Франківець Євген Мандрик творить фотохроніку улюбленого міста

Нині чи не кожен — фотограф. А якщо ще має дзеркалку, то майже профі. Хоча справжні фахівці так не думають і мають на це право. Франківець Євген Мандрик не вважає себе професійним фотографом. Він просто два роки щодня виходить на вулиці міста, фотографує те, що бачить цікавого, і ділиться кадрами зі світом.

Євгену Мандрику — 67. З дому він завжди виходить з камерою. І без кількох сотень фото не повертається. Каже, ще замолоду цікавився фотографією. Вдома має цілі коробки старих чорно-білих і кольорових відбитків. 47 років він пропрацював в енергетиці. Коли вийшов на пенсію, намагався зайняти себе роботою, щоб відволіктися. Фотокамера врятувала від порожнечі, й коли померла дружина. Пан Євген просто виходив на вулиці та фотографував, пише Репортер

47 років Євген Мандрик пропрацював в енергетиці.

Сьогодні цей порятунок перетворився в хобі. А до мильнички Olympus додалася й дзеркалка Canon. Євген Мандрик каже, що йому ще багато треба вчитися, зізнається, що цим не заробляє і на славу не претендує. Просто знімає, бо інакше не може…

«Якось я фотографував дівчат із фонду «Сила Прикарпаття», які проводили ярмарок на стометрівці, — розповідає пан Євген. — Так і познайомилися. Потім вони проводили майстер-клас для дітей учасників АТО і запросили мене познімати. Скидав фото їм на електронну пошту. Та згодом почав уже сам публікувати фотографії в соцмережах».

Так і зав’язалася кропітка щоденна праця. Сьогодні Євген Мандрик ретельно планує свій день. Слідкує за щоденними анонсами подій у Франківську — на якісь його запрошують, на якісь приходить сам. А інколи виходить на фотополювання вулицями міста. Окрім фотоапарату, завжди носить з собою блокнот і ручку, щоб згодом знайти всіх у соцмережах, додати в друзі, відмітити на фото, нікого не забути.

Євген Мандрик щодня виходить на вулиці та просто знімає все, що вважає цікавим

«Завжди викладаю фото ввечері, — каже Євген Мандрик. — Бо які то новини, якщо вони будуть завтра? В мене може бути і по 400-500 фото за день. Все одно їх треба відсортувати, відредагувати. Для допису виберу нехай 50. Буває, що затягується навіть до ночі. Але мушу закінчити».

Із соцмережами Євген Мандрик на «ти». У його профілі на Facebook вже понад 1500 друзів. Більшість — герої його ж фотографій. На сторінці публікує щоденні фотозвіти з життя міста: люди, події, будинки, вулиці. А в кінці тижня ще й робить додаткові фотопідсумки.

Свято Миколая в онкогематологічному відділенні дитячої лікарні

Каже, на кожній події в нього зав’язується кілька нових знайомств. Так знаходить однодумців, друзів з’являється все більше. Євген Мандрик здобув знайомства серед волонтерів, атовців, письменників, художників тощо. А найбільше на його фото — жінок і дітей. Вони часто самі просять, щоб їх сфотографували.

Зізнається, що спершу було трохи незручно фотографувати людей, не знав, як вони відреагують. Тепер вже за поглядом може визначити, чи хоче людина потрапити в кадр.

Таке воно — щастя. Насправді на вулицях такого багато, треба просто бачити

Якось на «Святі хліба» продавці обурювалися: чого ви мене фотографуєте, з якого ви видання?!

«Сказав їм, що я з Бі-Бі-Сі — перше, що в голову прийшло, — згадує Мандрик. — Обережно стараюся з дітьми чи жінками середнього, старшого віку. Але я ніколи не оприлюдню фото, яке б могло образити. Поглядом зустрічаюся і людина завжди кивне, усміхнеться, якщо згідна».

Окрема історія з журналістами та операторами.

«Люблю спостерігати за їх роботою, — пояснює пан Євген. — Фотографую, аби показати, що відбувається по той бік об’єктива».

Дивується, що нині багато в кого є хороші якісні фотокамери, та користуються ними лише для сімейної фотографії.

«Мене інколи злість бере, що люди фотографують лише себе, — зазначає він. — А чому б не зробити репортаж, сфотографувати всіх, хто є поряд, і поділитися з ними фото. Що це, егоїзм? Я себе порівнюю з бульдозером, який горне завжди від себе…».

Серед шанувальників Євгена Мандрика є й ті, хто давно полишив Франківськ. Вони часто дякують за те, що можуть через його фото спостерігати за життям міста, за тим, як воно змінюється.

«Я люблю Франківськ, — говорить пан Євген. — Моя родина живе тут з початку ХХ століття. 1956 року пішов до школи, пам’ятаю, якими були вулиці, яким було місто, як воно змінювалося. Сьогодні Франківськ гарний, на нього приємно дивитись і хочеться його знімати щодня».

Каже, що цікаво показувати через фото, як одні місця виглядають в різні пори року. Робив якось і фотодобірки пам’яток Франківська: «Коли люди ходять вулицями, не мають часу підняти голову і подивитися вгору. В місті багато гарних будинків. Та вони з часом руйнуються… Мені навіть дорікали, що от ти фасади фотографуєш, а зайди в під’їзд, пофотографуй, чим там пахне. Я й смітники можу знімати, та кому це треба?».

При розмові скаржиться, що тепер стало важче ходити — болить нога.

«Вже вирішую залягати на дно, — каже Євген Мандрик. — Але наступний день приходить і я знову вирушаю. Йти важко, але так значно цікавіше. Навіть у маршрутку не сідаю, бо пішки багато цікаво можна побачити».