Бережани зависли в історії. Про що мовчать камені давнього міста

news-image: Бережани зависли в історії. Про що мовчать камені давнього міста
Маленький син мого приятеля поділяє міста на справжні й не справжні. Перші мають замок і ратушу… Бережани – справжнє місто, як не крути.

Найкоротша дорога туди провадить через Рогатин, попри мальовниче село Пуків. Дорога так собі, але кінцевий пункт виправдовує всі сподівання, пише “Репортер“.

Гімназія у ратуші

Бережани вражають вже з перших хвилин. Автобуси, що прямують з Рогатина на Тернопіль, зазвичай стають у центрі – біля Ощадбанку. І це справжній будинок з химерами, виконаний у стилі неоготики. Тут є все – кам’яні мавпочки, грифони, баранячі морди та профіль чоловіка, що нагадує цісаря Франца-Йосифа І. Звели кам’яницю у 1910 році як касу взаємного кредитування. Фінансова установа тут працює й досі, а на другому поверсі можна взяти шлюб або розлучитися – там працює РАЦС.

За кілька кроків – площа Ринок. Просто ХІХ століття: старовинні дво- і триповерхові будиночки, австрійська бруківка, ратуша. Магістратська споруда вгадується одразу – строга архітектура без зайвих прикрас, висока вежа зі спостережним майданчиком, годинникові циферблати з чотирьох боків світу. Цікаво, що міські урядники тут майже не працювали. Ратушу спорудили у 1803, а через два роки зі Збаража до Бережан перевели гімназію, яка розташувалась на другому поверсі (внизу, традиційно, містились крамниці й торгові склади).

На початку 1830-х директором гімназії був майбутній станиславівський староста Казимир Мільбахер. Він запровадив майже концтабірні порядки. Учнів молодших класів називали «свинопасами», привселюдно карали, закривали у карцері. Старшокласників не били, але за найменшу провину могли відправити до війська, де нещасні потім тягнули солдатську лямку цілих 20 років. Відомими випускниками гімназії були лідер «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, письменник Богдан Лепкий, польський маршал Едвард Ридз-Смігли.

Нині у ратуші працюють міськ­рада й чотири музеї: краєзнавчий, Богдана Лепкого, книги та переслідуваної церкви.

Тупикова станція

Від Ринку у різні боки розбігаються маленькі вулички із промовистими назвами: Руська, Вірменська, Валова, Замкова. На них стоять добротні австрійські кам’яниці та вілли заможних містян тих часів – адвоката Чайковського, інженера Рапфа. Дуже гарні будівлі пошти, крайового суду чи колишнього військового готелю.

За Австрії Бережани мали однаковий статус з нашим містом – обидва були центрами округів, а пізніше – повітів. Але потім Станиславів став обласним цент­ром Івано-Франківськом, а Бережани залишились маленьким райцент­ром, населення якого не дотягує навіть до 20 тисяч. Чому так склалося?

Можливо, відповідь криється на вокзалі. Це скромна двоповерхова хатинка, яка майже не змінилася з імперських часів. Річ у тім, що Станиславів був крупним залізничним вузлом, звідки потяги вирушали у п’яти напрямках, до того ж, тут розташовувались великі паровозоремонтні майстерні. Усе це зумовило потужні інвестиції, робочі місця, бурхливий економічний ріст. А станція Бережани була тупиковим відгалуженням колії Ходорів-Тернопіль. Схоже, прогрес проїхав іншими рейками.

Храми чотирьох націй

Як і більшість галицьких містечок, Бережани були полікультурним містом. Тут жили українці, поляки, вірмени та євреї, тож кожна нація залишила свій слід. Найкраще це видно по сакральних пам’ятках.

Одразу напроти ратуші стоїть українська церква Пресвятої Трійці. Її купу разів перебудовували, тож остаточного вигляду вона набула у 1903. Ззовні храм виглядає дуже пишно – бароковий фасад, три золочені бані, статуї апостолів Петра і Павла у бічних нішах. Коли заходиш всередину, очікуєш побачити щось ексклюзивне, але інтер’єр якось не вражає. Втім, церква має знамениту святиню, що є об’єктом паломництва численних прочан – мощі Івана Хрестителя, які передав магнат Август Чарторийський на початку XVIII століття.

