Футбольний турнір пам'яті Богдана Дебенка стартував в Івано-Франківську

15-17 серпня в Івано-Франківську проходитиме вже традиційний, 11-ий за ліком, футбольний турнір пам'яті Богдана Дебенка.

До участі в турнірі запрошені футбольні команди спортивних шкіл і клубів Івано-Франківщини та інших областей України, гравці 2011 року народження й молодші. За головний трофей позмагаються команди «Волинь» Луцьк, «Десна» Чернігів, «Буковина» Чернівці, «БР-ВІК» Володимир Волинський, академії СДЮСШОР «Прикарпаття», «Ревера 1908», «Ліцей-Вікторія»

Матчі турніру проходитимуть на стадіонах МЦС "Рух", «Наука ім. Р. Микитюка» та стадіоні у Крихівцях.

Фінальні матчі, нагородження переможців та урочисте закриття турніру відбудуться у суботу 17 серпня на стадіоні «Рух».

Футбольна планида Богдана Дебенка

Час пливе невблаганно швидко, наче і непомітно залишаючи у наших серцях пройдені рубежі, події, спогади…І пам'ять.

Цьогоріч минає вже 27 років, як немає з нами Богдана Федоровича Дебенка, людини, для якої футбол став справою життя і служінню якому він віддав себе без останку.

Форвард Богдан Дебенко… Шанувальники футболу зі стажем добре пам’ятають цього талановитого та грізного нападника Івано-Франківського «Спартака», а згодом – «Прикарпаття». Без його майстерної гри, а найголовніше – влучних ударів місцеву команду 1980-х було просто неможливо уявити.

На вшанування світлої пам’яті нашого краянина, видатного футболіста і тренера Богдана Дебенка було вирішено відновити проведення футбольного турніру, започаткованого раніше. Відроджені змагання дитячих команд, які отримали назву «Меморіал Богдана Дебенка» цього року проходитимуть з 21 по 23 серпня 2013-го на івано-франківських стадіонах «Гірка» і «Наука». Учасниками баталій стануть юні вихованці (гравці 1999-2000 р.н.) спортивних шкіл краю та сусідніх областей. Позмагатися за головний приз та нагороди турніру зголосилося 8 колективів. Окрім повпредів Івано-Франківська – СДЮШОР «Прикарпаття», ДЮФК «Ніка-05», ДЮСШ №3, а також суперників-однолітків з Бурштина і Тисмениці, раді вітати на гостинній прикарпатській землі гостей – наших географічних сусідів з Чернівців, Хмельницького та Луцька…

БОМБАРДИР

Богдан Дебенко народився 10 липня 1960 року в м. Івано-Франківську. Як і всі хлопчаки, дружити з м’ячем розпочав ще змалку, під час навчання у Івано-Франківській ЗОШ №16. Перші кроки у світ великого футболу Богдан робив у ДЮСШ №2. Своїми наставниками він завжди називав Д.П. Дзембрівського та Ю.Й. Шулятицького. З допомогою першого талановитий юнак потрапив до Харківського спортінтернату, а за сприяння іншого – у 1976-му  році розпочав свої виступи на обласному рівні за франківський «Локомотив». Згодом перспективного нападника залучили до молодіжної збірної УРСР. У її складі він став бронзовим призером чемпіонату центральної ради ФСТ «Спартак». В 1977 році молодого гравця запрошують до збірної команди області на гру проти футбольного флагмана краю – «Спартака». Від цього моменту і бере свій початок тривалий етап виступів Богдана Дебенка за місцеву команду майстрів.

«Здавалося, моя мрія здійснилася», – зізнавався пізніше Богдан в одному з інтерв’ю. Але, як це часто буває, зміна тренера нерідко змінює життєві плани футболіста. Погравши у «Локомотиві», з яким підкорював чемпіонські та кубкові вершини на рубежі 1970-х-1980-х років та провівши три сезони у «Спартаку», Дебенко вступив до Тернопільського педагогічного інституту на факультет фізичного виховання. Здобуваючи освіту Богдан захищав кольори тамтешнього «Буревісника» з яким у 1982-му став чемпіоном України серед команд Вищих учбових закладів. Після навчання була армія, спортрота, звідкіля знову повернувся додому, до «Прикарпаття».

