Сорочка, найближча до тіла гуцула

news-image: Сорочка, найближча до тіла гуцула
У Косові відбувся традиційний фестиваль етнічного одягу «Лудинє»

На Прикарпатті у гірському містечку Косів на День міста, що відзначали 6-7 липня, відбувся фестиваль етнічного одягу та традицій «Лудинє», пише Укрінформ.

Найцікавішою частиною фесту, яка завше збирає найбільше глядачів, став показ етнічного одягу, оскільки й сама назва фестивалю – з гуцульського діалекту означає вбрання, предмети святкової ноші. У першій частині організатори продемонстрували автентичне вбрання з приватних колекцій, а в другій – дефіле сучасного одягу від професійних дизайнерів. Уперше в Карпатах свій традиційний одяг просто неба продемонстрували гості з Криму.

ЧОТИРИ СОРОЧКИ І ҐАЗДІВСЬКІ ХУСТКИ

Фестиваль етнічного одягу та традицій «Лудинє» започаткували у 2011 році. Відтоді він щороку стає все цікавішим, змінює тематику і збирає все більше прихильників. До організації цього дійства долучаються не лише представники місцевої влади, а й педагоги, етнографи, активісти і просто небайдужі люди, закохані у гуцульські традиції, котрі прагнуть, аби фестиваль став не лише туристичною атракцією.

«Наша мета – зберегти традиції, автентику, ту живу культуру, що стосується вишиванки, моди, одягу. Бачимо сьогодні бізнес і те, що називається «кіч» і «шароварщина». Нам важливо протистояти цьому і не втратити традицію гуцульського одягу, а розвивати її у сучасній інтерпретації», – розповідає член оргкомітету фестивалю «Лудинє» Роксолана Барчук.

Якщо у минулі роки «Лудинє» показав «Весілля на Гуцульщині», «Лудинє дівоче» та «Лудинє на Івана Купала», то цього року фестиваль присвятили п’єсі Гната Хоткевича і назвали «Гуцульський рік». Просто неба учасники представили гуцульське театралізоване дійство «Різдва», «Великодня» та обрядових свят літнього і осіннього періоду.

«Наша нинішня дефіляда, чи імпреза присвячена тому, щоб показати чотири зміни сезонів, і відповідно, – контекст побутування кожного одягового елементу. Тобто, у яких святах бере участь той чи інший вид одягу. Куди людина йде з бесагами, де їй знадобляться блищещі запаски, де мають бути ґаздівські фустки, де має бути рукав’єнка, де кресаня, топірець, палиця. На кожному цьому елементі робиться смисловий акцент упродовж наших показів», – розповідає письменниця, етнограф та ведуча фестивалю «Лудинє» Іванна Стеф’юк.

Іванна Стеф'юк

Іванна Стеф'юк

Головний акцент на косівському подіумі дизайнери роблять саме на вишиванці, бо «лудинє» з гуцульського діалекту дослівно – то «сорочка, яка є найближчою до тіла».

«Якщо говорити про ту ж вишиванку, то найбідніша і найскромніша дівка мала колись чотири сорочки. Одну – про будень, тобто сорочка-буденка, в якій вона могла виконувати хатню роботу. Інша – про свято, в якій вона піде в неділю до церкви, або вийде між люди. Третя – храмова, тобто вона була трішки щедріша за оту, святошну. І найурочистіша – то шлюбна сорочка. У деяких регіонах шлюбна сорочка і остання – один і той самий одяг. В інших – з подолу шлюбної сорочки матері робили першу пелюшку для дитини і у такий спосіб зберігався зв’язок поколінь», – розповідає Іванна Стеф’юк.

Традиційно, каже етнограф, шлюбну сорочку шила собі дівчина власноруч. Крім того, кожна ґаздиня мала уміти вправно ткати, бо так робила собі запаски до сорочок. Кептарі (безрукавка, хутряний кожушок – авт.) могли передавати від тата і мами. А ось хустки у порядній гуцульській родині дарував лише чоловік.

«Хустка як правило з’являлась у гардеробі заміжньої жінки – і це був шлюбний дарунок чоловіка. Він, поважаючи свою жінку, на кожне храмове свято дарував їй хустку. Чим більше в гардеробі хусток, тим більше її любить чоловік», – запевняє Іванна Стеф’юк.

