Світлана Талан у Франківську: Побувши під окупацією, під обстрілами, частина людей зрозуміли, що вони помилялися
На Прикарпатті із презентацією найновішого свого роману побувала відома українська письменниця Світлана Талан із Сєверодонецька Луганської області. Жінка переживає хвилю переслідувань у себе вдома за книжку «Оголений нерв», їй навіть погрожують розправою за висвітлену правду про події на Донбасі. Про це читайте в інтерв’ю із письменницею.
– Пані Світлано, знаю, що в Івано-Франківську ви вперше. Чим вас вразив наш край з першого погляду?
– Західна Україна – це майже незнайомий для мене край. Два дні я була у Стрию на книжковій толоці два роки тому, минулого року я була на Львівському книжковому форумі також два дні, а тепер я втретє мандрую цим краєм. Найперше мені впали в очі будинки, відсутність високих парканів. Я зрозуміла, що Західна Україна починається там, де дивишся на дво- чи триповерхову будівлю і думаєш: це адмінбудівля чи людське помешкання. Я до цього часу не можу зрозуміти, як у звичайних людей можуть бути такі будинки – охайні, великі і без парканів. І. звичайно, мене вражає гостинність. Ті люди, котрі мене бачили один раз і в кого я мала нагоду проживати в Стрию, запрошують мене в гості. Запрошували переїхати до них і тоді, коли наше місто було в окупації. Для мене це незрозуміло, я відчуваю незручність і не можу собі уявити такого ставлення до людей. Я народилася на Сумщині, але багато років прожила на Донбасі. Я завжди вважала, що я нормальна людина, але запросити до себе незнайому людину, напевне, не змогла б.
– Як життя на Східній Україні вплинуло на вашу творчість?
– Я переїхала на Донбас, коли мені було лише 19 років. Тому можна сказати, що я формувалась уже там. Бо усе своє свідоме життя прожила там.
– Події на сході не дають спокою всім. Як ви переживали ті часи, коли тільки починався сепаратистський рух?
– Ще у 2009-му році я помітила у нас великий спад патріотизму в молоді. Це було настільки помітно, що я навіть чоловікові казала: «Якби почалася війна, то Донбас би, напевне, здали».
– У чому це проявлялося?
– То була повна неповага до рідної мови, до державних символів. Складалося враження, ніби хтось планомірно знищував ці почуття у молоді. І нічого не робилося, щоби підняти дух патріотизму. У той час я написала книгу «Мої любі зрадники». То була спроба показати, що таке рідна земля. Вона дає сили і наснаги моїй героїні.
Коли минулого року почалися численні мітинги, було зрозуміло, що біда прийшла, час згаяно. У той час мені писали знайомі, запитували, що у нас відбувається. У соціальних мережах хтось відпадав із друзів, хтось додавався. А вже після референдуму навколо міста появилися блок-пости та замайоріли прапори. Тоді я зрозуміла, що потрібно писати книгу не залежно від того, чи вона побачить світ, чи ні. Ми не знали, чи взагалі звільнять наше місто. Але я знала, що то вже наша історія. І якщо це не написати зараз, то воно дуже швидко забувається. Книга називається «Оголений нерв». Оголену правду потрібно було комусь написати. Я сказала своїм чоловікові і синові, що таки напишу. І якщо вона побачить світ, то я наживу собі ворогів, але і друзів також знайду. Написати ту історію зсередини може та людина, яка там прожила багато років, серед тих людей, які кричали «Росія», «Путін, прийди» і так далі. Чому так відбулося, що з нами сталося?
– Які вирували настрої у самому Сєверодонецьку на початку військової агресії минулого року?
– Тоді в нас було лише десять відсотків патріотів. Але я в книзі казала, і так завжди говорю: якщо б ці десять відсотків (12 тисяч мешканців) прийшли на перший патріотичний флеш-моб! Його організовували у квітні минулого року, а учасників дійства побили на очах міліції. Взагалі у нас дуже спокійне місто. Ніякі події по-особливому нас не торкалися. Ми звикли, що все хтось зробить за нас. Ми можемо обговорювати події, але наша пасивність була значно вище.
– Сєверодонецьк негласно претендував на звання третьої столиці України, оскільки саме там відбувалися з’їзди тодішньої правлячої партії.
– Тоді, напевно, був посіяний вірус сепаратизму, який залишився. Минулого року партії комуністів і регіонів зробили все для того, щоб цей вірус розповсюдився завдяки мітингам, котрі відбувалися щонеділі. Вони залучили усіх церковних служителів. І як результат, це спрацювало на руку ворогові.
– Чи можливо, на вашу думку, викорінити той вірус сепаратизму, щоб нарешті запанував мир?
– Знаєте, можливо. Настрої дуже змінилися. Для мене було дуже важливо, як відреагує на мою нову книгу ринок. Я написала, що це як лакмусовий папірець. Бо там є все – те, що було, є і навіть прогнози. Синові кажуть: «Передай мамі, що, як буде писати другу книгу, хай вже не вказує, що ми такі сепаратисти. Нам зараз дуже соромно». Насправді у місті ситуація трохи помінялася. Люди допомагають солдатам продуктами, беруть прати додому одяг. Настрої дуже змінилися, бо побувши під окупацією, під обстрілами, частина людей зрозуміли, що вони помилялися. Одна моя сусідка-пенсіонерка сказала: «Я б собі зараз руку відрубала за те, що ходила на референдум». А інша взагалі готова самотужки йти захищатися із вилами, якщо солдати не зможуть нас захистити.
– Пані Світлано, але ж проблема всієї України в тому, що нам не показують реальних історій із життя на окупованих та звільнених територіях Донбасу. А тому ніхто й не знає реальної правди.
