Сергій Адамович: Суспільство байдуже і втомлене. Це показали результати місцевих виборів

21 листопада 2013 року разом із столичним Євромайданом своє невдоволення рішенням тодішнього керівництва держави про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію із ЄС висловив і Івано-Франківськ.

Напередодні другої річниці Євромайдану країна стоїть на порозі нових заворушень. Неспокій у суспільстві після місцевих виборів змушує політиків задуматися над перспективою. Чого очікувати? Чи буде знову спалах громадської недовіри? Що може привести до зародження нової революції і чи взагалі можливий такий сценарій подій в Україні з огляду на сучасні реалії? Детальніше про це та про суспільно-політичну ситуацію сьогодні ЗК говорив із одним із лідерів франківського Євромайдану та Революції гідності, координатором «Поступового гурту франківців», депутатом обласної ради, професором кафедри теорії та історії держави і права Прикарпатського національного університету  ім. В. Стефаника Сергієм Адамовичем.

– Пане Сергію, ви були одним із активістів Революції гідності та франківського Майдану. До вас прислухалася молодь. Якщо зараз озирнутись на той час, як ви розцінюєте ті події? Що змінилося і чи насправді варта була та жертва?

– Революція – це така річ, яку зупинити не можна. Революції відбуваються тоді, коли легальними способами не можна захистити свої права. Це класика, котра супроводжувала будь-яку революцію. Насправді таке явище не є добрим для суспільства, бо воно руйнує існуючу структуру, викидає нагору масу негідників. Тут слід пригадати відоме гасло, що революцію роблять порядні люди, а користаються нею негідники. Одна із класичних рис революції – інтервенція, яка у нас також була. Маємо окупацію території Криму і частини Донбасу. На відміну від Помаранчевої, котра була карнавальною, доброю і безкровною, Революція гідності стала кривавою.

Якщо говорити чи вартує шкіра вичинки, то кожна революція несе в собі контрреволюцію. Це класичний варіант її розвитку. Елементи контрреволюції маємо сьогодні. Але вони на кожному етапі затухають і відповідно не мають такої сили, як попередні. Сподіваюся, що суспільство настільки помінялося, що зміни повинні відбутися. Інакше в мене виникає відчуття, що Україна не розвалиться, а просто остаточно перетвориться у країну третього світу. Як викладач університету я відчуваю, як з цієї країни витікає не тільки інтелект, а й активні люди, котрі не мають бажання за щось боротися. Попри все, я залишаюся оптимістом, бо надто багато людських зусиль, смертей і крові було з часу революції. Можливо, не так швидко, але зміни повинні відбуватися.

– На хвилі Революції гідності та Майдану ви потрапили у владні кабінети, пропрацювали деякий час заступником голови облдержадміністрації. Як тоді ви оцінювали суспільно-політичні процеси в державі і на Прикарпатті?

– Те, що я був у коридорах виконавчої влади, показало мені, що адміністрація – це велика бюрократична машина, яка дуже повільно змінюється. Вона непридатна до швидких кроків і фактично не є сучасною. Це, мабуть, так само, якщо порівняти сучасний електрокар із паровою машиною. Ця парова машина їде, не залежно від того, хто перебуває за її кермом і куди він хоче її скеровувати. Багато речей було неможливо зробити через опір Києва, центральних органів виконавчої влади. По-перше, йшла величезна купа непотрібної макулатури, на котру потрібно було реагувати, відповідати. По-друге, є маса обмежувальних чинників, котрі не дозволяють робити на місцях усе швидко.

Ситуація того року була надзвичайна. Нам щодня на нарадах повідомляли, що от-от має розпочатися широкомасштабне вторгнення. І було усвідомлення того, що цю машину не можна заставити їхати швидше, але треба щось робити. У нас є дуже великий недолік, який полягає у тому, що люди апріорі ненавидять владу або не поважають її. Я це пояснюю тим, що українська влада в країні була дуже короткий час. Тому люди звикли ставитися до неї, як до чогось несерйозного. А вся інша влада була окупаційною, тому її треба боятися і недовіряти.

Зайшовши працювати в ОДА, я зіштовхнувся із масою людей, котрі просто забирали в мене час. Перед тим вони забирали час у людей Чуднова, Вишиванюка, Палійчука, Ткача. Вони просто звикли ходити і виклянчувати якісь свої вузькі лобістські речі. А більшість людей навіть не намагалася туди заходити. Тобто влада залишалася сама в собі, а люди самі в собі. Цю ланку треба розмикати, робити діалог із суспільством. Думаю, що в такому форматі виконавча влада не може далі існувати. Навіть якщо взяти до уваги, що люди, котрі там працюють, отримують мізерну зарплату. Вони повинні бути або фанатиками, або людьми, які не здатні більше нічого робити, або ж людьми, котрі мають «ліві» заробітки. В людей чомусь склалося уявлення, що «білий дім» – це приміщення, звідки гроші виносять мішками. Насправді там часто навіть не вистачає паперу для друку, бензину для перевезень. Усе треба змінювати. Можливо, до цього долучиться децентралізація.