У ЧОМУ ВІНЧАЛИСЬ – У ТОМУ Й ХОВАЛИ

Оскільки сто років тому за традицією жінка забирала з собою сорочку у кращі світи, то такого вбрання у наші часи залишилось небагато. Втім, його можна щороку побачити на «Лудинє». Давній весільний одяг з власної колекції привозить на показ Богдан Петричук із села Бабин, Косівського району. Він займається реконструкцією традиційного вбрання і відтворює сучасні копії старих сорочок Гуцульщини, Покуття та Буковини. Майстер зізнається: ідея назвати одяговий фестиваль у Косові «Лудинє» належить саме йому.

Богдан Петричук

Богдан Петричук

«Весільний гуцульський одяг особливий тим, що він дуже багатий. Його робили дуже старанно і зберігали все життя. У чому вінчалась – у тому й ховали. Бували випадки, що весільні сорочки віддавали онукам, дітям. Втім, найкращих взірців таки вже немає. Я спочатку вчився реставрувати, потім робити нові речі. Так було з ґерданами, потім – з головними уборами, тепер – із сорочками… Найскладніше у цій справі – пошити сорочку. Серед гуцульських найважче пошити сорочку, яку носили у селі Пістинь. Ця робота потребує не менше двох тижнів і це, – не враховуючи складності вишивки. Чому? Бо там треба шити голкою у два боки. Якщо звичайну сорочку ми прошиваємо голкою «зайшов і вийшов», то у тій сорочці треба голкою – вниз і наверх, вниз і наверх. А це займає дуже багато часу», – зізнається Богдан Петричук.

«Традиційний гуцульський одяг, хоч як було б дивно, справді сформований за всіма законами високої естетики. Не раз і не два виникає запитання – хто ж учив ту прадавню людину законів моделювання, колористики, ритму та орнаментики. Очевидно відповідь – у гармонійному діалозі з природою, у тій філософії, коли людина настільки була залюбленою у природу, що намагалася повторити її ритми. Тобто, ритми сонця, які ми потім будемо знати, як солярні символи, ритми місяця, води… усе є у давніх вишиванках», – стверджує Іванна Стеф’юк.

За її словами, якщо ще сотню років тому кожний населений пункт мав свій одяговий код, тобто за вишиванкою можна було визначити, з якого села ґазда чи ґаздиня, то тепер моду на певний елемент одне село чи область може диктувати іншим населеним пунктам.

«Останніми роками є сплеск на вишиті сукні, блузи, чоловічі сорочки, костюми, краватки й ті елементи, які й не були жіночими, той самий ґердан. Думаю, це дуже добре, що люди, змінюючись самі, змінюють свій традиційний одяг і забирають його у власний ритм життя. Дуже добре, що є такий фестиваль «Лудинє», який показує правдиве обличчя автентики, етнографічного осердя, з якого розвивається ця культура. Це є тим живильним коренем, в якому все сформовано», – зауважує Іванна Стеф’юк.

«КВІТКОВІ НОТИ» І «ВЕСНЯНА ОСІНЬ»

Вже сучасну інтерпретацію вишиванки представляють на «Лудинє» місцеві дизайнери. Свій неофольк має Косівський інститут прикладного мистецтва. З Івано-Франківська власну колекцію «Квіткові ноти» привезла майстер народної творчості України, дизайнер Олександра Андрусяк. У Косові вона показала лише частину колекції. Повну версію презентує у Чикаго.

Олександра Андрусяк

Олександра Андрусяк

«Зараз я працюю з автентичними взірцями техніки «колодочка», що притаманна західному Поділлю Тернопільщини. Там у давнину застосовували ще ручну техніку «гофре», яку теж можна побачити у моїх виробах. Свою колекцію я лише малювала років п’ять і всі заготовки робила руками. Переважно, це жіночі сукні, шкіряні сумки. Усе – у кольорових квітах моєї рідної Тернопільщини. Зараз я не зупиняюсь, а малюю, творю і вишиваю», – зізнається Олександра Андрусяк.

Свою колекцію під назвою «Космея» на «Лудинє» представила кандидат мистецтвознавства, доцент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Оксана Бейлах. Її колекція налічує 11 комплектів одягу, це жіночі сукні та сорочки. Роботи виконані ручною вишивкою в авторській техніці під назвою «вишита перфоаплікація» (поєднання декоративних технік вишивання з технікою обробки шкіри – авт.).

