході України зорганізували звичайних людей і за короткий час навчили їх бути волонтерами. Тими, що взувають, одягають, екіпірують, годують українських військових, а найголовніше — не дають їм зневіритися. У мальовничому селищі Солотвині, що на Богородчанщині, волонтерський рух впевнено набуває обертів. Українським військовим тут допомагають всі — і великі, і малі.
Громада небайдужих людей в Солотвині зорганізувалася під час Майдану, адже вже тоді люди розуміли, що не можна бути і далі байдужим до того, що діється в твоїй країні. «Ще під час першої хвилі мобілізації ми поїхали до Яворівського полігону і побачили, що там нічого немає, — ні касок, ні форми, — каже селищний голова Солотвина Роман Боднарчук. — Бачити це було боляче. і так у нас в селищі виник волонтерський рух. Ми почали з найменшого. Одні не вірили, другі казали, що це відмивання грошей, інші допомагали чим могли. Приємно, що нині люди нам довіряють, підтягуються і з сусідніх сіл: Маркови, Дзвиняча, Саджави, Космача, Монастирчан, Гути, Кривця, Порогів, Бабча, Підгір’я, а також із Богородчан, Івано-Франківська та ін. Ми не лише збираємо допомогу нашим військовим, а й веземо її на передову, й даємо в руки — не офіцерам, не командирам, а простим солдатам».
Хто як не ми?
Більшість місцевих жителів розуміє, що нині чи не найважливішим громадянським обов’язком кожного українця є допомога військовим і дуже близько сприймає відому фразу: «Хто як не ми?». «А й справді, «хто як не ми?». Іншого не дано. Можна сісти в крісло й розказувати, який ти великий патріот і як сильно любиш Україну. А покажи, як ти її любиш своїми діями», — наголошує селищний голова.
Солотвинці скромно констатують, що в їхньому селищі немає жодної волонтерської організації, просто зібралося 15 небайдужих людей, котрі щодня працюють над тим, щоб служба українських військових на передовій була теплою, ситою і максимально безпечною.
«Ми нічого не вирішуємо без підтримки населення, тому що за свої кошти ми б нічого не зробили», — наголошує координатор волонтерського руху Солотвина Микола Кофлюк.
У зоні бойових дій служать двоє чоловіків із Солотвина — Євген Турів та Василь Кучменюк. Нині вони приїхали до рідного селища на ротацію. А під час четвертої хвилі мобілізації повістки отримали понад 80 чоловіків селища. Солотвинські волонтери взяли шефство над 128-ю гірсько-піхотною бригадою, в якій дуже багато прикарпатців, хоча дорогою на багатьох блокпостах залишають те, чого там найбільше потребують: хліб, воду, цигарки...
Микола Кофлюк із Солотвина та Дмитро Федорко з Підгір’я уже двічі їздили на передову в район Дебальцевого з допомогою для захисників України. «Під час першої поїздки на одному з блокпостів вийшов чоловік з Львівської області, років десь п’ятдесяти і запитує нас: «Хлопці, може маєте щось закурити?». Ми дали йому два чи три блоки сигарет, то у нього аж сльози покотилися», — розповідає Микола Кофлюк. «Дуже часто на передовій, — додає водій Дмитро Федорко, ми чуємо від військових таку фразу: «Що б ми робили, якби не волонтери?» Від цих слів сльози на очах бриніли вже у нас».
Допомагати й надалі
Микола Кофлюк каже, що за рік воєнних дій на сході України прості українці не втомилися допомагати українській армії та забезпечувати її усім необхідним, просто вони вже не дуже мають змоги це робити. Бідніють просто на очах. «Бізнес «гріється» на війні, ціни космічні», — констатує чоловік.
Дуже часто люди, котрі щось віддають на потреби військових, — гроші, продукти чи одяг, запитують волонтерів, чи справді воно доходить до солдат. Тут сумнівів немає, адже з передової солотвинці привозять фотографії, а за кожну витрачену копійку звітуються перед громадою та підкріплюють свої слова чеками.
А люди допомагають чим можуть: хтось грошима, хтось продуктами, одягом, діти також долучаються до цієї потрібної справи — плетуть військовим маскувальні сітки, патріотичні обереги, пишуть листи. Оксана Овчар розповіла мені зворушливу історію про шестирічного Лук’яна Кочкодана з Богородчан, який якось підійшов до неї і запитав, чи можна йому передати військовим банани, ківі, яблука. Жінка відповіла хлопчику, що фрукти можуть зіпсуватися до того часу, коли волонтери поїдуть на передову. За якийсь час хлопчик приніс 10 пар теплих шкарпеток, 10 шоколадок і лист.