23-річний нападник практично одразу ж зайняв місце в основному складі команди, закріпивши за собою улюблену «дев’ятку». З 1983 по 1987 роки він зіграв понад 150 поєдинків, у яких записав на свій рахунок 36 голів. Упродовж двох сезонів (1985-1986) ставав кращим бомбардиром «Прикарпаття», неодноразово визнавався читачами обласної молодіжної газети гравцем місяця. У 1987-му здобув з командою бронзові нагороди чемпіонату УРСР серед команд другої ліги.

Професійна кар’єра:

Із 35 м’ячами Богдан Дебенко і сьогодні входить до трійки найвлучніших прикарпатців, які забивали у матчах турніру другої ліги, склавши компанію С. Турянському (42 голи) та М. Пристаю (38 голів).

На запитання: «Із яких положень найбільше полюбляєш забивати?», – був напрочуд відвертим відвертим: «Звичайно, легше влучити при розіграші стандартних положень. Більшість м’ячів забивав із-за меж штрафного майданчика, однак люблю поборотися із захисниками у безпосередній близькості до воріт». Часто його голи ставали вирішальними у матчах, приносили команді перемоги, очки. Саме за це й шанували Богдана уболівальники, а ще за самовіддачу, майстерність, непересічний бомбардирський хист, гольове чуття й незвичайної сили та влучності удари.

Залишивши «Прикарпаття», Дебенко після нетривалого перебування у підгірському «Маяку», на особисте запрошення головного тренера «Карпат» Юрія Дячука-Ставицького переїжджає до Львова, де продовжує участь у всесоюзній лізі. Втім перебування у Львові виявилось нетривалим: за сімейними обставинами Богдан змушений був повернутися до Івано-Франківська. Незважаючи на палку любов до футболу сім’я для нього завжди була понад усе. 

ТРЕНЕР

Після «Прикарпаття» Дебенко все частіше задумується про тренерську діяльність, прагне спробувати себе на цій царині, застосувати на практиці знання, здобуті під час навчання в інституті, досвід, що його одержав протягом скількох років виступів на високому професійному рівні та почерпнув від роботи з багатьма знаними наставниками. Усі свої плани на майбутнє він, природньо, пов’язував з футболом: «Дуже хотів би стати тренером і працювати з дітьми – це моя давня мрія». Це прагнення, ймовірно, обумовило подальший життєвий та футбольний шлях форварда. Ще до карпатського вояжу він прийшов працювати до ВПУ №21. Спершу був викладачем фізкультури. Незабаром за його участі на базі навчального закладу створили футбольні спецгрупи, які згодом переросли у футбольний інтернат. Саме тут Дебенко робив свої перші тренерські кроки. Одночасно продовжував кар’єру гравця, не без успіху виступаючи за франківський «Машинобудівник» (пізніше – «Автоливмаш»). Пік успіхів цього колективу, що в області зажив слави «міцного горішка», команди з характером в основному припав на першу половину 1990-х. Тут досвід та майстерність Дебенка-гравця стали у неабиякій нагоді. Богданову скарбничку поповнили нагороди та призи чемпіонату області, відзнаки за перемоги у фіналі кубка області-1990 та кубка міста у 1991-му. При цьому він звично продовжував забивати. Забивав часто і багато. Мабуть і досі залишається кращим бомбардиром команди за історію.

І хоча до найбільшого тріумфу «Автоливмашу» – звання чемпіона Івано-Франківщини 1995/1996, Дебенко наче б і не мав безпосереднього відношення, але у тій звитязі безперечно є і його вагома заслуга. Адже він серед інших у попередні сезони наблизив час тієї Великої перемоги. Тепер вже його вихованці все наполегливіше стукали у двері тієї команди чемпіонівського зразка.

