Як сімейний лікар з Франківщини встиг попрацювати в Африці, Казахстані і Росії

Народився і виріс у Казахстані, працював педіатром в Москві, Африці та Києві, а тепер трудиться в селі на Івано-Франківщині.

Колись він ріс і не знав, що його родину репресували з України після війни, бо дід був "ворогом народу" – бандерівцем.

А тепер саме в батьківському селі Старі Кути, звідки вивезли родину після війни, Сергій Глебчук обладнав свій приватний кабінет сімейного лікаря і став одним з перших лікарків-ФОПів, які долучилися до медреформи.

Свою дивовижну історію він розповів "Українській правді. Життя".

Сергій з дитинства хотів бути дитячим хірургом, але при вступі сказали: "Казахи йдуть перші, тому шансів мало, йди спочатку на педіатра".

– Я не хотів, бо там самі жінки на педіатрів вчилися, але сказали: "Надо".

Після трьох років навчання у Караганді у 1983 році Глебчук отримав направлення – на три роки у Ленінградську область.

– Нас готували як педіатрів, а там я зразу став сімейним лікарем, дали мені і дорослих, і дітей, і пологи приймав…

У перший робочий день довелося рятувати дитину, яка могла померти.

– До району 400 км, ніхто не поможе. Тоді було бойове хрещення.

Коли вчився, то маленьких дітей до року терпіти не міг: пахнуть, оце все. А потім до них така любов пішла! Коли перші роди прийняв: мама плаче, я разом з нею…

Через три роки Сергій повернувся додому. І подякував людині, яка відправила його на село:

– Сказав: "Тепер я знаю, що таке медицина".

Я впевнений, що лікар має пройти сільську практику. Бо вона – найсильніший екзаменатор: біля тебе ні вчителя, ні мами, ні тата, ти сам.

У Караганді в 1985 лікар влаштувався працювати у місцевій лікарні.

Працював спокійно, поки одного дня не викликало начальство і не відправило на "співбесіду".

– Приїхав, сказали: до міністра охорони здоров’я.

До того чоловік бачив його хіба по телевізору.

Поговорили, а через два дні Сергія переводять на роботу в Москву.

– Моя реакція: "Ви здуріли?". Відмовився. Прийшов додому, кажу: розіграш.

Наступного дня пішов на роботу. Телефонує мама: "Срочно додому, летиш ввечері в Москву, завтра маєш бути в МОЗі".

– Виявилось, уже 12 наших забрали. За Союзу так лікарів з периферії звозили в Москву на роботу.

МОСКВА І ВНУЧКИ КОБЗОНА

Того ж 1985 року у Москві Сергія скерували в Кіровський район міста, в 42-у дитячу поліклініку.

Дали комуналку – на три сім’ї.

Через рік педіатра вибирають головним лікарем поліклініки.

– Кіровський район – це весь бомонд, Мосфільм...

Якось на озері, каже Сергій, він врятував посла Німеччини, не знаючи, хто то.

Іншого разу допоміг хлопчику Петі у дитячому таборі, де сам був вожатим. Дитина впала з сосни, порвала живіт.

– Поки приїхала швидка, я йому все зашив, дренаж вивів, шив звичайними чорними нитками, нічого ж не було під руками.

Мама хлопчика виявилась головним музкерівником "Союзмультфільму".

– І так потрошки у мене з’явилася книжечка з пацієнтами, які могли мені в разі чого помогти, – розповідає.

Був багато разів у Леоніда Брежнєва вдома, лікував його Аліну (правнучку – УП).

Найбільше мені платив Йосиф Кобзон. Я лікував його внучок. Неважливо, чи 2 ночі, чи 5 ранку, він мені 100 доларів платив. Це були шалені гроші в 88-му році!

Іноді Сергій лікував і дорослих. Наприклад, головного бухгалтера ТАССу і його сім’ю. А потім – багатьох дітей працівників ТАССу.

Якось вони вирішили йому подякувати, і у 1986 році подарували подорож в Уганду на два тижні.

– Жінка налякалась, десь начиталась, що там крокодили, бегемоти, людожери. Вмовляв: "Та покупаємось, позагораємо". Ніяк.

Поїхав сам.