Синьо-жовті листи
До речі, саме дитячі листи не дозволяють солдатам зневіритися на передовій. Учні Солотвинської, Дзвиняцької, Монастирецької, Гутівської, Кривецької шкіл, а також Богородчанського професійного будівельного ліцею плетуть маскувальні сітки, пишуть зворушливі листи, малюють патріотичні малюнки. Найчастіше зображають державний прапор, українську родину і пишуть уже сакральні фрази: «Повертайтеся живими!», «Слава Україні! — Героям слава!». А от шестирічний Лук’ян Кочкодан написав своїм захисникам: «Дякую, що ви захищаєте нас і нашу країну». До цієї лаконічної фрази складно ще щось додати.
Військові щиро радіють кожному дитячому листові, малюнку, образку — це їхні обереги. Читаючи дитячі послання чи розглядаючи щирі синьо-жовті малюнки, мужнім чоловікам складно стримати сльози.
«Це справді те, що потрібно нашим військовим, — констатує Микола Кофлюк, — тому що в кожного з них вдома є діти, молодші брати, сестриѕ Вони розвішують дитячі малюнки та листи в бліндажах, в бронежилетах носять. Це те домашнє тепло, якого так бракує на передовій».
— Перед кожною поїздкою отець Іван Мачкодера з Богородчан освячує все, що ми веземо, — розповідає Дмитро Федорко. — Останнього разу передав військовим дуже гарні образки. Хлопці так ними тішилися, говорили один до одного: «Дивися, що я маю».
«Бандерівський борщ»
Волонтери із Солотвина на схід їздили вже двічі, відправили туди десь 15 тонн вантажу. Везуть сигарети, теплі речі, хліб, воду, продуктові набори, дроваѕ Жінки спеціально для військових уже кілька місяців сушать овочі на борщ, всі необхідні складники цієї страви фасують у пакети з промовистою етикеткою «Бандерівський борщ». На східний фронт господині відправили уже десь 120 пакетів і далі продовжують заготовляти овочі.
— В одному пакеті є 150 грамів капусти, 50 грамів моркви, 50 грамів буряків, 30 грамів цибулі, 30 грамів часнику, лавровий листок, зелень, сіль, спеції, томатна паста, — каже Руслана Косович. — Військові просили ще додавати картоплі, то я вже шукала в інтернеті, як правильно її сушити. Виявляється — лише вареною.
На 50 пакетів набору для борщу йде приблизно 50 сіток капусти. На одній першій страві жінки не зупинилися, паралельно сушать складники для горохової зупи, — а це горох, цибуля, морква, часник, спеції. «Діти на передовій голодні сидять, а чужих дітей не буває, — зауважує жінка. — День і ніч сушимо, от їде машина на схід, то треба, щоб у нас уже все було готове. Щоб мали з чого сушити, нам і овочеві бази допомагають, і звичайні люди. Приймаємо все, що дають».
З одного пакета можна зварити 10 літрів борщу. Як правильно готувати цю страву в умовах війни, завбачливі господині також написали своїм захисникам. Все просто і швидко. 10 літрів води довести до кипіння, додати 9-10 середніх картоплин, порізаних невеликими кубиками, висипати вміст пакета. Варити 15-20 хвилин. Після того, як закипить, додати тушонку або інші консерви. Коли картопля буде готова, заправити борщ томатною пастою, додати солі та спецій до смаку, довести до кипіння. Солотвинські господині радять дати цій страві ще настоятися 15-20 хвилин, а тоді вже смакувати нею. Хоча, думаю, солдати не дуже дотримуються цієї поради. А ще військові з передової передали господиням фотографії приготовленого в польових умовах «Бандерівського борщу».
Дрова з Прикарпаття
Солотвинські волонтери не лише збирають допомогу військовим від їжі до амуніції, а й пакують її в набори, де є все необхідне. Отже, в один ящик, як правило, запаковують дві пачки макаронів, дві банки тушонки, дві банки смальцю, сало, свічки, кілограм-два цукерок, п’ять-шість пар шкарпеток, п’ять-шість блоків сигаретѕ Усе перекладають одягом, щоб у дорозі не побилися банки.
Чого потребують солдати на передовій? Цигарок, дров та води. «Якось хлопці здзвонилися з нами і попросили привезти дров, на зимові свята у них там було 34 градусів морозу, а палити не мали чим, бо посадки заміновані. Попереднього разу ми відвезли їм 18 «буржуйок», але для них ще потрібні й дрова, то ми кинулися в ліс... Води потрібно завжди. Нам її безплатно надає фірма «Девайтіс», вона спеціально для зони АТО виготовляє п’ятилітрові бутлі в українському стилі із синьою кришкою та жовтою ручкою. Першого разу як їхали на передову, відвезли до двох тонн води, другого разу — стільки ж. Води багато не буває», — зауважує Микола Кофлюк.
