"Звʼязок між Карпатами та козаками також є глибоким". Мирослав Лаюк про поезію і репортаж

Протидія пропаганді

— Цьогоріч у Росії вийшла пропагандистська книжка [про бої за Бахмут]. Чи показує те, що вони назвали її «Бахмут», а не «Артьомовск», що ми виграли цей батл за ідентичність міста? 

— Саме так. Бахмут — чудовий приклад для розмов про ідентичність. Що це за місто? Чи це Артьомовск, названий на честь [більшовика] Артьома, схожого на нинішніх моторол і гіркіних? Чи це Бахмут, назва якого, можливо, походить із тюркських мов, яке було козацьким форпостом і місцем, де козаки добували сіль, що стало основою української шахтарської справи? Чи це місто, де утверджувалися комуністичні лозунги? Або місто, куди Григорій Сковорода приходив у собор, пізніше зруйнований більшовиками?

— Твою книжку вже перекладають іншими мовами. Росіяни в цьому плані відстають. Як ти оцінюєш узагалі їхню пропаганду навколо цього міста та її впливовість за кордоном? 

— Я б не був таким оптимістичним. Російська пропаганда далеко попереду. Нам ще багато чого треба робити. Вийшла книжка про Бахмут, а де книжки про Авдіївку, Маріуполь чи інші українські міста, які були повністю знищені?

— Наскільки ми спроможні продукувати такі книжки, фільми? Чи вистачає нам бодай людського ресурсу? 

— У нас багато талановитих людей, які можуть створювати книжки та фільми, але на рівні держави розуміння цього процесу не так багато. У нас добре працюють горизонтальні звʼязки. Деякі видавництва, як-от Ukraїner, активно цим займаються. Ми готуємо серію книжок, написаних учасниками бойових дій. Варто діяти самим, а не чекати ініціатив згори.

У Росії це робиться за старими методичками із чіткою дистрибуцією та перекладами. Засунути українську книжку про війну в німецьке видавництво — величезна проблема через упередженість, сформовану на основі звʼязків [з РФ], що досі діють, а також ідей пацифізму, відсутності колективної провини та «хороших рускіх».

Ідентичність у літературі

— Ти згадував Григорія Сковороду у своїй книжці. Ця постать цікава в контексті української ідентичності. Росіяни хотіли його привласнити. 2022 року похресниця Путіна, Ксенія Собчак, створила мерч із крилатою фразою Сковороди. Як ти оцінюєш їхній успіх у цьому, зокрема за кордоном? 

— Сковороду довго називали російським філософом, але він зовсім не підходить до російської культурної моделі. Він був веганом, першим українським психотерапевтом, сомельє, навіть планував створити винарню. Його життєвий шлях і погляди не відповідали імперським ідеалам Росії.

Я відвідав зруйнований музей Сковороди в Сковородинівці [на Слобожанщині], де залишився лише його пошкоджений памʼятник. Памʼятник перевезли до Києва, але [він] досі викликає багато роздумів про культурну спадщину та її значення для України. Подібні руйнування відбуваються на тлі збереження та відновлення української ідентичності.

Звʼязок Сковороди з іншими видатними українськими постатями, як-от [Тарас] Шевченко та [Павло] Тичина, підкреслює важливість збереження цієї лінії культурної спадщини, яка була підтримана навіть у радянський період. На початку 1920-х Тичина писав поему-симфонію «Сковорода», що стало свідченням постійного процесу збереження української культурної ідентичності через важкі історичні етапи.

За словами [поета й прозаїка Юрія] Андруховича, Україна — це країна бароко, що вийшла з полемічної літератури та релігійних суперечок між уніатами, католиками та православними. Ми походимо від таких церков, як Софія Київська, та від образів із барокового орнаменту. Ця традиція боротьби між світлом і темрявою, динамічний погляд на світ сформували українську культуру, яка зберігається до сьогодні.

— Як ми можемо простежувати цю тяглість? 

— Тяглість важлива, оскільки Росія постійно намагається її зруйнувати, вбиваючи наших митців, щоб перервати цей звʼязок. Видавалися укази, циркуляри, щоб не поширювати українську культуру через книжки. [Дисидент Василь] Стус називав Сковороду своїм найближчим другом, [Валерій] Шевчук працює в стилі необароко, бароко вплинуло на [літературне угруповання] «Бу-Ба-Бу».

— Чи може вона виявлятися в архетипах, образах або сюжетах?

— Архетип землі для мене важливий. Земля втрачена у Стуса й Шевченка. Учора я потрапив на виставку Павла Макова, харківського художника, який під бомбами створює роботи про рослини. Він пояснив, що вони залишаються на місці, а отруєння ґрунту значно впливає на людей, які привʼязані до своєї землі.

Земля є важливим кодом у нашій культурі, особливо в українській поезії, де «Енеїда» [Івана Котляревського] розповідає про втрачену землю й пошук нового місця. Сучасна українська мова походить із цього твору. Політвʼязень Максим Буткевич розповів, що в полоні вони читали «Енеїду» [Вергілія в перекладі] Михайла Білика, якого переслідували [в Радянському Союзі].

Шевченко формулював національний міф через концепт землі. Він говорив до «німих могил», що означає повернення до коренів національної культури. Важливо зберегти культуру, бо імперія намагається знищити її.

Також є важливе питання про памʼятники. Наприклад, чому в Україні є памʼятники Пушкіну, а немає Сервантесу чи Діккенсу. Це питання історичної справедливості та деколонізації. Звʼязок з імперією через памʼятники та культуру, що знищує локальну історію, є частиною боротьби за національну ідентичність.

Земля залишається важливим аспектом навіть у найскладніші часи. Я був поблизу Кінбурнської коси [на Причорноморʼї], де зустрів сімʼю, яка повернулася з Естонії. Це були бабуся, дідусь і дві внучки. Я почав говорити з ними, і бабуся каже: «Я привела їх, щоб вони подивились і знали, що сталося з їхнім батьком». На початку [повномасштабного] вторгнення в цьому селі був приліт, тато загинув біля школи, у яку з вересня мали піти його доньки. Земля несе в собі памʼять і значення, яке неможливо стерти.