Своє автоливмашівське «золото» Богдан здобув дещо раніше. Йому було довірено тренувати юнацьку команду. Тренерська праця, до якої так прагнув Дебенко, досить швидко принесла свої плоди, як в училищі, так і в юнацькій команді, яка була базовою для ВПУ №21. Молодий наставник швидко зарекомендував себе з найкращого боку. Директор училища п. Василь Микитюк не без гордості зауважував: «Не хочу перебільшувати, але нам поталанило на тренера. Хоча Богдан Дебенко прийшов до училища без найменшого педагогічного досвіду, але компенсував це працелюбністю й умінням знаходити спільну мову з хлопцями». Діти направду тягнулися до нього та й сам Богдан всеціло віддавався роботі. Досить пригадати, що у його першій випускній групі займалися Олег Рипан, Володимир Пташник, Микола Красій, Сергій Мосорко, Михайло Зорій, Юрій Тепчук, Ігор Зеленюк, Володимир Ковалюк та інші.

Згодом не забарилися й перші успіхи. У сезоні 1992/1993 юнаки «Автоливмашу» стали найсильнішими у своєму турнірі, впевнено випередивши суперників.

Кістяк чемпіонського складу склали Ігор Гогіль, Дмитро Гуменяк, Михайло Григор’єв, Богдан Шпирка, яких одразу запросили до дорослого складу, а ще були Іван Локатир, Василь Казимирчук, Тарас Супик, Ігор Гошовський, Михайло Вітер, Ігор Дідович…

У двох наступних сезонах юна зміна «машинобудівників» під орудою свого тренера, не залишала обласного п’єдисталу. Прем’єрне «золото» лише на рік змінила «бронза», яку вже у наступному сезоні «переплавили» на медалі найвищої проби.

То була пора тріумфу не менш талановитої плеяди – Володимира Ларіна, Романа Шайбана, Богдана Павлюка, Ігоря Слюсара, Романа Юсипіва, Олега Наконечного…

Дебенко-тренер дав дорогу у футбол багатьом своїм підопічним, які згодом досягли вагомих успіхів на професійному рівні. Серед них: І. Гоголь, Д. Гуменяк, О. Рипан, Ю. Тепчук, І. Зеленюк, Б. Шпирка, Вол. Ларін, Б.Павлюк, Р. Шайбан та інші.

Окрім того, свій високий фаховий рівень Богдан Федорович неодноразово підтверджував успішною роботою зі збірною командою Івано-Франківщини.

…Виступи за «Автоливмаш» з часом довелося завершити. Активна ігрова кар’єра, постійні фізичні навантаження не кращим чином відобразилися на здоров’ї Богдана Дебенка. Ще під час виступів у Тернополі він пошкодив шийні хребці. Серйозного значення цьому, незважаючи на застереження, молодий, сповнений енергії спортсмен, не надав. Після нетривалого лікування він ще упродовж 12 років виступав на професійному рівні. Саме наслідки тієї старої травми призвели до важкої хвороби, з якою ані вітчизняні, ані іноземні лікарі нічого вдіяти не змогли.

квітня 1997 року Богдан Дебенко залишив нас. Йому було лише 36. Здавалося, попереду ще все життя, улюблений футбол, яскраві перемоги у ньому, нові успіхи та нові вихованці. Не судилося…Кажуть, Господь забирає до себе найкращих: для когось батька чи відданого друга, для інших – кумира чи просто хорошу людину. Богдан Дебенко був таким. Він прожив яскраве, хоча й коротке, наче спалах, футбольне життя. Встиг чимало досягти, залишивши помітний слід, добрий спомин, вдячних вихованців, які сьогодні продовжують його справу, бо окремі з них самі вже ступили на тренерський шлях, а найголовніше – бережуть пам'ять про свого вчителя.

«Не можу уявити, ким би я був поза футболом, – наче запитував сам у себе Богдан Дебенко, і одразу ж знаходив відповідь, – Мабуть таки футболістом».

… А ПАМ'ЯТЬ ЖИВА

Василь Гуменяк, партнер по «Прикарпаттю»:

Ми з Богданом ровесники. Зналися віддавна – ще з тієї пори, коли разом виступали за збірну команду області. Пізніше так склалося, що ми дружили сім’ями, часто проводили час разом. Він був хорошим товаришем, на нього можна було покластися, як у житті, так і у грі. До того ж він завше залишався чесним і справедливим.

Його вирізняла надзвичайна любов до футболу. Задля команди, її перемог він у тренування та матчах щоразу віддавався повністю, залишаючи на полі, всього себе. Проти Богдана важко було грати, бо у грі він шкодував ні себе, ні суперника.