На невеличкому пагорбі над площею Ринок підноситься римо-католицький костел Святих апостолів Петра і Павла, споруджений ще у 1600 році. Місцеві звуть храм «фарою», від німецького «Pfarrei» – парафія. Раніше так називали найдавніший костел міста, який водночас був і першим храмом міської парафії. Бережанська фара обнесена кам’яним муром з бійницями, а збоку стоїть потужна оборонна дзвіниця. За радянщини тут містився склад, який замінила спортивна школа. В середині дев’яностих споруду передали римо-католицькій громаді, яка почала реставрацію. Старовинний черепичний дах замінили червоною штампованою бляхою, що не надто пасує давнім стінам. Але, згадуючи численні польські костели Галичини, що руйнуються під дощем і снігом, треба дякувати й за те.

З протилежного боку міста, на значно вищому пагорбі, височіє комплекс бернардинського монастиря, освяченого ще у 1683 році. Якщо в минулому кляштор виконував оборонну роль, то тепер – охоронну. Сьогодні там діє в’язниця для малолітніх злочинців, туристів всередину не пускають.

У 1764 році, майже одночасно зі Станиславовом, Бережани прикрасились мурованим вірменським костелом. Схоже, його побудували під щасливою зіркою, оскільки три тутешні настоятелі згодом стали львівськими вір­менськими архієпископами. На фронтоні досі збереглися залишки фрески Богоматері, яку виконав майбутній маршал Ридз-Смігли, котрий в кінці 1930-х був фактичним диктатором Польщі. Совіти перетворили храм на склад і довели до ручки. Нині коштом Спілки вірмен України там триває реставрація, але дуже повільно.

Невід’ємною частиною кожного галицького містечка були євреї. У путівниках зазначено, що в Бережанах є синагога 1718 року. Коли ми запитали у місцевого хлопця, як туди пройти, він здивувався і відповів, що «вона не працює». Справді, від колишньої божниці лишилися тільки дві суміжні стіни, а внутрішній простір густо заріс деревами. З єврейським цвинтарем те саме – лише кілька надгробків серед кущів.

Оборонець християн

Бережани були резиденцією Сенявських – одного з найзаможніших польських родів. Його представники займали високі посади старост, воєвод, коронних гетьманів, навіть претендували на королівський престол. В сере­дині XVI століття на північно-західній околиці міста виросла потужна твердиня, над в’їзною брамою якої розміщувалась кам’яна таблиця із текстом: «Вельможний пан Микола Сенявський, воєвода Руський, гетьман війська, староста галицький та коломийський, вибудував сей замок з тесаного каменю власним коштом на похвалу Всемогутньому Богові і на оборону вірних християн року 1554».

Гетьмана поважали настільки, що коли він помер у 1569 році на Люблінському сеймі, сам король супроводжував його тіло до Бережан. Щоправда, інші джерела пишуть, що монарх йшов за труною лише до межі Любліна…

Це була не просто оборонна споруда, а добре укріплений розкішний палац. Настільки добре, що його не змогли взяти ні турки, ні татари, лише козаки Максима Кривоноса позбавили твердиню статусу нездоланної. Після згасання роду Сенявських замком володіли різні шляхетські родини, які не надто дбали про його збереження. Хоча на старих авст­рійських пош­тівках він виглядає доволі непогано. Фатальних збитків твердині завдала російська артилерія під час Першої світової війни.

У повоєнні роки у фортечних мурах розташовувався армійський харчовий склад. Знайомий прапорщик розповідав, як у 1960-х малолітні злочинці з сусідньої колонії знайшли підземний хід, пробрались у замок і захопили його. Хлопці повідкривали консерви та влаштували собі незлий обід. Аби повернути контроль над складами, довелося навіть підтягувати додаткові міліцейські підрозділи. По суті, це й була остання облога замка.

Нині родинне гніздо Сенявських виглядає сумно. По зовнішньому периметру стін натягнута охоронна стрічка, а таблиці попереджають про можливі обвали. Всередину пускають, але й там лише купа битого каміння. Про минулу велич нагадує хіба макет замка в центрі подвір’я. Кажуть, поляки ніби виділили гроші, тож незабаром почнеться реставрація. З одного боку це тішить, а з іншого стає сумно – а нашим воно не треба?


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 10.11.2019 06:30




загрузка...