Чому Схід не з майданом
Питання, чи приєднається Схід до Євромайдану, витало у повітрі ще від початку протестів. Згодом воно змінилося на обурено-розгублене: «Чому Схід не приєднується?» Були ж у 1990-х шахтарські страйки!
Та й зараз Януковича підтримує лише 28% східняків. Чому ж решта – не на Майдані?..
На сьогодні ми маємо три основні варіанти відповіді. У першому східняки – це здегенероване бидло, не здатне до духовних злетів і високих громадянських почуттів. Ця інертна біомаса переймається суто первинними потребами і має в одному місці «права людини», «демократію» та «патріотизм». Таке пояснення сподобалося багатьом. Звісно, опинитися в країні, де половина населення – бидло, неприємно і навіть страшно. Але – ніде правди діти – так солодко відчувати себе вищою істотою, таким собі світлим ельфом демократії в оточенні патерналістських гоблінів. До того ж, журналісти постійно виловлюють гобліноподібних антимайданівців, видаючи їх за типових східняків.
Згідно з другою версією, східняки – це просто не українці, чужинці. Тому вони і не можуть приєднатися до українців у їхній боротьбі за краще майбутнє. Що українцеві добре, те зденаціоналізованому східнякові – як мінімум, розлад шлунку, а то й нагла смерть. Для українців Янукович – диктатор, Ірод, «грязь Москви», а для східняків – Батя, задля якого вони «стараються» на антимайданах, у загонах «Беркуту» і навіть у копанках. І, знов таки, «картинка» виходить страшненька, але солоденька. Не часто обиватель може приміряти на себе роль бійця за волю України, повстанця-крутянця. Тут також можна знайти і «неспростовні» документальні підтвердження, і «об’єктивні» висновки «неупереджених» теоретиків, що свідчать: Схід – (вже) не Україна.
Третя ж версія – суто терапевтична. Мовляв, на Сході просто не знають про істинну мету Євромайдану. Тому, власне, і «сплять». Їх треба лише «розбудити», розповісти їм правду, і шахтар стане пліч-о-пліч з гуцулом. Тут вже йдеться не про самозвеличення, а про самозаспокоєння. Приємніше думати, що східняків немає на Євромайдані, бо вони «проспали», ніж свідомо проігнорували його. Є і ще наївніша позиція, згідно з якою Схід теж підтримує Євромайдан, лишень у столицю не виїздить. На підтвердження цього тиражують фото з мікроскопічних Євромайданчиків у Донбасі та конспірологічні розвідки про «справжні» настрої населення.
Але дійсність набагато простіша. Звичайно, на Сході є і затяті українофоби, і фанатичні прихильники Януковича, й аполітичні особи. Однак це зовсім не головна причина ігнорування Євромайдану східняками. Справа в тому, що «проукраїнські» (вони ж – «демократичні», «проєвропейські») політичні сили роками робили буквально все, аби перетворити Схід не на союзника, а на супротивника. Такою ж мірою це стосується публічних осіб, що перебувають в орбіті нинішньої опозиції та кличуть народ до протесту. Звісно, що серед адептів Євромайдану ця думка не популярна, бо ніхто не хоче бути винуватим, тим більше – у власному неуспіху. Краще нехай винуватими будуть «тупі» і «пасивні» східняки.
Що ж такого накоїли вітчизняні «європолітики» та лояльні до них діячі? По-перше, регулярно говорять про Схід абсолютно неприпустимі речі. Приміром, 2011-го Фаріон розводилася про те, що Схід буцімто заселили російські люмпени, чиї діти «ніколи не сприймуть української землі», а «Ваня, Маша – це мерзенні форми українських імен». І ці дві тези – лише дрібочка з того, що встигла наговорити Фаріон та її однопартійці за останні роки. Не дивно, що на Сході «Свободу» сприймають приблизно як на Заході – КПУ. Це вже навіть не ідейна незгода, а алергія, чисто фізіологічне несприйняття. А між тим, Тягнибок – одне з головних облич Євромайдану, а прапори «Свободи» постійно майорять над натовпом.
