Степан Андрійців: Увага держави має бути прикута до поранених

Цього молодого енергійного чоловіка зауважив, коли він приходив на роботу до свого батька. Через порівняно короткий час звернув увагу, що його волосся добряче посріблила сивина.

Сьогодні Степан Андрійців служить у лавах української армії в 81-й аеромобільній окремій десантній бригаді в зоні АТО. Він — капітан медичної роти, яку розбудував фактично з нуля. У квітні цього року отримав з рук першого заступника керівника Антитерористичного центру при СБУ Почесну грамоту «За відданість військовій справі, зразкове виконання службових (бойових) завдань під час проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей». А минулого тижня Президент України нагородив Степана Андрійціва орденом «За мужність» III ступеня «за значний особистий внесок у розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я, надання кваліфікованої медичної допомоги та високу професійну майстерність».

40-річний Степан Степанович — доцент кафедри стоматології інституту післядипломної освіти при Івано-Франківському медичному університеті, кандидат медичних наук, автор і співавтор близько 40 наукових робіт, має 15 патентів України. До речі, системні підходи до роботи він виявив 10 років тому ще при написанні власної наукової праці, коли обстежив близько 600 хворих. Додамо також, що результати дисертаційного дослідження С. Андрійціва було впроваджено в лікувальний процес практичної охорони здоров’я Івано-Франківська та області.

Степан Андрійців — один з організаторів медичної служби Євромайдану в Києві й відомий громадський активіст. Завдяки, зокрема, і його зусиллям в Івано-Франківську та області було припинено діяльність кількох десятків виявлених підпільних гральних закладів за порівняно короткий час. А ще він закривав хімічний цех, який діяв у житловому масиві. Коли розпочалась війна, здійснив три поїздки на схід України, куди доставляв гуманітарну допомогу бійцям. Разом із однодумцями зібрав кошти та придбав автомобіль для бійців батальйону «Крук». Розмовляємо з ним про АТО, медслужбу та її проблеми, волонтерський рух, про поранених.

- Бачу, що додалося на вашій голові сивини...

— Відповідальності дуже багато за підлеглих, за здоров’я солдат.

- У мирний період — успішна молода людина, лікар-стоматолог, заступник декана, згодом доцент кафедри, а сьогодні — командир медичної роти десантної бригади... Як ви потрапили на фронт?

— Не можна залишити ту справу, яку розпочав. Її потрібно довести до кінця. До мене було дуже багато запитань різних людей: чому пішов на війну? Чому не «відмазався»? Адже на наш виш, наскільки мені відомо, прийшло 139 повісток, а пішло служити під час четвертої хвилі мобілізації в лютому цього року восьмеро осіб. Призначення медичної роти — надання першої медичної кваліфікованої допомоги. Окрім того, що по батальйонах є медики, наш медичний лазарет нараховує тепер до 30 ліжок.

- Чим вирізняється ваша аеромобільна бригада серед інших?

— 81-ша десантно-штурмова бригада була створена восени 2014 року на базі 95-ї окремої аеромобільної бригади й 25-ї повітряно-десантної бригади. Зразу ж після її формування вона приступила до виконання завдань з оборони українських земель від терористів. Наприкінці 2014-го — початку 2015-го бригада тримала оборону в Донецькому аеропорту та прилеглих районах. Тобто — з числа «кіборгів». Командир батальйону Кузьміних мужньо переніс російський полон. Командир нашої бригади — бойовий полковник, колишній начальник медичної служби, підірвав себе гранатою в Донецькому аеропорту, щоб не потрапити до рук ворога. Словом, маю честь служити із цвітом української десантури, девіз якої «Ніхто, крім нас».

- Яка структура медслужби в батальйоні?

— У батальйоні, який налічує 700-800 осіб, нині за штатом сім медиків: два лікарі, один водій і чотири санінструктори. Це дуже мало, й таке співвідношення одного до ста породжує багато запитань щодо коефіцієнту корисної дії. Знову ж таки, формат гібридної війни включає не тільки військові формування воюючих сторін, а й велику кількість мирного населення. Природно, що велика їх частина часто стає також нашими пацієнтами, оскільки люди стають заручниками тієї ситуації, в яку потрапили. На жаль, наша армія була знищена і лише цього року почала відроджуватись. Подібно до цього й у медслужбі. В моїй медичній роті — 58 осіб. із них 18 професійних медиків, решта — на посадах медсестер і санінструкторів. Разом із тим і надалі відчувається активна допомога волонтерів, і все більше приходить на військову службу кваліфікованих медиків. Головне, що проблема відома і її намагаються вирішити.

- Скільки людей перейшло через підрозділ за час вашого перебування в зоні АТО?

— В зоні активних бойових дій я від 15 березня. Тільки за перший місяць через нашу роту пройшло більше 60 чоловік. Загалом — понад 500 осіб, а тих, хто потребує оперативного чи більш ретельного лікування й догляду, ми відразу відправляємо в госпіталі Харкова й Дніпропетровська. Є співпраця і з місцевими лікувальними закладами, але вона має спорадичний характер з багатьох причин.

- Які проблеми постали перед медичною службою в сучасних умовах? Як поставлена справа з медичним обладнанням і забезпеченням ліками?