Такого напрочуд гострого і небезпечного нападника мені не доводилося зустрічати більше. Як справжній форвард він постійно був спрямований на ворота суперника, налаштований на атаку і заряджений на гол. Його гольовому чуттю варто було заздрити.  Відчуття моменту він мав просто таки феноменальне. Особливо вдало у Богдана виходило діяти при грі на випередження, коли все вирішувалося вмить, як правило, після прострільних пердач. Так він часто забивав свої голи. Як для нападника, він мав непогану техніку, володів хорошим, сильним ударом з лівої ноги, відмінно грав головою.

Дебенко був вродженим футболістом. У ньому було щось таке, чого у сьогоднішньому поколінні гравців, на жаль, не знайдеш, а тим паче, не виховаєш, не навчиш. Бо всі вони зараз намагаються когось наслідувати чи копіювати, а Богдан був просто самобутнім. Для нашого прикарпатського футболу він залишається справжньою зіркою. Це він постійно доводив і своєю грою, і своєю роботою з юними футболістами.

Анітрохи не дивувався, що на тренерській ниві він також був успішним. Він завжди мріяв стати тренером, наполегливо готував себе до цього. У людей, у котрих футбол завжди є на першому місці, а Богдан якраз із таких, зазвичай немає іншого вибору, окрім як тренерство. Вони і не шукають іншої професії. У Богдана був хист до роботи з дітьми. Це направду стало його покликанням. Саме тому він доволі швидко став хорошим тренером, таким, як і був колись талановитим футболістом.

Володимир Федорняк, партнер у «Локомотиві»:

Твердо переконаний, залишся Богдан з нами, сьогоднішні часи не змінили б його. По житті він завжди був позитивною людиною: доброзичливим, порядним і чесним, завжди відповідав за свої слова та вчинки. Ці чесноти, а ще Богданове виняткове ставлення до футболу зблизили нас у «Локомотиві», хоча зналися ще з часів дитячого футболу.

Власне, грі він був відданий всеціло, просто таки фантастично. Передусім його вирізняли бійцівські якості. Дебенко-гравець ніколи не розділяв матчі на важливі чи то прохідні. Як справжній професіонал він щоразу виходив на поле і віддавався грі сповна. При цьому для нього не мало значення якого рівня змагання, матчі, а чи просто це усього лише навчально-тренувальні заняття. В усьому він залишався професіоналом, а для усіх, хто його оточував був взірцем. Не дивно, що молодь тягнулася до нього.

Прикро, що сьогодні футболістів такого рівня не зустрінеш. Цілком закономірно, що і тренером він став не менш успішним, аніж був гравцем. До цієї праці, окрім багатющого професійного досвіду, Федорович мав ще й Божу іскру. Одне погано, що він не встиг сповна проявити себе на цій стежині.

Сталося це у 1981 році, чи наступному, вже і не пригадаю точно, втім як і суперника. Івано-Франківський «Локомотив», за який ми обидва виступали, звично боровся за золоті нагороди. Зайве наголошувати, що кожна гра була для команди надважливою. У простій здавалося б ситуації я порушую правила у власному карному майданчику: пенальті, гол і ми потупаємося – 0:1. Не минає й 5-ти хвилин, як трапляється інша неприємність – тепер вже необачно віддаю м’яча нашому воротареві, та так невдало, що м’яч опиняється у воротах – автогол. 0:2, розпач, пригніченість, спустошеність і вже ніякого бажання грати. Я чекав лише одного – щоб тренер Юрій Йосипович Шулятицький якнайшвидше мене замінив. Впасти у відчай і «розкиснути» остаточно мені не дозволив якраз Богдан. Він підбіг і якось так спокійно, але переконливо мовив тільки три слова: «Грай, ми не програємо!». Це змусило мене зібратися. За півгодини, які залишалися до фінального свистка, «Локомотив» не лише відігрався, а й переміг із рахунком 3:2. На сьогодні це чи не найяскравіший, найпам’ятніший особистий спогад про Богдана. Та його упевненість, уміння переконати, взяти відповідальність за команду, за результат на себе особисто, його віра в перемогу стали для мене прикладом на все подальше життя. Відтоді я і сам не опускаю рук й будь-якій ситуації. Цього ж прагну навчити своїх молодих підопічних.