«Космея – то квітка з мого дитинства. Мої моделі є практичні та зручні. Вони поєднують етнічні мотиви і сучасні модні тенденції. Джерелом натхнення для створення частини цієї колекції стали «вербовецькі рукав’янки» (елементи сорочки у селі Вербовець, Косівського району – авт.), – розповідає Оксана Бейлах.

Вона зізнається, що на фестивалі вперше. Втім, уже занотувала собі спосіб в’язання хустки на гуцульський манір для того, щоб використати це у наступній своїй колекції.

Олена Прокоп’юк-Шкрібляк разом із чоловіком у Яворові займаються ткацтвом. Нині подружжя працює над проектом «Школа буковинської тайстри». Зізнається: аби його виконати, майстрам бракує якісної нитки. Тому в Яворові планує купувати вовну, а далі власноруч виготовляти нитку для своїх виробів. На «Лудинє» майстриня представить колекцію тайстр (торбина, яку носять через плече – авт.).

Олена Прокоп'юк-Шкрібляк

Олена Прокоп'юк-Шкрібляк

«Це тайстри в сучасному стилі, з якими людина може піти до міста, у гості. Усі вони мають автентичний почерк. Кожна сумка – то мої мрії й думки. Я не професійний художник, але з дитинства малюю в голові. Моя колекція має назву «Весняна осінь». Чому? Бо у моєму паспорті вже осінь шкрябає у плече, але я з весни не хочу йти. Стараюся завше робити сумки з натуральних матеріалів: вовни, льону, бо всі речі мають бути живі, а значить – тепленькі, красиві й позитивні. Моїх сумок не можна не помітити», – запевняє Олена Прокоп’юк-Шкрібляк.

КРИМСЬКОТАТАРСЬКІ ТРОЯНДА І ТЮЛЬПАН

Традиційно на «Лудинє», розповідають організатори, приїжджають гості з Латвії. Кажуть, Косів має місто-побратим Скрунду, звідки латвійці привозять на показ у Карпати свій традиційний одяг. Цього року «Лудинє» вперше показав кримськотатарські етнічні мотиви. Це стало можливим, бо група художників із Криму саме перебувають у Косові в межах реалізації проекту українського культурного фонду «Разом». Протягом тижня майстри з Криму працюють у літній резиденції художників, з метою вивчити свій кримськотатарський орнамент і поділитись досвідом та знаннями з тутешніми майстрами.

Радник міністра культури України Есма Аджиєва зауважила, що у 2018 році традиції косівської мальованої кераміки запропонували в ЮНЕСКО для того, щоб там розглянули його, як нематеріальну культурну спадщину людства. А за рік, каже, до ЮНЕСКО відправили ще елемент кримськотатарського орнаменту і знання про нього «Орьнек».

«Ми об’єднані однією ідеєю збереження, розвитку, документування та промоції нематеріальної культурної спадщини українського та кримськотатарського народу. Ми приїхали вивчити свою та отримати більше знань про українську спадщину. Кожний елемент нашого орнаменту має свої назви. До прикладу, тюльпан – це символ юнака, троянда – символ жінки репродуктивного віку, мигдаль – незаміжньої дівчини. Якщо є знання про значення і символи орнаментів, то їх можна читати, наче книгу. Тому наші дівчата, коли готувались до заміжжя, вишивали для себе вироби і програмували в них своє майбутнє…», – розповідає Есма Аджиєва.

На фестивалі «Лудинє» гості з Криму представили 4 костюми, назвавши такий показ інтеркультурним діалогом.

«Ми представляємо пару чоловічого і жіночого кримськотатарського автентичного костюму кінця ХІХ сторіччя. Ще два костюми – це стилізовані версії, які демонструють, як протягом століття наші традиції зберігаються і як ми їх передаємо від покоління до покоління», – зазначила Есма Аджиєва.

Організатори фестивалю «Лудинє» запевняють, що готові й далі натхненно працювати для того, щоб відкрити українцям одяговий код нації, давні традиції та елементи, з яких усе починалось і все продовжується. Дизайнери ж кажуть, що фестиваль – дуже теплий і шанобливий до праці митців. Дійство викликає лише позитивні враження й емоції. А численні майстер-класи косівських майстрів та етнографів надихають і спонукають віднаходити нові родзинки для створення наступних колекцій.

Ірина Дружук


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 09.07.2019 21:21