– Я знаю, що не показують, і тому й книга «Оголений нерв» викликала велике обурення з боку ЛНР і ДНР. Я навіть отримувала погрози не тільки від жителів тих територій, а й від мешканців свого міста, а також від «міністерства культури ЛНР». У їхньому повідомленні із матюками було сказано: «Ми повернемося, і ти отримаєш. Ми спалимо тебе на цій книжці».
– Ви залишили Сєверодонецьк і виїхали звідти?
– Ні. Я продовжую там жити. Місто звільнене, воно розташоване майже на лінії фронту. По прямій це 20, а дорогою 30 кілометрів до 29-го блок-поста. Щоночі ми чуємо обстріли. Люди вже настільки звикли до такого життя, що навіть не реагують на постійний гуркіт від пострілів. Місто молоде, поділене на квартали. Бувало й таке, що на одній вулиці граються діти, на іншій чути автоматну перестрілку. Ніхто вже навіть не звертає уваги на обстріли чи зриви снарядів важкої артилерії. Буває, що й вікна дрижать.
– «Оголений нерв» не перша ваша книжка, але вона наробила дуже багато шуму. Про що запитують читачі під час зустрічей із вами?
– Презентації були у нас у місті, в Рубіжному, Лисичанську і Сватовому на Луганщині. Запитувати особливо ще не мали про що, бо тоді книга тільки вийшла друком. Мене підтримує місцева патріотична організація «Відродження Сходу». І от вони звернулися до місцевої влади із проханням надати будинок культури для презентації. Знаючи, що книга про правду, влада заборонила презентацію. Тоді ми організували таку зустріч у бібліотеці. Хоча було помітно, що в бібліотеці також було зроблено справу, дівчата просто опускали очі. Натомість читачів прийшло багато. Я відчула від простих людей підтримку, але не відчула її від влади.
– Яким чином складається ваша співпраця із «Клубом сімейного дозвілля», котрий видає ваші твори? Ви продали їм авторські права?
– Ні. Я пишу роман, надсилаю їм, а вони, якщо вважають за потрібне, видають. Якщо подобається твір, то його навіть перекладають російською, бо чимало є російськомовних читачів.
– Є частина митців, котрі стверджують, що ще не час видавати твори на тему війни на сході України. Для цього, мовляв, потрібен час.
– У книзі події завершуються Днем незалежності минулого року, і подальша доля героїв невідома. Тобто я зберегла інтригу. З видавництвом я розмовляла і радилася, що робити. На що мені відповіли, що не впевнені, чи потрібна така книга, бо люди стомилися від таких подій. Видавці дуже обережно підходили до цього питання і казали, якщо піде перша книга, далі побачимо. Не знаючи, що буде далі, я відразу почала працювати над другою частиною, бо якраз після Іловайська мені вдалося віднайти командира, котрий вивів звідти живими 15 солдатів. Я хотіла дізнатися правду, бо вона була надто різна. Я дізналася тільки правду, а не чутки. Не знаю, чи зможе вона вийти у книзі. Якщо не вийде, то нехай залишиться в мене. Можливо, колись. Також випадково дізналася ще інші історії. Виявилося, що мої знайомі волонтери були в полоні у приміщенні Луганського СБУ три місяці. Звичайно, я не могла не дізнатися, що вони там пережили і як там опинились. Тому я теж вважаю, що це треба розповісти.
Минулого місяця я розмовляла із головним редактором видавництва Світланою Скляр. Вона сказала, що люди дійсно втомилися від важких творів. Раніше я запропонувала свій інший роман, але видавництво попросило почекати. Тепер вони згідні його надрукувати і навіть перекласти російською. Це роман про кохання. До речі, читачі запитують, чому я не пишу романів про кохання. Перша книга «Коли ти поруч» їм сподобалася. Думаю, що такі книги повинні бути паралельно. Тоді читач матиме вибір.
А щодо реальної правди про події, приїхали до нашого міста різні журналісти: один пише, що Сєверодонецьк українське місто, інший, навпаки, що Сєверодонецьк – сепаратистське місто. Але вони зустрічаються з тими людьми, з якими їх зводять, знайомлять, рекомендують. А щоби побачити багато, то тільки там потрібно жити, чути і знати. Я не можу сказати, що я повністю у своїй книзі дала відповідь на питання, що відбулося на Донбасі. Бо на це питання ніхто не може дати стовідсоткову відповідь. Але мені здається, що я змогла показати типові проблеми.
– Для вас як для автора книжок важливо насторожувати читача вже із самої назви твору?
– Видавництво не завжди погоджується із моїми назвами. Перша книга «Коли ти поруч» мала назву «Щастя тих, хто йде далі». Останню книгу я хотіла назвати «Неприхована правда» або «Правда Донбасу». Мені сказали, що це не дуже літературно.
– Головним героєм ваших творів завжди є жінка. Ви наділяєте її власними переживаннями чи відчуттями?
– Сказати, що це щось автобіографічне, не можна. Коли пишеш, хочеться, щоб тобі вірили. Але іноді, за Станіславським, мені хочеться сказати, що не треба мені так вірити, бо в кожній героїні читачі бачать мене. Якісь епізоди і моменти із життя я, звичайно, включаю у книжки.
– Літературний конкурс «Коронація слова», в котрому ви вже не раз брали участь, має для вас якесь важливе значення?
– «Коронація слова» – престижний конкурс. Звичайно, кожен автор мріє туди потрапити. Я буду подавати свої твори, доки не отримаю першого місця. Я повинна відчувати, що чогось досягла, хоча розумію, що це звичайна лотерея. Роман «Не вурдалаки» подавала тричі, і лише за третім разом його оцінили.
