Борода: Історія франківського морпіха Андрія Барасюка, що не зрадив присяги

Удень присягнув Батьківщині, а вночі злетів на небеса. Через три тижні мав одружитися. Вже й обручку купив для коханої. Він таки надягнув нареченій перстень. Але уві сні. Івано-франківський морпіх Андрій Барасюк пробув у зоні АТО лише чотири місяці, але за цей час встиг здобути славетний чорний берет із кокардою.

Івано-франківський морпіх Андрій Барасюк пробув у зоні АТО лише чотири місяці, але за цей час встиг здобути славетний чорний берет із кокардою, пише Галицький кореспондент.

Життя на життя

«… Я ніколи не порушу статутних правил взаємовідносин, не підведу і не покину в біді своїх товаришів по зброї, надам, кому потрібно, допомогу. Буду витривалим, морально стійким і нестиму на своїх плечах будь-який тягар військової служби. Готовий довести, що я – добре підготовлений морський піхотинець України, спадкоємець доблесті та честі славетних захисників Вітчизни, запорізького козацтва.

Я досконало опаную й матиму завжди готову до бою зброю, бойову та іншу техніку.

Моя повага до старших за званням, особиста охайність та підтримання військового спорядження у належному стані правитимуть за взірець для інших.

Я активно боротимусь проти ворогів своєї Вітчизни, битимусь до останньої краплини крові й здобуду перемогу на полі бою.

Морський піхотинець ніколи не здається в полон, не залишає полеглого товариша на поталу ворогу.

Я готовий виявити всю свою стійкість при виконанні завдання, яке буде поставлено переді мною, та виконувати його до кінця, навіть якщо серед живих залишусь один.

Я ні за яких умов та обставин не завдам своїй державі шкоди.

Я ніколи не зраджу цієї присяги і через усе життя пронесу вірність традиціям морської піхоти», – промовив Андрій Барасюк клятву морського піхотинця, урочисто і гордо потім надягаючи славетний чорний берет. А ще йому вручили кокарду – формений знак на береті, який отримує далеко не кожен морпіх, лише той, який проявив звитягу.

Щоб отримати омріяний чорний берет – символ морської піхоти, бійцю треба пройти цілу смугу перешкод. Андрій Барасюк свою пройшов. І навіть більше. Удень промовив клятву, а вночі його вже не стало.

«Андрію, я так зле почуваюся, чую, що температура вже піднялася, нежить мордує… Заміниш мене сьогодні на посту? А іншим разом я замість тебе заступлю», – попросив увечері побратим. «Звісно, друже».

Іноді доля бавиться з людьми, наче у піжмурки: одного в останню мить сховає від погибелі, а іншого натомість віддасть на поталу, поміняє життя на життя…

Іванофранківець Андрій Барасюк з 2007 по 2012 рік служив на контрактній основі у військово-морських силах України. У 2012 році покинув службу. Мобілізований у березні 2015 року, протягом місяця проходив військові навчання під Києвом, потім був направлений до 501-го окремого батальйону морської піхоти.

29-літній морпіх загинув 25 серпня 2015 року о пів на першу ночі у селищі Сопіно під Маріуполем внаслідок обстрілів терористів зі 122-міліметрової артилерії. Поховали Андрія Барасюка на міському кладовищі в с. Чукалівка, на Алеї слави.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. 12 листопада 2015 року на фасаді будинку по вул. Петлюри, де мешкав загиблий воїн, відкрили анотаційну дошку.

«Як ви його виховували?»

Андрій народився в перший день літа, був таким самим сонячним і з гарячою вдачею. Був дуже жвавим: як кажуть, де не посієш, там і вродиться.

Уже в п’ятилітньому віці батько віддав малого до спортивних секцій: з гімнастики і плавання. Тато дуже любив спорт, тож хотів і сину прищепити це захоплення ще змалку. Андрійко тому лише тішився. А з другого класу хлопчина почав займатися футболом у дитячій команді ФК «Спартак», де одразу проявив значні здібності: був висококласним нападаючим. Мав навіть їхати на всеукраїнські збори в Одесі. Тренер тоді впевнено заявив батькові Андрія: «Там вашого сина неодмінно помітять професіонали і заберуть до себе. Такого гравця неможливо проґавити». Але людина планує, а Бог керує.

Перед самим від’їздом хлопець посперечався з тренером і вирішив, що лишиться вдома. Після того інциденту Андрій покинув футбол. Почав займатися боксом.

Ще з семилітнього віку хлопчик разом із батьком ходили в гори: в ліс, на риболовлю, по гриби… Згодом приєднався і молодший братик, коли трохи підріс. Андрієві щастило в риболовлі. Найщасливіший улов – шестикілограмовий сом, впійманий у Дністрі.

У підлітковому віці Андрій був справжнім авторитетом серед своїх однолітків: усі його слухалися, радилися і просили допомоги.

Коли йому було 15 років, разом із батьком і братом поїхав в Одесу на море. Хлопець тоді так закохався у південь, що промовив пророчі слова: «Тату, я би так хотів піти в армію і потрапити на службу десь біля моря…»

Незабаром іванофранківця призивають – він потрапляє в Крим. Щастю не було меж.

«Тоді в армії були страшні злидні, – пригадує батько Василь Барасюк. – Я  бачив, у що хлопці одягнені, взуті… Постійно Андрійкові передавав, що міг».

Коли тато приїхав на присягу сина, командир його одразу запитав: «Як ви його виховували?» – «…?» – «Давно подібного не бачив: на турніку такі чудеса витворяє, а в футболі взагалі перший мастак!» Батька розпирала гордість.