Пенсіонер Сергій Смирнов у Солотвині живе уже 30 років, а родом з Амвросіївки Донецької області. Чоловіку дуже прикро, що не всі східняки підтримують Україну. «Там така була пропаганда, — з сумом констатує він. — Я вчився в російській школі, але народився в Україні. Мій тато покійний був дуже великим патріотом. Так нас і виховав. А коли вибирали президентом Януковича, батько казав: «Не вибирайте того чоловіка, бо його треба буде вбити, щоб у нього владу забрати». Він як вгадав. Мій тато працював у тій автоколоні, начальником якої був Янукович. Мені дуже образливо за моїх земляків. Розповідав один військовий, що коли облаштували блокпост біля криниці, місцеві жителі вилили в неї мазут, щоб українські військові не пили з неї воду».
Страхи війни
Чоловіки зізнаються, що їхати туди, де війна, звісно, страшно. Але страх з’являється вже як виїжджаєш з окупованої української території. «Коли уявляєш, де ти був, дивишся на те, що там робиться, стає страшно. Те, що говорять, ніби наша влада забезпечує військових усім необхідним, це не так. Все, окрім озброєння, тримається на волонтерських плечах», — розповідає Микола Кофлюк.
— Якщо я скажу, що на схід їхати не страшно, — це буде брехня, — зауважує Дмитро Федорко. — Але коли спілкуєшся з військовими, то страх минає. Я розумію, що наша держава не може забезпечити їх усім необхідним, але сидіти вдома, знаючи, що хлопці там голодні і не вбрані як слід, — не можу.
Микола Кофлюк ділиться своїми враженнями від побаченого на східному фронті, каже, що його найбільше вразило те, як там живуть люди і настрої українських військових. «Там набагато більше цінують життя, адже розуміють: щохвилини можуть загинути, — зазначає чоловік. — Один за одного стоять горою. А життя на сході — це «совок» 50-х років, вікна ставнями закриті, хати такі, що підпирати їх треба. Першого разу, як їхали на схід, дивимося: в Чорнухіно на дорозі стоять троє діточок — п’ять, шість і сім років. А ми мали в кабіні якісь цукерки, відчинили вікно і дали їм. Дітвора вхопила ті цукерки і моментально розбіглася.
Через якийсь час поверталися знову тією ж дорогою, аж гульк: діти знову там стоять. Вони здалеку впізнали нашу машину і дивилися на нас дуже жалісливо. А ми ще мали пампушки, які з дому взяли. Витягуємо їх, а найстарший з дітей вхопив його і нумо втікати. Хтось із нас крикнув йому російською: «Стоять! Подєлісь!». і дитина, як по команді, зупинилася і поділилася з друзями. Відтоді завжди беремо дітям якісь гостинці».
— Наші військові вражають. Здавалося, їм важко, живуть у бліндажах, в холодіѕ Але в них настільки піднесений бойовий дух, що чекають лише одного — команди «вперед!», щоб закінчилася війна і настав мир, — ділиться своїми думками Дмитро Федорко. — А тут вражає наша держава. Я то кажу відкрито. Там хлопці не мають хліба, води, а вони звітують про інше. Як взяли військові у нас воду, то не хотіли її відпускати. Вони сніг їдять. Є у них одне джерело, але води звідти набрати не можуть, бо там постійно працює снайпер...
До третьої поїздки на схід, в яку подалися днями, волонтери готувалися впродовж тривалого часу. Все «впиралося» в пальне. На три з половиною доби (саме такий час займає дорога до передової і назад) потрібно з 800 літрів солярки. Вантажна машина «їсть» чимало пального, а це все виливається в кругленьку суму. Але зі світу по нитці, й вдалося назбирати потрібні кошти. Цього разу на передову повезли сім тонн вантажу. Дитячі листи, сушені заготовки на борщ та зупу, воду, сигарети, солодощі, теплий одяг, тепловізор та пристрій нічного бачення, передані із сусідньої Чехії, дрова, дерев’яні щити, щоб військові не спали на холодній землі, та багато чого іншого...
Якби волонтери не їздили на передову і не забезпечували військових фактично всім необхідним, мабуть, і ситуація на сході була б значно складнішою.
«Дякуємо всім людям, підприємствам, котрі приєднуються і допомагають нашим військовим. Без людей ми не будемо мати що везти на передову, а наші хлопці дуже того там потребують», — наголошує Микола Кофлюк.