Не менш радикальні випади дозволяють собі представники української інтелігенції, яка нині пристрасно агітує за Євромайдан. Згадаймо, як письменник Андрухович свого часу пропонував відокремити від України Донбас – буцімто східняки «чужі Україні». Або як його колега Шкляр назвав Донбас «українською гангреною». Або як історик Грицак розводиться про те, що в Донбасі живуть меркантильні, некультурні «совки», позбавлені цінностей та віри. Про текстуальні істерики, які останнім часом влаштовує журналіст Дроздов, годі й казати. Для нього Східна Україна – це «чорна дірка», «совок», «баласт». А тепер здогадайтеся, як почувається східноукраїнська інтелігенція, читаючи отакі речі на свою адресу. Чи кинеться вона після цього агітувати земляків за Євромайдан?..
І хоч би скільки «проєвропейські» політики клялися, що будують модерну політичну націю, вони напинають на себе вишиванки і уникають говорити російською, хоча третина українців вважає її рідною. Більше того, російськомовні українці змушені регулярно вислуховувати огидні нападки. Чи називав російську «собачою мовою» ющенківський міністр культури Вовкун, достеменно не відомо – принаймні, відповідних документальних свідчень не збереглося. Але і без Вовкуна схожих випадів – хоч греблю гати. Так, 2010-го Фаріон назвала російськомовних українців «дегенератами», яких треба лікувати. Пізніше у схожий спосіб висловився її однопартієць Мірошниченко. «Проєвропейська» інтелігенція також недалеко пішла. Ще у далекому 2004-му група митців написала відкритого листа на підтримку Ющенка, у якому російську було названо «мовою попси та блатняка». Одна справа – критикувати ідею офіційної двомовності, і зовсім інша – ображати російськомовних співгромадян. Справа навіть не в мові, а у елементарній повазі.
Чималий ефект справляє і радикальний націоналізм, що супроводжує «демократичних» політиків, як тінь. Де Євромайдан з ліхтариками, там і націоналісти зі смолоскипами. Де «Слава Україні!», там обов’язково і «Смерть ворогам!» Враховуючи викладене вище, не дивно, що побажання смерті східняки сприймають на свій рахунок. Особливо, якщо у побуті вони російськомовні і називаються Ванями та Машами, а не Іванками і Марічками...
Хтось скаже, що все це – лише слова окремих політиків та публічних осіб, що Євромайдан не поділяє цих суджень та стоїть за інші цінності. Але сила слів загальновідома. Згадаймо антиукраїнські й антигалицькі випади міністра Табачника і нардепа Колєснічєнка. Що має статися з галичанами, аби вони приєдналися до мітингу під орудою цих панів чи їхніх однопартійців? Отож бо й воно. І що зробить Західна Україна, коли Партія регіонів покличе її повстати? Правильно: пригадає їй всі ті випади табачників-колєсніченків і скрутить дулю. Східна Україна чинить симетрично і, по справедливості, їй не можна цим дорікати.
Впродовж останнього десятиліття (як мінімум) «проукраїнський» політикум або ігнорував Схід, або змушував східняків відчувати себе другосортними, неповноцінними, небажаними гостями на національному святі. Так, часто агресія щодо Сходу продиктована реваншистськими прагненнями. Але, цілячись у Табачника, Путіна чи агентів «Русского мира», борці за Україну постійно попадають у пересічних східняків. Тих самих східняків, абсолютна більшість яких не є ані українофобами, ані карикатурними «гопниками», ані шанувальниками блатної музики. Так само і численні захисники російськомовного населення ціляться у Фаріон, а попадають у пересічного західняка, якому і на думку не спаде пхатися з філологічною інспекцією до дитсадка.
Отже, маємо, що маємо. І виправити цю ситуацію парою реверансів у бік Сходу не вдасться. Потрібна багаторічна системна робота, аби замиритися зі Сходом. Але наразі це цілковито фантастичний сюжет. Не так через брак ресурсів, як через кон’юнктурність вітчизняного політикуму. Виграти вибори можна і без підтримки східняків, мобілізувавши наявний електорат. Опозиції простіше змусити додаткових 3% киян сходити на вибори, аніж збільшити свій результат на 3% у Луганську. А після виборів – хоч потоп. Що поробиш, так у нас заведено. Але не варто очікувати дива на наступному майдані.
