Василь Абрамів: найжахливіше на війні - дрони, а найцінніше - інформація

У родині Василя – майже всі чоловіки на фронті. Серед них – батько дружини, командувач Української добровольчої армії Дмитро Ярош, візитка якого ще кілька років тому наводила страх на ворогів України. 

То що тепер є найбільшим жахом для окупантів, хто в Україні підтримує зниження мобілізаційного віку та чи всі можуть іти на війну, власкор Укрінформу запитала у начальника штабу самохідного артилерійського дивізіону 47 окремої механізованої бригади «Маґура» Василя Абраміва. 

Ми зустрічаємось із військовим у середмісті Івано-Франківська в день, коли йому виповнюється 40 років. Василь Абрамів погодився на недовгу розмову. Зізнається, у відпустці найбільше часу хоче приділити дружині та синам, за якими дуже скучив.

МИ СТРІЛЯЛИ БЕЗ ЗУПИНУ, А ВОНИ ВСЕ ЙШЛИ І ПАДАЛИ 

- Де вас застала повномасштабна війна?

- Вдома, звідки спостерігав за ракетами, які зривались над нашим аеропортом. Того ранку ми почали збиратись, організовуватись. Частина людей виїхали на Київ, інші мобілізували тут добровольців. Піднімали старі контакти, шукали ресурси для того, щоб готуватись до бою.

- Вам довелось обирати професію в армії, чи вона вже була визначена? 

- Я артилерист. Це було визначено заздалегідь. Бойова підготовка, яка була за плечима, стала тоді для всіх надважливою. Ті, хто міг працювати з особовим складом, або ж керував людьми на роботі, були дуже цінними, бо вони могли виконувати бойові завдання і на них покладали відповідальність командирів. Мене вже мобілізували офіцером. Спочатку я формував мінометну батарею 46 бригади ДШВ. Вже командиром формував артилерійську батарею, пізніше мене призначили начальником штабу дивізіону, який був створений у кінці 2022 року. 

- Які території довелось звільняти і де були найзапекліші бої?

- Ми були на всіх напрямках – Запорізькому, Херсонському, Донецькому. Тепер воюємо на Курщині. Майже усі бої були непростими.

У боях за Бахмут ми тримали лівий фланг, біля Соледара. Там штурмував ЧВК «Вагнер». Вони йшли на нас по 20-30 людей, які падали, а по трупах знову рухались групи, які теж падали і на їхньому місці з’являлись нові і нові вагнерівці… Ми стріляли майже без зупину, а вони все йшли і падали. Така була моя перша картинка цієї війни. Тоді довелось вибивати цілі лісові посадки, аби їх зупинити. Пізніше такі штурми повторювались вже на інших напрямках.

Для окупантів невиконання наказу – смерть. Вони це чудово знають. А їхній контингент, переважно, ті, кого вдома нічого не тримає, або забрали з тюрми. Для них ця війна ніби фортуна і влада РФ цим хитро користується.

- Нещодавно Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив Вас нагрудним знаком «Срібний хрест». За який бій ця відзнака?

- Це була операція на Запоріжжі та робота для захисту Авдіївки. Ми заїхали туди для підсилення 110 бригади у жовтні й до квітня разом били ворога.

За Херсонську операцію я отримав нагородний ніж. Це був контрнаступ. Моя батарея першою форсувала річку Інгулець. Ми перейшли її і розгорнули позиції, ворог постійно обстрілював нас з танків. Мені осколки прошили ногу та спину. Але після цього я ще командував три дні. Вже коли температура зашкварила, мене госпіталізували. Лікувався десять днів. Мені потрібно було швидко повернутись, щоб на місці бою продовжити командування. 

ДРОНИ ПЕРЕВЕРНУЛИ ХІД ВІЙНИ

- А на війні зустрічаєтесь з командувачем Української добровольчої армії Дмитром Ярошем?

- Постійно спілкуємось і співпрацюємо. Якщо наші підрозділи стоять поряд, допомагаємо один одному. Це наші побратими.

- Раніше «візитка Яроша» наводила страх на ворогів України. А що тепер є найбільшим жахом для них?

- Дрони. Вони перевернули хід війни. Якби не дрони, ми б втратили більше території. До прикладу, якщо у наступ іде 15 одиниць ворожої техніки, а на наших позиціях немає ні 15 «Джавелінів», ні інших протитанкових засобів, то лише дрони витягують бій.

- А їх на фронті вистачає?

- Ситуацію вже вирівняли. Найціннішим на фронті є інформація. Хто нею володіє, той може завдати найбільший удар по ворогу. Засоби є. Війна – це та ж хитрість. І їхня, і наша. У ворога є більший ресурс, більша можливість заміни особового складу. Наприклад, росіяни завели батальйон, він тиждень штурмує наші позиції, а потім їх замінили. У них завжди є свіжі сили і цим вони теж користуються. А ми не змінюємось, стоїмо далі. Тому потрібні ротації, заміна людей на мотивованих, енергійних.

- Нещодавно українські партнери заговорили про необхідність мобілізації з 18 років. Як гадаєте, не зарано?

