Гірсько-штурмова відчинила двері: Військові показали прикарпатцям, що готові до бойових завдань

Задум провести День відкритих дверей в командування окремої 10-ї гірсько-штурмової бригади виник спонтанно десь за тиждень до його проведення.

Про це розповів журналістам заступник комбрига з морально-психологічної роботи підполковник Даніяр Петрюк, пише газета Галичина. Отож не було спеціальних репетицій, тренувань, і присутні на цьому заході могли наочно переконатися, що це не «показуха», а бригада реально в будь-який момент готова до виконання бойових завдань.

«Десятка — це, можна сказати, унікальна частина у Збройних силах України. Щоправда, є й інші бригади, в назві яких трапляється слово «гірська». Наприклад, 128-ма гірсько-піхотна, до речі, на базі одного з батальйонів якої її й було створено. Але унікальність останньої полягає у другому слові — «штурмова», що передбачає наступальні функції. і не дивно, що раз у раз в розмові з командуванням частини, але, зазначимо, з вуст журналістів, звучала фраза «визволення Криму», де, як відомо, також є гори. Хоча наразі під час перебування в зоні АТО бригада вела оборонні дії, захищаючи наші позиції під Мар’їнкою, Кримським та в інших найгарячіших точках. Проте виявилася не зайвою й гірська та альпіністська підготовка, коли, скажімо, бій доводилося вести в населеному пункті, де є багатоповерхівки. І в програмі Дня відкритих дверей нам продемонстрували штурм будівлі з використанням альпіністського спорядження.

До Коломиї — місця постійної дислокації — бригада із зони бойових дій повернулася якихось два з половиною місяці тому. Приїхали, по суті, на порожнє місце, хоча принаймні автор цих рядків не раз чув про те, що поки хлопці воюють, тут начебто для їхнього прийому готують колишнє військове містечко. Насправді ж можна говорити тільки про «колишнє військове містечко», — якщо не помиляюся, свого часу там стояв штаб танкової бригади, — котре занедбане вже понад 10 років руйнувалося під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Навіть жителі Коломиї обурювалися тим, в яких умовах поселили бійців. Але за короткий час вони спромоглися відремонтувати кілька будівель, поставити котельнюѕ Власне налагодили нормальне функціонування частини, щоправда, бійці поки що живуть в наметах. і це все зробили не припиняючи бойових навчань, бо в будь-який момент бригада може повернутися на війну. 

Саме аби показати як коломиянам, так і іншим людям, що маємо чим і є кому захищати країну, і ми спроможні це робити, й задумали в «десятці» День відкритих дверей, зазначив комбриг Герой України полковник Василь Зубанич. Організатори заходу й самі не очікували, що так багато охочих, головне — молоді, прийде сюди. Нарахували близько 800 осіб, щоправда, серед них було чимало дівчат, окрім 80 учнів розташованого в Надвірній Прикарпатського військово-спортивного ліцею. Молодь жваво цікавилася виставленими тут зразками стрілецької зброї. До речі, зауважив тут навіть гвинтівку Мосіна. Чув, що снайпери вважають її кращою за всім відому СВД. Не менше, якщо не більше зацікавлення викликала бойова техніка — танки, САУ, «бетеери» тощо. Хлопці і дівчата обліпили її як мухи, залазили до середини, аби на собі відчути, в яких умовах перебувають там бійці, бралися за важелі, серйозно цікавилися механізмами наведення гармат. Здавалося, дали б дозвіл — і поїхали б, постріляли...

Але, крім техніки, є ще люди. Біля 122-міліметрової САУ «Гвоздика» знайомлюся зі старшим сержантом Іваном Аксюком.  Він з Кіровоградської області (нагадаємо, що місто Кіровоград недавно перейменовано на Кропивницький). До війська потрапив за мобілізацією. Точніше, пішов служити замість сина, якому надійшла повістка. Довелося й повоювати, а коли термін служби минув, залишився в армії на контракті. «Володію 14-ма військовими спеціальностями», — з гордістю каже іван іванович. А я розпитую про «трофеї» його САУ. «Загалом шість одиниць бойової техніки ворога знищили, — відповідає старший сержант. — Дві БМП, два «бетеери», дві «Акації». Для читачів поясню, що «Акація» це також самохідна артилерійська установка, котра як за калібром — 152 мм проти 122, так і за відстанню пострілу — 20 км проти 15,5, потужніша за «Гвоздику». Отож, як бачимо, можемо бити й начебто сильнішого за себе ворога. А що тут дивуватися, ми ж воюємо за правду.