– Тоді вам вдавалося відстоювати свою позицію чи доводилося виконувати вказівки зверху?

– Я був при владі у романтичний період після революції. Не можна сказати, що я реалізував щось дуже амбітне. Але принаймні у мене були плани, з якими я носився. Я був заступником з гуманітарних питань, тоді це нереально було втілювати, оскільки була війна. А у зв’язку із економією коштів гуманітарні питання залишалися поза увагою. Втрата Криму означала перетік туристів у інші регіони. Я мріяв, щоби таким регіоном стало Прикарпаття. Для цього треба було поновити мережу дитячих таборів і створити щось альтернативне «Буковелю». Коштів для цього не було.

Влада тоді не могла тиснути, вона була розбалансована. Половина людей у «білому домі» була у камуфляжах, половина переляканих держслужбовців не знали, що вони далі мають робити. Тодішнього голову ОДА водили по декілька разів на тиждень на засідання революційних рад. Це нагадувало 17-й рік. Для мене це неоціненний досвід, сподіваюся, такого Україна більше не переживатиме.

– Що зараз, на ваш погляд, відбувається із українським політикумом? Куди ми прямуємо?

– Думаю, країна зупинилася, і ця зупинка для мене тривожна. Таке відчуття, що влада буде робити дві речі – або вона створить авторитарну систему, або зазнає фіаско в результаті третього Майдану. Я більше схильний до першого варіанту. Ця парова машина обшивається сталевими щитами і колючками. Про це говорять всі. Немає переслідування регіоналів, ніхто не відповів за розстріли, сепаратисти себе комфортно почувають. Проте методично ті, хто в опозиції – «Правий сектор», «Свобода», «Радикальна партія», «УКРОП», – зазнають переслідувань, на фоні яких Віктор Федорович виглядав наївною людиною. За те, що ми робили під час революції тут, у Франківську, в нас можна би було проводити обшуки кожен день. Ми тоді порушували чинне законодавство. Сьогодні склалася така ситуація, що в країні немає стримуючих факторів для узурпації влади. Суспільство байдуже і втомлене. Це показали результати місцевих виборів, на котрі люди не прийшли. У мене єдина надія, що зараз запрацюють місцеві ради і вони будуть виступати чинником противаг.

– Чи можна у цьому контексті говорити, що наша сьогоднішня влада є дійсно такою, котрої заслуговує український народ?

– Це гасло сказав ще Бісмарк. На виборах  до мене телефонує виборець і каже: «Ви зробили дорогу, зробіть ще ремонт у під’їзді». Якщо я буду це робити, то значить, що я потім десь маю взяти гроші, щоби компенсувати ці витрати. Люди споживацьки ставляться до влади. А з другого боку, вони хочуть патронування.

– Сьогодні бачимо чимало заворушень по всій Україні. Чи не може це свідчити про зародження нової хвилі революційних повстань?

– Революція – явище стихійне. Навесні 2013 року були спроби партій щось таке організувати. Революція починається з кричущого випадку, який збурює суспільство. В нас є передумови для революції, але суспільство здорове і розуміє, що сьогодні це буде шкодити державі і йтиме на користь агресору. А по-друге, це, мабуть, втома і розчарованість у тому, що відбувається. Якщо буде ще один Майдан, думаю, він буде надзвичайно жорстокий, і після нього вихлюпнуться якісь більшовики, щось дуже несхоже на сучасних і модерних політиків.

–  Півроку тому ви розглядали можливість балотуватися на посаду міського голови Івано-Франківська. Що, зрештою, послужило стримувальним чинником – внутріпартійна «свободівська» дисципліна» чи вам просто вдалося побороти в собі власні амбіції?

– Для висунення в кандидати на посаду мера потрібна була підтримка партії. А міська організація мала і має свого кандидата, який успішно вийшов у другий тур. Для мене це не було самоціллю. Взагалі я розглядаю будь-які посади під тим кутом, наскільки це потрібно мені для вирішення справ.  У «Поступовому гурті франківців» ми робимо багато речей, які не потребують присутності у владі.

– Пане Сергію, основною метою «Поступового гурту франківців» є вироблення стратегії розвитку міста та захист інтересів його мешканців у органах влади. На вашому рахунку вже є низка проектів та організованих акцій. Як вони відбиваються на пересічних іванофранківцях? Чи мають вони резонанс серед містян?