- Середній вік бійців нашого об’єднання – 35 років. Хоча у моєму підрозділі частина хлопців змушені були підписати контракт через те, що хотіли служити, але їх не мобілізували через вік. Тобто їм ще немає 26 років. Ці бійці – моя гордість. Вони віддані, сміливі, з ними легко працювати. Це вже далеко не діти. Ці хлопці відбулись і їхнє майбутнє пов’язане з Україною, вони готові за неї вбивати, перемагати і померти. Ці хлопці є силою ЗСУ.

Для багатьох армія тепер може стати трампліном у кар’єрі, житті.

- Знаю, ви свого часу воювали з легендарний Да Вінчі (Герой України Дмитро Коцюбайло, загинув у 2023 році у битві за Бахмут). Яким його пам’ятаєте?

- Відповідальним. Він ніколи не скиглив, не жалівся, а вперто робив свою справу. Він важко переніс перше поранення, але повернувся і продовжив бій. Пам’ятаю, все питав: «Друже Смереко (позивний Василя Абраміва, – авт.), що потрібно для побратимів»? Мене переповнює гордість, що я привів його у «Правий сектор», а потім на Майдан. І дуже болить, що так сталось…

Усім матерям і родинам, які втратили своїх синів і чоловіків, хочу сказати, що завдяки їхнім рідним ми переможемо.

Війна дуже непередбачувана річ. Потрібно розуміти, що тут ти живий, а завтра – ні. І тому потрібно готувати наступників. Найперше, це мають бути хлопці відповідальні, ті, які розуміють не «з батога», а мають бажання вчитись і відчуття побратимського плеча. Тепер на війні важливими є військові кадри, які опановували цю справу у вузах. Маю на увазі офіцерів запасу, які приходять на фронт з інших професій. З «нуля» навчити людей дуже важко. Військовий організм формується довго.

МИ Б’ЄМО ТАМ, ДЕ ВОРОГ СЛАБШИЙ

- Багато розмов сьогодні точаться навколо Курської операції. Вона переможна?

- І переможна, і потрібна. Це – ковток свіжого повітря для українських захисників на всіх напрямках. Будь-який успіх на фронті мотивує бійців. Розумію, що й тактично Курський наступ є правильним – ми б’ємо там, де ворог слабший, отримуємо і тримаємо результат попри те, що намагання ворога звільнити цю територію є дуже сильним.

Коли наш підрозділ зупиняє російський наступ, знищує ворожу техніку, це настільки піднімає настрій, що ми дружно підхоплюємо: «Горить, палає техніка ворожа» (наспівує). Так, це дуже мотивує.

- Сьогодні українське суспільство настільки захоплене сміливістю воїнів, що покладає на них своє політичне майбутнє. Навіть побутує думка, мовляв, військові після перемоги повернуться і наведуть у країні порядок. Ви готові після війни, до прикладу, відновити «сміттєву люстрацію»?

- Ні. Армія і військові мають воювати не проти когось, а об’єднуватись за Україну. Це наше завдання. До того, кожний військовий після двох років війни має внутрішнє вигорання. Війна дається взнаки, вона ніби вимиває людину зсередини: напруга, бої, стреси, темп… Бійці більше думають про родину, майбутнє. Тому військовим потрібна мотивація та можливості для відновлення енергії.

- І в чому знаходять сили для подальшої боротьби?

- Скажу про себе. Більше півроку я наполегливо займаюсь спортом, більше читаю. Це допомагає.

- А всі можуть воювати? Бо інколи можна почути зізнання, що не народжені для війни, або війна – це для інших. 

- В армії всім знайдеться місце. Я зустрічав випадки, коли батько йшов на війну, аби не служили сини. Думаю, держава має займатись в цьому напрямку з молоддю. Бо, якщо молоді підуть захищати свою країну, то й батьки підуть на ними.

Так, війна – це інша реальність. Там чекають на людей, які готові працювати і мають сміливість. Сьогодні через ТЦК можна потрапити у той підрозділ, де не вистачає людей, а можна самотужки обрати собі підрозділ, де все налагоджено для гідної служби. Наприклад, торік до мене прийшли п’ятеро хлопців лише через те, що особисто знали мене. Сьогодні нам потрібні відповідальні водії, медики. Піт артилерії зберігає на війні піхоту, така наша справа.

ВІЙСЬКОВИМ ПОТРІБНІ ЗРОЗУМІЛІ ПРАВИЛА 

- Чи важливим є для бійців розуміння терміну служби і ухвалення відповідного закону?

- Звичайно. Кожний військовий хоче знати, що його чекає у майбутньому. Це ще одна мотивація і це важливо для його родини. Він має знати, що відслужив і може повернутись додому, що є чесним перед собою, державою, близькими. Невизначеність змушує військових шукати інші шляхи до цього. Військовим потрібні зрозумілі правила.

- На фронті є відчуття, коли завершиться ця війна?

- Є відчуття, що ми стаємо сильнішими. Ми повинні навчитись жити у стані війни. Не завжди вона буде наземною. Вона може перейти в інші форми – стане інформаційною, чи дипломатичною. Росія не заспокоїться, бо її ціль – знищити українську державу. Тому ракети і дрони нам будуть потрібні ще довгий час.

- Давайте уявимо собі час «після війни». Ви б пішли у політику?

- Ні. Мене точно не відпустить у політику дружина (посміхається). Для мене важливий розвиток. Думаю, після війни це буде власна справа, бізнес, який зможе забезпечити мою родину. З такими планами з війни повернуться багато побратимів.