В АФРИКУ У ШЛЮБНОМУ КОСТЮМІ

– Я ж тоді був совєтською людиною. Навіть не знав, як шорти виглядають.

Поїхав серйозно, у весільному чорному костюмі.

Тоді в СРСР неважливо було, де ти, хоч на Алясці, мав бути в костюмі та галстуці.

Приїхали в аеропорт Уганди, зустрічає перший секретар посольства, і тут хряп! 

На мій чорний костюм падає велика біла какашка – як сметана! І така смердюча!

Кажуть: то марабу! – сміючись, пригадує пташку лікар.

З першої поїздки в Африку у Сергія назбиралась добра дюжина історій.

Наприклад, для басейну йому купили шорти з серпом і молотом.

– Я кажу: "Ви здуріли? Мені стидно в такому ходити!" Пішли в місцевий магазин, купили нормальні кольорові.

Якось вночі він встав води попити, пішов до холодильника, а там пляшка води, тепла.

– Думаю, зроблю температуру в холодильнику нижчу, щоб на ранок вода була холодна. Зранку крики: "Ви мої яйця заморозили!".

Виявилось, чоловік з Талліна поклав у холодильник страусині яйця, бо хотів їх везти додому розводити, тому й налаштував оптимальну для яєць температуру.

Поїхали наступного дня разом на сафарі. Яйця у страусів красти.

– Він відірвав листя пальми і зображав з себе самця, звуки видавав (мужику 60 років!), поки я хапнув яйця і бігти. Самка мене догнала, як копнула! Все боліло потім, лікували.

Ще одна історія стосується мавп.

– Просили нас: не годуйте мавп. А як же? У мене хороша камера. Ми купили банани і пішли годувати гамадрил.

Погодували, довольні! Ми і в обнімку з мавпами фотографії робили. Думаю: "О, жінці дома покажу". Роздали всі банани, і тут з кущів виходить вожак. А бананів йому уже нема…

І всі ті мавпи, які їли наші банани, починають на нас кидатися… Тікали так, що навіть машину покинули.

У 1991-му Сергію пропонують залишитись в Африці працювати. Він погоджується.

"ДОВГА ДОРОГА" В УКРАЇНУ

Наприкінці 80-х у Казахстані стає некомфортно "русским", пригадує Сергій Глебчук.

У 1986 відбувається повстання, молодь в Караганді висловлює антирадянські та націоналістичні гасла.

Того ж року на батька Сергія пишуть донос: його тато – бандерівець.

Цього достатньо, щоб чоловіка виключили з партії, позбавили нагород і звільнили з престижної інженерної роботи.

Тоді ж Сергій дізнається, що його дід був "врагом народа".

Василь Глібчук, дід Сергія, був членом ОУН та вояком УПА.

Його арештували у рідній хаті під час облави і засудили на 10 років.

Відправили на Колиму у радянські концтабори, описує історію родини франківське видання "Правда".

Його дружину Марію разом з дітьми депортували до Караганди взимку 1946 року.

Татові Сергія тоді було 7.

Весною 1947-го у бараках гуляв тиф, тому дітей відправили у дитбудинок. Там їм змінили прізвище на ГлЕбчук, видали нове свідоцтво про народження і визнали сиротами при живих батьках.

З біографії Сергія зникла інформація, що він – син "ворогів народу", тому хлопець зміг спокійно жити в Казахстані.

Після доносу в 1986 році і звільнення, батько Сергія працював у спортклубі профспілок області тренером-інструктором з боксу, яким сам займався з малечку. Судив всесоюзні і міжнародні змагання.

Після розвалу СРСР і ухвалення закону України про реабілітацію жертв політичних репресій сім’я повертається додому у рідне батькове село.

Сергій бере український паспорт і продовжує працювати в Уганді.

У 1993 році починаються проблеми. 9 травня лікар приходить в російське посольство вшанувати загиблих на війні, а його не пускають.

Виявляється, контракт з ним анулювали через те, що українець, і в посольстві він уже небажаний гість.

Сергій розізлився і надрукував у місцевій газеті оголошення: 9 травня проводить у себе вдома прийом. Того ж дня прийом був у російському посольстві.