– Найбільш масштабними для нас є дві речі. Це проблема забудови міського озера і ревіталізація палацу Потоцьких. Що стосується озера, то в нашій організації є люди, котрі спеціалізуються на екології та екологічному праві. Ми мали своє бачення екологічної безпеки. І це співпало із можливою забудовою озера. Відповідно, ми мобілізували громадськість і таким чином зробили на один крок більше від усіх інших громадських організацій. Як правило, були якісь збурення щодо забудови, влада і забудовники вичікували, переводили це питання у формат переговорів і продовжували робити свою справу. Суди міська влада часто програвала, і відповідно забудовники отримували те, чого прагнули. За винятком окремих випадків, коли місто консолідовано із громадою перемагало у забудовників. Ми вирішили самі подати судові позови. Це все тягнеться до сьогодні. Але фактично цим і зупинили забудовників. Це питання має значну підтримку серед населення міста. Крім того, ми працюємо над проектом майбутньої рекреаційно-відпочинкової зони. Виграли невеликий грант у майстерні «Клімат» і поставили дитячий майданчик.

Питання палацу Потоцьких – це дуже задавнена тема, яка тягнеться з 2004 року, коли відбувся процес передачі будівель військового шпиталю взамін на квартири військовим. Сьогодні земля не оформлена, але фактично міська, а будівлі перебувають у руках власника. Тому ні власник, ані місто не можуть нічого з цим зробити. Були якісь варіанти компромісу у 2006 році, але вони не реалізувалися. Ми досягли достатньо багато – зайшли на територію, провели декілька разів толоки і провели культурно-мистецькі акції, які і оживили цю територію. Вважаємо цю територію унікальним місцем. Ми маємо територію, яку можна осучаснити зі збереженням історичної спадщини. Є домовленості із власником, він хоче, аби на території палацу був якийсь рух, адже для нього це також як чемодан без ручки. Тому є домовленість про створення фонду щодо наповнення палацу Потоцьких із залученням коштів інвесторів. Очікуємо підтримки від поляків та австрійців.
1,4 гектара землі дозволяє спланувати там дуже багато. Це буде мистецький арт-центр, історична частина. Плануємо провести археологічні дослідження і подати ці дослідження по-сучасному. Це територія, яка має жити і на себе заробляти.

– Які ще проекти ви готові реалізовувати в місті?

–  У всіх проектах, котрі ми піднімаємо, наголошуємо на законності та правопорядку, тобто на тому, чого цій країні бракує. У нас є проект з безкоштовної юридичної допомоги учасникам АТО. За рік уже звернулося дуже багато людей із різними проблемами. Інший наш проект «Нереабілітована пам'ять» має на меті дослідити історію наших земляків, які, виборюючи незалежність, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави. Допомагаємо дітям, які хворіють аутизмом. Нещодавно презентували сенсорну кімнату для таких дітей. Тепер прагнемо, аби місто активніше включилося в їх інтеграцію у шкільне середовище. Поки що таких дітей приймає тільки Угорницька школа-інтернат.

Зараз у нас появився новий проект «Схід-Захід». В одній книжці ми видаємо прозу та поезію різних авторів зі Східної та Західної України.

– Якщо зайшла мова про книжки, то розкажіть про свою книгу «Що робити з їжачком?». Ваш «їжачок» – це весь Івано-Франківськ із його проблемами?

– Я би не розглядав Івано-Франківськ у контексті їжачка. Дійсно, у книзі є багато моїх вражень від подій у місті з трьох позицій. Я можу дивитися на події як науковець, як людина, котра була у представницькій владі і деякий час у виконавчій владі. Усе це – колонки, котрі писалися у місцевих часописах. Це більше результат моєї п’ятирічної депутатської діяльності.

– Чи плануєте, попри амбітні плани «поступовців», перетворити громадську організацію у політичну партію, як це тепер здебільшого відбувається в Україні?

– Насправді зараз дуже низький рівень довіри до партій. Тому партії почали ховатися за громадськими організаціями і називають себе громадськими рухами, об’єднаннями, але насправді ставлять собі за мету бути політичними структурами. Жодна громадська організація не може бути поза політикою. У якомусь контексті ми є у політиці, але поки що формат громадської організації нас абсолютно задовольняє. Хоча це не означає, що ми не використовуємо важелів впливу на владу. Зараз силами громадської організації ми хочемо запустити новий проект, котрий мав би бути передовим як мінімум для Західної України. Мова йде про учасницьке бюджетування, яке стало популярним у багатьох країнах світу. Воно передбачає розподіл частини бюджету розвитку за участю громадськості. Це щось на зразок конкурсів місцевого самоврядування. Але ми плануємо залучати громадське обговорення проектів.