«Коли навколо мертві товариші, жити дуже хочеться», – особиста війна одного бійця

Сергій Батрамєєв з позивним «Август» побував у найгарячіших точках війни на Донбасі. Втратив чимало друзів і навіть потрапив у полон до терористів. Але готовий воювати далі. Каже, страшно лише з початку.

Сергій народився у Казахстані, в місті Целінограді. Його дідусь та бабуся по маминій лінії – українці, тому сім’я Батрамєєвих переїхала в Переяслав-Хмельницький, що на Київщині. Оскільки хлопець виріс уже в Україні, то не зміг просто спостерігати за подіями на Донбасі, пише Репортер

Сергій вирішив записатися в лави доб­ровольців, коли викрали депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака. Чоловік намагався повісити там прапор України…

«Коли Рибака знайшли мертвим біля річки, закатованим днрівцями, я зрозумів, що такого в своїй країні терпіти не можу», – каже Сергій Батрамєєв.

В кінці травня 2014 року подав документи в Національну Гвардію. Але там не поспішали з рішенням, тож вирішив йти в батальйон «Донбас».

«Близько місяця ми проходили військовий вишкіл. Потім мене і ще десь 20 бійців відібрали для спецкурсу. Так я потрапив у розвідроту», – розповідає боєць.

Вже 10 липня розвідники «Донбасу» виїхали до Артемівська. Щодня брали участь у бойових операціях. Тричі штурмували Попасну, після цього поїхали на Лисичанськ.

«Це важко забути, – згадує Сергій. – Їхали під залпи артилерії. Все небо було в чорному диму, тому що неподалік горів нафтопереробний завод. А в повітрі відчувався різкий трупний запах. Коли побачили тіла, які валялися просто на узбіччях, спершу захотілося все кинути і втекти».

Провели зачистку в Лисичанську, а далі поїхали в Курахове, місто в Мар’їнському районі. Там залишились на кілька днів, щоб відновити сили. Потім була зачистка селища Грабське, а 18 серпня вони зайшли в Іловайськ. І, мабуть, саме тоді, каже Сергій, для багатьох почалася справж­ня війна.

«У перший же день у нас загинуло шестеро людей, а поранених, напевно, ніхто й не рахував, – розповідає боєць. – І так щодня. Буває, приходиш у свій штаб, а там на машину складають мішки з тілами. Розумієш, що це твої друзі, знайомі і на їхньому місці можеш бути ти. І тоді стає по-справжньому страшно».

Хлопці тримали оборону. Але їжа закінчувалась і ставало дедалі важче. 28 серпня їм повідомили, що організовують «зелений коридор». Вранці 29-го сформували колону і почали виходити з оточення.

«Ми виїхали з Іловайська без проблем. Коли проїжджали Грабське, зустріли колони наших ЗСУшників. Питаємо: «Хлопці, шо ви тут досі робите? Чого не виїжджаєте?». А вони: «В нас наказу нема». Залишатися там було просто самогубством, але вони таки лишилися», – говорить Сергій.

Дорогою до них приєдналася ще колона армійців. З техніки було три БМП, кілька вантажівок, автобуси й пожежна машина.

«Коли проїжджали Многопілля, по нашій колоні почали бити з мінометів. Потім ще боковий вогонь. Ми навіть намагалися відстрілюватись. На під’їзді до села Червоносільське помітили в полі російські позиції. Розсипались і зайняли оборону», – розповідає боєць.

Сергій каже, що вони неодноразово намагалися зв’язатися з командуванням. Просили про підмогу, та підкріплення так і не прибуло.

«У нашій колоні було десь тисяча людей, але до Червоносільського дісталися десь 400. З них третина поранених, – говорить він. – Два дні відстрілювалися, навіть взяли полонених. Але наші поранені просто помирали, допомоги не було. Ми вже вийшли на контакт з росіянами і почали домовлятися про вихід з оточення. Вони нам пообіцяли, якщо здамо зброю, то жінок і поранених передадуть через Червоний Хрест українським волонтерам. Що буде з рештою, ми не знали. Але коли навколо мертві товариші, жити дуже хочеться, тому вирішили здатися».

Свою зброю бійці намагалися або зламати або заховати, щоб вона не дісталася противнику. Виходили колоною по одному. Здавали каски, бронежилети, документи і телефони.

«Загалом ми з ними нормально спілкувались. Вони навіть ділилися з нами своїми сухпайками, – каже Сергій. – Один російський офіцер запитав: «Ми вот слишалі, что у вас за рускій язик расстрелівают?». Ну, ми навіть посміялися. Адже серед нас 80 % були з Донецької та Луганської областей, майже всі російськомовні».

Далі було все, як і домовлялись. Спочатку волонтерам передали поранених та жінок. Потім колоною вивели армійців.

«Як тільки ЗСУшники пішли, їхній командир каже: «А на батальйон «Донбас» у нас атдєльноє распоряженіє». Після цього нас передали днрівцям. Ми вже чекали, що просто розстріляють», – пригадує Сергій.

Далі, вже в Донецьку, хлопців допитували, били, морили голодом. Особливо діставалося тим, хто був родом з Донбасу. Але з розмов сепаратистів стало зрозуміло, що розстрілювати їх не збираються. Тож з’явилася надія повернутися додому живими.

«Одного разу нас почали виводити групами по десять людей. Я потрапив у третю десятку. Всіх розвернули обличчям до стіни. Запитали, чи хтось готовий спокутувати вину кров’ю та йти на штурм донецького аеропорту. Всі мовчали. Їхній командир каже: «Странно, двадцать чєловек до вас согласілісь». Але ми розуміли, що насправді ніхто не погодився», – розповідає боєць.

Якось по Батрамєєва прийшли конвойні. Подумав, що ведуть на черговий допит. Та коли зайшов до кімнати, побачив двох у цивільному, а на столі стояв телефон.

«Вони наказали дзвонити рідним: «Говори, жив, здоров, всё нормально». Але я сказав, що не пам’ятаю номерів. Тоді один із них просто натиснув на кнопку виклику. Пішов гудок і слухавку взяла моя мама. Я сказав, що все добре. Вона спитала, чим може допомогти. Відповів, що нічим і попрощався», – згадує Сергій.

Через кілька днів його привели до начальника конвою. Він запропонував випити для хоробрості. Сказав, що його везуть до міністра оборони ДНР. Навіщо – ніхто не знає.

«Мене привезли в якусь темну будівлю, – продовжує далі Сергій. – Всюди були люди в камуфляжі. Піднялися на четвертий поверх. Це був ресторан. Зал порожній, лише за одним столом сиділи люди. Мене підвели до них. Там сиділи троє днрівців у камуфляжі – начальник штабу ДНР, міністр оборони та Захарченко. Також була дівчина в кепці й чоловік у чорному пальто».

З’ясувалося, що дівчина – це Руслана Лижичко, а чоловік у чорному пальто – Володимир Рубан, керівник Центру звільнення полонених ГО «Офіцерський корпус». Вони приїхали по Сергія.

Справа в тому, що відео одного з перших допитів Сергія набуло неабиякої популярності в інтернеті. Саме так його рідні дізналися про полон. Оскільки двоюрідна сестра Сергія дружить з Русланою, вона допомогла вийти на Володимира Рубана. А він уже домовився про обмін…

Звикнути до мирного життя Сергій Батрамєєв так і не зміг. Зараз він служить у 10 гірсько-штурмовій бригаді, яка дислокується в Коломиї. Каже, готовий в будь-який момент їхати на передову. Бо Україну треба захищати.