– Я проста людина, лікар. На прийомі у мене були посли Великобританії, США, Франції, міністр оборони та міністр фінансів Уганди, брат президента Уганди… Багато поважних людей.

Мене викликають в російське посольство: "Ви совість маєте? Ми вам роботу давали, а ви нам таке…". Кажу: "Ви мене звільнили. Люди самі вибрали, до кого піти. Вони пішли до українського лікаря".

Сергій починає працювати в Уганді самостійно. Обслуговує як лікар сім’ю президента Уганди. Стає представником міжнародної організації, працює у різних країнах Африки, лікує місцевих і веде приватну медичну практику.

ЯК ПОВЕРНУВСЯ В УКРАЇНУ

Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка, 2000 рік.

Сергій телефонує додому і з’ясовує, що його тата переїхала машина.

– Я в чому був, в тому й прилетів. Тато на п’яту добу прийшов до тями, була амнезія. Телефоную в Йоганнесбург, що не прилечу і лишаюсь вдома.

Чую, що за зірваний контракт будуть проблеми. Кажу: "Або я рятую тата, або поховаю його".

Сім місяців тата виходжував. Виходив, хоча й втратив хорошу роботу.

Почав шукати вакансію лікаря в селі, сказали: "Місць нема".

Через знайомих знайшов роботу у першій дитячій поліклініці №1 Святошинського району Києва і переїхав туди.

– Жив при поліклініці. Не було де жити, то Наталія Андріївна, головний лікар, дала мені кімнату в поліклініці.

Вів три дільниці сам, на вихідні мав чергування. У суботу на "швидкій" просив дати мені роботу.

У 2012 півтора роки Сергій вчився сімейній медицині в Національній медакадемії післядипломної освіти.

Але того ж року кидає роботу в поліклініці і їде в Старі Кути доглядати за мамою.

– Їй було зовсім погано (серце). Сестра з чоловіком вмовили мене переїхати, а вони будуть помагати.

Глебчук розповідає, що їздив з мамою до Києва до фахівців, були і в кардіохірурга Бориса Тодурова.

– Тодуров подивився маму. сказав: даю три роки, або 200 тисяч на операцію (шунтування і так далі). Тепер уже шунтування (безоплатне – УП) є на кожну область.

Ми прожили не три, а сім років, бо я сів за підручники, ми підібрали ліки, які їй дійсно допомагали.

Сергій відвертає убік голову, щоб ми не бачили його сліз. Він поховав батьків у 2017 і 2018-му роках. На його столі – їхні портрети.

Коли Сергій переїхав до батьків, зміг знайти роботу в місцевій поліклініці.

Окремого кабінету не мав. В одному приміщенні сиділо троє сімейних лікарів і три медсестри.

Медреформу, розповідає Сергій, у його поліклініці не вітали.

Він же їздив на зустріч до Уляни Супрун, був на конференціях по сімейній медицині, вступив до Асоціації сімейних лікарів.

– І коли вони (в поліклініці – УП) дізналися, що я вже маю державну ліцензію, а вони ще ні, пішло: "Ти ніхто, нічого мати не будеш". Кажу: "Ну, побачимо".

Так у 2018-му році Глебчук відкрив свою приватну практику.

ЛІКАР-ФОП НА СЕЛІ

Сергій став одним з перших ФОПів, які підписали договір з Національною службою здоров’я і яким держава платить гроші за кожного підписаного пацієнта. У Сергія таких – майже 500.

– Тут я сам. Наді мною – тільки Національна служба здоров’я.

Обладнання своє. Я ще пішов у банк, взяв кредит на 50 тисяч на три роки, докупив, що мені сюди треба було.

Його сільський кабінет дивує: просторо, інформаційна дошка з оголошеннями та матеріалами про профілактику хвороб, дитячий куток, бібліотека, одноразові розхідні матеріали, посередині – комп’ютер, принтер, кавомашина і кулер з водою.

Працює сам, без медсестри.

– Я з пацієнтами говорю як зі своїми гостями, – каже. – Малюю, показую фотографії, щоб людина зрозуміла, яка в неї біда.

Виходять здивовані: "Та ви мені виписали тільки 4 препарати! А крапельниця де?".

Кажу, що не треба їх! І ліків на 5 тисяч накупляти не треба.