Михайло Бойко, тренер «Автоливмашу»:

Богдан був хорошою людиною і сильним футболістом. Він дуже допоміг команді. Про його надзвичайної сили удар у футбольних колах знали всі, а вболівальники, траплялося, переповідали легенди. На тренування Богдан іноді зумисне казав воротареві куди саме битиме. Той наче все знав, був готовий. Богдан туди і спрямовував м’яча. Але зарадити такому пострілу голкіпер вже не міог. 

Цікавими були і заняття у самого Богдана, в пору, коли він уже тренував. Син мій тренувався у нього і сам я частенько мав нагоду спостерігати за його роботою. Вже тоді став помітним його неабиякий потенціал як вихователя-наставника. Для юних він був авторитетом, слугував прикладом. Найперше, що вирізняло Богдана у тренерській праці – це дисципліна, організованість і порядок в усьому.

Василь Костюк, партнер по «Автоливмашу»:

Від перших днів свого перебування у «Автоливмаші» я відверто був подивований як Богдан Федорович по-дружньому ставився до усіх партнерів. Він притягував до себе людей власною добротою і комунікабельністю. Та із суто футбольного від спілкування з ним можна було багато почерпнути! Його серйозне ставлення до футболу, при чому без жодних скидок на аматорський рівень, просто таки вражало. Те, як Дебенко-гравець ретельно готувався до матчів, як працював на полі було гідним уваги та глибокої поваги. Надзвичайно ретельно він ставився до передматчевих установок тренера – наче пропускав їх крізь себе, схоже було, моделював ті чи інші дії ще у роздягальні. Справа у тому, що передматчеві установки Михайла Яковича у більшості випадків були скеровані на атакувальні дії нашої команди. І Богданові, як головному нападникові, належало втілювати у голи зусилля партнерів. 

Свою голеадорську справу він знав добре – забивав часто і вчасно, особливо, коли це було вкрай необхідно. Як нападник він був надзвичайно сильним: мав непоганий удар з двох ніг, відмінно грав головою та взагалі завжди намагався бути на полі корисним. Богдан Федорович був що матчу націлений на результат – і свій особистий, і командний. Всі його дії були спрямовані саме на це.

Богдан Федорович направду був Великою людиною, бійцем, лідером за грою і за духом. Для мене було за честь грати з ним у одній команді!

Свою футбольну талановитість він зайвий раз підтвердив пізніше у роботі з юною зміною – як в училищі, так і в юнацькій команді «Автоливмашу». Адже вчив своїх вихованців не лише футболу, але і життю. Передусім тому його підопічні з найкращого боку проявили себе не тільки на футбольних полях області. Окремі з них на повний голос заявили про себе в футбольній Україні. Відрадно, що більшість із них сьогодні вірою і правдою служить грі, продовжує справу свого наставника.

Степан Дзюник, партнер по «Автоливмашу»: 

У повсякденному житті Богдан Федорович пригадується простим, охочим до спілкування і навдивовижу спокійним, а ось під час гри – все навпаки: азартним, завжди сконцентрованим, по-спортивному злим. З його ігрових чеснот для себе передусім вирізняв гру при відборі та щільну гру проти захичників суперника. На тренуваннях проти Богдана завжди було діяти важко, алй напрочуд цікаво. Здавалося, особливих якихось прийомів чи фінтів не застосовував, але іноді «хитнути» захисника на рівному місці міг так, що ого-го! З такими футболістами як Дебенко краще грати в одній команді, аніж протистояти йому.

Оборонці суперників відверто побоювалися його, бо постійно перебував у грі, діяв непередбачувано. «Бився» до останнього, відбирав, здавалося, безнадійні м’ячі, забивав начебто з нічого. Усім було відомо, що він шульга, але прилаштуватися під його ліву при відборі завжди було непросто. А ще щойно м’яч опинявся у Богдана слідував ривок (для цього мав просто таки вибухову стартову і дистанційну швидкість) і практично завжди удар по воротах. До того ж віе корисно діяв на будь-якій ділянці поля – за потреби повертався в оборону, підбирав м’ячі, активно переміщався по всьому фронту атаки. Прикро, але таких футболістів, яким був наш Богдан Дебенко, зараз ми в області не маємо.