До речі, якраз за день до присяги стався неприємний інцидент. Якийсь сержант почав зухвало поводитися, і Андрій не стримався – дав йому по пиці. Небачене нахабство, як для простого солдата. Але командир частини закрив на це очі, адже чи не з перших днів усі дуже поважали Андрія.

Попри убогість в армії, хлопець у ній не розчарувався, ба більше – через рік після «строчки», де він дослужився до старшого матроса, вирішив працювати там за контрактом. Єдина умова – хотів опинитися знову в тій самій військовій частині в Криму, де служив. Так і домовився.

Незадовго до анексії Криму, в 2013-му, Андрій розірвав контракт. Не раз телефонував батькові: «Тату, вже несила це терпіти. Нічого немає! Ні форми, ні їжі. За житло треба заплатити, а зарплата – 1200 грн. Умови жалюгідні…»

«Хто, як не я?»

Після повернення додому в Івано-Франківськ Андрій подався в свою улюблену сферу – ремонт автівок. Коли спалахнули воєнні дії в зоні АТО, Барасюк разом із товаришем почали безкоштовно ремонтувати і готувати машини для вояків. Потім була одна повістка, друга повістка… Третя стала останньою.

Нікому нічого не сказав, пройшов комісію і вже увечері перед виїздом  розповів. «Ти ж знаєш, яка армія гола-боса! – не стримався батько. – Куди ти йдеш?» – «Хто, як не я? А якщо москаль сюди полізе?»

Спершу проходив навчання під Києвом. Потім приїхав додому на три дні. Лиш зайшов до квартири, і перше, що сказав: «Тату, збирайся! Їдемо в гори рибалити!» То була остання їхня риболовля, тоді батько з сином востаннє набулися разом, говорили про все на світі, мріяли і жартували… А ще фотографувалися, адже рибалили біля Дністра – там неймовірні краєвиди. Одна із тих світлин, де Андрій уже з бородою та у військовій формі, потім опинилася на його пам’ятній дошці…

«Дискотека»

Андрій Барасюк на фронті воював у складі підрозділу морської піхоти, коректував вогонь у розвідці. Позивний – Борода. Побратими пам’ятають його як такого, що останню сорочку віддасть.

Батькові Андрій телефонував десь двічі на тиждень. Коли тато не подзвонить – «Тату, у нас «дискотека». Не можу зараз говорити».

Якось на позицію приїжджав Петро Порошенко, заявив на всю Україну перед камерами телевізійників, що українські вояки незахищені, без зброї… І вже через день дивним чином ворог вичислив бійців та нещадно почав обстрілювати.

Побратим Тимур каже, що обстріл, під час якого загинув Андрій, був помстою ворога. Якраз напередодні наші хлопці їм добряче всипали.

За кілька днів до загибелі сина Василь Барасюк собі місця не знаходив: не міг заснути, постійно якось не по собі було. А того жахливого дня чоловік був на роботі. Зателефонував сусід: «Вася, з твоїм Андрюхою, певно, щось є. Тут, біля дому швидка стоїть, і з військкомату люди…». Батько, наче очманілий, помчав додому. Коли побачив усіх тих людей у формі та в білих халатах, мало з глузду не з’їхав – усе зрозумів. Хапнув ножа і вже збирався кинутися на представника військкомату. Лікарі вчасно скрутили, зробили кілька уколів, і все – більше нічого не пам’ятає, відключився. А потім, як в тумані: син у труні, похорон…

Молодший брат Роман страшенно важко пережив загибель Андрія. Через кілька днів після похорону пішов із товаришем до центру міста, там почув, що якісь російськомовні люди ґанять українських хлопців, які зараз воюють на сході. Ось це і стало останньою краплею для вбитого горем брата. Всю свою злість і смуток зірвав на них. Перепалка, потім бійка…

«Пам’ятайте мого Андрія!»

Андрій Барасюк загинув, так і не дочекавшись свого весілля, яке мало відбутися через три тижні – 12 вересня, якраз на день народження коханої Христини Моравцової.

Їхня історія кохання просякнута романтикою. Андрій упадав за дівчиною ще з першого класу школи, зранку і після уроків носив їй портфелик, проводжав усюди. Але в середніх класах Христина переїхала до Миколаєва, і дружба увірвалася. Однак судженого і конем не об’їдеш. Вже в дорослому віці дівчина повернулася назад до Івано-Франківська, а Барасюк випадково натрапив на неї у соцмережах. Але ж випадковостей не буває. Так і відродилося кохання. Пара обожнювала ходити до театру та в кіно, часто гуляли в парку. Могли годинами говорити. Андрій називав свою кохану «Крістінка».

«Він був надзвичайно світлою людиною, – каже Христина. – Ідеальний чоловік, настільки уважний. Все, що потрібно, зробить».

Коли наречений зібрався на війну, то нічого не сказав дівчині, бо на цьому підґрунті в них і так часто траплялися сварки. Лиш зателефонував: «Крістінка, я пішов в АТО». – «Як в АТО?» – «Я мушу…»

Після похорону Андрій наснився бабусі, сказав: «Не переживайте. Мені тут дуже добре. Тут таких, як я, дуже багато».

Загиблий воїн прийшов уві сні і до своєї коханої, одягнув їй перстень і ласкаво промовив: «Сонечко, я ж тобі казав, що ми завжди будемо разом».

Молодший брат Роман із дружиною Вікторією постійно приходять до могили Андрія. Обов’язково кажуть йому теплі слова: «За тобою всі дуже сумують, братику. Нам тебе дуже не вистачає». Немає жодного сумніву – він усе чує.

«Багато людей поважали та цінували мого сина, – промовив батько перед відкриттям анотаційної дошки. – Приходьте до нього на могилу, не забувайте, пам’ятайте мого Андрія».