"А хіба тоді допоможе?", – питають. Але на 4-й день приходять: "Лікарю, мені добре!".

Ще одна особливість Сергія: він намагається максимально здешевити лікування людині.

– Наприклад, по протоколу я маю призначити препарат за 600 гривень. Але є інший препарат, ще совєтський.

Мені іноді дорікають: "Ви несучасно лікуєте". Вибачте, коли людина приїжджає на "Мерседесі", я призначу те, що по протоколу. Але коли прийшла проста людина, якій і сім’ю прогодувати, і за газ заплатити…

Вони приходять до мене з рецептами від лікарів зі стаціонару по кілька тисяч: "А як це? А що робити?".

Моє завдання яке? Допомогти і постаратись вилікувати. Я це і роблю.

Також лікар намагається підбирати такі ліки, які можна було б отримати за держпрограмою "Доступні ліки", щоб пацієнт зекономив.

Але не все так весело, як може здатися на перший погляд.

"ДЕКЛАРАЦІЯ Є, АЛЕ НЕ У ВАС"

– Коли я почав ФОП оформляти, мене зразу запитали: "А головний лікар знає, що ви таке робите?". Кажу: "Та це моя особиста справа!".

Я хотів працювати і в поліклініці, і в себе як ФОП, по закону маю право, чи взяти хоча б в суборенду свій кабінет.

Головний лікар заборонив поєднувати: "Або в нас, або ніде".

Між Сергієм та уже колишніми колегами з комунального закладу – напружені стосунки:

– Люди приходять до мене, я зразу: "Декларація?" – "Сергій Андрійович, чесно, декларація є, але не у вас… Але подивіться ножку, я впала".

Я не відмовив і навіть гроші не взяв, хоча по закону маю право.

Поміг, кажу: "Ідіть тепер до свого сімейного лікаря, хай вас далі веде". А вона далі до мене приходить. І таких багато.

Декларацію та жінка з Сергієм так і не підписала.

– Якщо ти вже забрав пацієнта, то лікуй його так, щоб пацієнти до мене не прибігали з папірцями. Ті гроші получають, а я сюсюкаюсь, – сумує лікар.

Або кажуть: "Сергій Андрійович, в мене грошей нема" (щоб як приватному лікарю за прийом заплатити – УП):

Кажу: знаю, що нема. Я ж не прошу від вас ніяких грошей. Але мені теж треба щось їсти, на щось жити… Ну правий я?

Тому і потрібні декларації. Щоб за лікування цих людей Сергію платила держава.

– Деколи кажуть: "Декларацію підписати? То ви будете на мені гроші заробляти?!".

Люди думають, що мільйони за них платять.

Насправді один пацієнт "коштує" мало – 370 гривень на рік + коефіцієнти.

Враховуючи таку ситуацію, питаємо, чи планує Сергій і далі залишатися у селі. Він відповідає лаконічно:

– Мама і тато поховані тут… Тут історична родіна…

Так, я тут сам. Ні друзів, ні рідних, нікого. Ледве і цих пацієнтів набрав.

Так, я не місцевий, не тут народився. На жаль – москалик (так лікаря називають в селі – УП), але я стараюсь.

Французьку, казахську, арабську знаю, а українська ще не дуже, але вчуся, усе пишу українською… – замовкає, повертаючись до пацієнта.

– Це гарне село, тут багато народу, і газди усі. Район хороший, люди розумні, вчених тут багато, і батьки його відси… – каже чоловік, який прийшов на процедуру.

– А чого ж така ситуація? – питаю.

– Та ще його так не знают. Але люди йдут, йой… Цей кабінет він тут недавно відкрив, 7 місяців. Багато людей не знают ще, що він тут є.

– То ще як не було сімейної медицини, я до нього ходив. Бо в тих лікарів тільки послухати було і тиск поміряти, більше нічого, – додає інший пацієнт, який чекає своєї черги.

– А це в мене місце для педіатра, – раптом показує рукою на стіл і кушетку в кутку Сергій. – Я все мрію, що наберу пацієнтів і візьму собі педіатра.

Там один молодий думає іти до мене: молодий і дуже розумний. Молю Бога, щоб прийшов.