Тим часом на невеличкому полігоні відбувається розгортання бойової техніки бригади. Підходжу саме тоді, коли вивозять батарею протитанкових гармат «Рапіра». Мить — і їх уже відчеплено від «бетеерів», зайняли бойову позицію. Визначення цілі, наводка, постріл — все це забирає лічені хвилини, і батарея знімається з місця, поки її не накрив вогонь у відповідь. За цим дійством спостерігають, коментуючи його, двоє військових, один з яких — капітан Андрій Михайлик є командиром цієї батареї. Кадровий військовий.

Сам родом із Сум. Закінчив Львівське військове училище. Загалом у зоні АТО провів півтора року, з яких три місяці — на самій передовій, так званій «нульовці». Запитую, чи доводилося вступати в дуель з ворожими танками. «Бог милував, — щиро відповідає Андрій. — інакше, може, і не говорив би тут з вами. Це дуже страшно». Про власні звитяги говорить скупо. «Єдине, чим можу похвалитися, що коли прикривали відхід наших з-під Сокільників, які не вдалося взяти з першого разу, з ПТУРСу знищив ворожий міномет». 

— Разом із «сепарами»?

— Які «сепари»? Проти нас, особливо там, де йдеться про техніку, воювали регулярні російські війська. 
Відходжу від співрозмовника, відчуваючи в душі повагу не лише до нього, а й до всіх цих людей в камуфляжі, котрих побачив тут, у місці розташування окремої 10-ї гірсько-штурмової бригади. Власне, тут чи не кожна людина — герой. Наприклад, прес-офіцер частини Юрій Левський розповідає моїй колезі з іншого видання про бійця на позивний «Сивий». Це коломиянин, котрий спершу був на Майдані, а як тільки почалася російська агресія, добровольцем пішов на війну. Зрештою, тут чимало тих, хто воює з перших днів. Командир бригади Герой України полковник Василь Зубанич обороняв, навіть пораненим, Луганський аеропорт, пройшов дебальцевський плацдарм. і в аеропорту, і в Дебальцевому воював замполіт частини кавалер ордена Богдана Хмельницького підполковник Даніяр Петрюк. Таку ж нагороду має ще один заступник командира бригади — підполковник В’ячеслав Котлик. 

У підполковника Петрюка намагаюся розпитати про бойові звитяги (сприйміть це слово без зайвого пафосу) бригади. Заодно цікавлюся походженням доволі екзотичного ім’я та по батькові співрозмовника — Даніяр Танасович. Очевидно, я не перший, хто дістає цим чоловіка, тож він відповідає коротко: «Навіть не повірите, коли скажу, звідки я родом». Виявляється, він з Вижниці, що на Буковині. Свого часу закінчив Кам’янець-Подільське військове училище. На друге запитання відповідає також дуже стисло. Наводить лише один приклад: пішли їхні розвідники в тил ворога, а повернулися звідти не лише з цінною інформацією, а й з трофеєм — крупнокаліберним кулеметом «Утьос». Прізвищ цих хлопців, зрозуміло, не називав. Єдине, що зрозумів, — це ті, хто вирішив стати професійним військовим, перейшовши на контракт. Саме контрактники і становлять особовий склад бригади. «Один з таких підготовлених, вмотивованих бійців заміняє трьох мобілізованих», — зазначає Даніяр Танасович, згадуючи, як на початках війни по мобілізації «гребли» усіх підряд. Тоді ми воювали кількістю, зазначає він, а тепер у нас є якість. Це не просто слова. Як з’ясувалося, в 10-ту бригаду легко потрапити, але важко втриматися. Тут не місце заробітчанам, алкоголікам тощо. і у зв’язку з його останніми словами згадав анекдот радянських часів. Чоловік каже, що до служби в тій армії спав спокійно, бо знав, що його охороняють. Потрапивши на службу, не спав, бо охороняв.

Після демобілізації не спить, бо знає, як охороняють. Думаю, це стосується саме російської армії та її недолугого соціуму. Бо після відвідин української окремої 10-ї гірсько-штурмової бригади сплю спокійно, в чому і підписуюся.