— Є потреба в достатній кількості відповідних кваліфікованих медичних кадрів, у забезпеченні належним медичним обладнанням та інструментарієм, ліками. Всі апарати ми отримали завдяки волонтерам. Наприклад, з рідної стоматології маємо «беушну» стоматустановку. Електрокардіографи передали нам також по волонтерській лінії. Щодо проблеми кровоспинних середників, то вона була надмірно роздута. До речі, за кордоном американці, канадці, ізраїльтяни відмовляються від них.

- Ви знаєте волонтерську працю не з чужих розповідей, а самі брали в ній участь. 

— Загалом, як на мене, і тут настав час системних підходів до роботи. Необхідно чітко розмежувати, що потрібно, а що не потрібно везти в зону АТО, куди й кому. А ще — висвітлення своєї праці й строгої підзвітності в ЗМІ, наприклад, у вашій газеті, яка має найбільше число передплатників в області. Бо я бачу, що в середовищі волонтерського руху також появилося багато «лівих» волонтерів, які «піаряться» на крові й кістках, а ця ганебна практика нікого до добра не приведе. і чим ближче до чергових виборів, тим частіше на цій хвилі з’являються ті самі «морди-ліца». Ще інші на тому наживаються. Словом, у волонтерському русі також потрібно навести порядок хоча б для того, щоб його не поховати.

- Кого можете означити з волонтерів, хто реально допомагає, чи зустрічались з церковним волонтерським рухом?

— Велику допомогу отримуємо від греко-католицької громади Краматорська, з гарнізонного храму Львова отримали лікарняні ліжка й ліки. Їх відзначає ретельна звітність по актах прийому й передачі. Ми також дуже добре співпрацюємо з «Коломиєю-Центром», надвірнянськими волонтерами, небайдужими іванофранківцями, зокрема з Івано-Франківської архієпархії УГКЦ. 

- Через що найбільше гинуть люди?

— Велика частина людських втрат — через алкоголь. Втрата координації й пильності — і ось не побачив «розтяжки», або зайшов в зону обстрілу. Тут хочу подякувати моєму кумові Романові Хопті з Надвірної, який купив апарат для визначення рівня алкоголю в крові. Алкотестер, до речі, нам потрібний, щоб визначати своїх «аватарів». Звісно, що це проблема й військової дисципліни. Але це також свідчить, що багато з тих, хто прийшов на передову, за своїми моральними й психологічними характеристиками, як і за фізичними кондиціями, фактично не є бійцями в професійному сенсі цього слова.

- Як поставлена психологічна служба?

— У нас по штату психолог передбачений, але наразі його нема. Міркую, що це пов’язане з певними юридичними узгодженнями штатного розкладу, а це триває довго. Навіть якщо й приїде кілька психологів на пару тисяч люду, то хосен матимемо від того ніякий. Ще інший важливий момент — потреба відповідної духовної опіки в особі капелана.

- Хто забезпечує громадський спокій у містах, які в зоні АТО?

— Візьмімо, наприклад, місто, де наша бригада дислокується постійно. Правопорядок підтримує міліція і зведений загін, який налічує 30 осіб на 80 тисяч населення. В місті заборонено ходити зі зброєю, хоч це зона АТО. До речі, я в місті Дружківці бачу менше людей у формі, ніж в Івано-Франківську.

- В який спосіб можна вибудувати від низу до верху дієвий механізм соціальних ліфтів з огляду як на професіоналізм, так і на патріотизм молодих людей?

— Думаю, що не потрібно під певну групу чи структуру створювати особливі умови. Кожен українець відповідно до своєї професії чи спеціальності має власне розуміння свого призначення. Особисто мені не потрібно ніяких посад. Я роблю те, що маю робити відповідно до присяги лікаря, пішов, як і інші, служити. Також не думаю, що цю проблему слід надто сильно драматизувати й розвивати. Ось волонтери допомагають армії й не отримують зарплати. Звісно, є певний ризик, але хіба в нашому мирному житті мало ризиків? Якщо людина живе своєю роботою — соціальний ліфт скоро знаходить її сам. Звісно, по закінченні бойових дій в нас буде велика проблема щодо майбутнього обпалених війною людей. Наприклад, давно час взяти під єдиний реєстр наших військовослужбовців, що перебували в зоні АТО, де мають бути закладені як військова, так і медична характеристики на кожного бійця. Тоді було б легше оточити їх належною увагою, для чого давно мав би бути створений в нашій державі відповідний центр медичної реабілітації, соціальної адаптації й працевлаштування. Але не думати про них тільки на папері, бо наше суспільство й так має предостатньо забутих «афганців», забутих героїв Небесної Сотні...

- Серед демобілізованих військових яка категорія має найбільше проблем?

— Поранені, яких є багато. До них має бути передусім прикута увага держави. На жаль, наші реабілітаційні центри не мають ні відповідних ресурсів, ні відповідного досвіду, подібного до ізраїльського чи німецького. Візьмімо паралізованого, який лежить у нас півроку, за кордоном його ще можуть поставити на ноги, а в нас на цю людину чекає безвихідь, якщо не опікуватимуться волонтерські чи інші благодійні організації або добрі люди. Аналогічно це стосується й сучасних методів протезування кінцівок поранених.

- Це загальнодержавна проблема. А як на обласному рівні?

— Окремі відповідні функції покладено на департамент соціального захисту населення, але біда в тому, що він належно не працює.

- Що би ви хотіли побажати читачам «Галичини»?

— Любіть Україну!

Газета Галичина