Його тренерські успіхи і здобутки базувалися на величезному ігровому досвіді, педагогічному хисті, а найголовніше – на дисципліні, як в організації справи, так і у щоденній роботі.

Дмитро Гуменяк, вихованець тренера:

Завжди завдячуватиму Богдану Федоровичу за те, що я відбувся як гравець та зреалізувався у футболі. Він навчав нас, хлопчаків, не лише азам футболу, пантрував перші, найважчі наші кроки, дбайливо допомагав розкрити найкращі якості, а найголовніше – безболісно перейти з футболу дитячого у дорослий.

З його авторитетною думкою постійно рахувалися, а слову – вірили. Його вихованців радо приймали у різних колективах, оскільки це була своєрідна гарантія якісної роботи. Приємно, що більшість його випускників залишили помітний слід у місцевому футболі, а частина із них, ті, на кого він найбільше сподівався, на кого покладав особливі надії – досягли помітних успіхів на професійному рівні.

У зв’язку з цим пригадую випадок. Під час навчання в училищі я майже не пропускав тренувань. Хоч, буду відвертим, у нас були хлопці, котрі намагалися йти на різні хитрощі… Якось і я зважився на подібне. Опісля мав доволі серйозну розмову з Богданом Федоровичем. Дісталося мені тоді, як ніколи раніше. Більше я не пропускав тренувань. Пізніше зрозумів: мені перепало більше за інших, бо тренер вірив у мене, не хотів, щоб я відволікався на дрібниці, тому і вимагав.

Найцінніше з того, що я взяв для себе у наставника – це справжній спортивний характер і бійцівські якості, без яких не досягти звершень. А ще – дотримання дисципліни бодай у дрібницях, максимальна концентрація і самовіддача не лише на іграх, а й при підготовці – на зборах, у спарингах чи на тренуваннях, при чому без жодної розслабленості.

Богдан Шпирка, вихованець тренера:

Ще з дитячих років запам’ятав Дебенка-футболіста. Сьогодні горджуся, що довелося вчитися футболу і грати у командах, які тренував Богдан Федорович. Нас, своїх вихованців, він найкраще навчав особистим прикладом, коли виступав за «Автоливмаш». У тих іграх він і надалі залишався бійцем, його самовіддача у кожному епізоді була просто колосальною. Як футболіст він слугував для нас найкращим прикладом. Майже все від нашого граючого тренера ми намагалися перейняти.

Як наставник він був вимогливим, іноді жорстким. Траплялося йому іноді нас наказувати, звісно, коли було за що. Та попри все зайвий раз він не проявляв строгості. Радше навпаки, уміло поєднував у роботі з нами «метод батога і пряника» – як психолог тонко відчував настрій, знав, коли необхідно зменшити навантаження, пожартувати. Але усе тодішнє більшості із нас пішло на користь!

Він був хорошою людиною. Вже виступаючи у Вищій лізі ми – я, Володимир Ларін, Дмитро Гуменяк, Ігор Гогіль частенько навідувалися до нього. Він охоче спілкувався, радив, підказував як повести себе нам молодим у тій чи іншій ситуації. І не завжди суто футбольній, а бувало й життєвій. Я і сьогодні вдячний за ту науку, бо була вона надзвичайно потрібною та корисною.

Особливо запам’яталося те, як Богдан Федорович ставився до порядку, причому буквально у всьому. «Порядок б’є клас, – не втомлювався повторювати це для нас, – за рахунок цього можна перемагати команди, які подекуди і сильніші». Тренер вважав, що футболіст буде швидше фахово рости, коли правильно дотримуватиметься настанов тренера. Імпровізацію він також вітав, але тільки у випадку, коли вже досягнуто результату і тих вимог, що поставив тренер.

Ці важливі постулати я хочу, щоб сьогодні перейняли вже мої підопічні. А ще хотів би, щоб у моїх хлопчиків було таке ж відношення до футболу, як у мого вчителя. Сам же як наставник-початківець взяв би від арсеналу Дебенка-тренера принципи формування колективу, команди і ставлення до дисципліни. В цьому вбачаю запоруку успішної роботи.   

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!