Крути — приклад незнищенності українського духу

Ми, українці, програємо у війнах не тому, що погані вояки, а передусім через незгоди між собою. Це добре проілюстрували події, які передували боям під Крутами.

Як відомо, український уряд під керівництвом В. Винниченка і М. Грушевського фактично розпустив мільйонну армію. Ці засліплені соціалістичною доктриною, інтернаціоналом та федералізмом чільники вважали, що Україні армія не потрібна, бо Україна не збирається з кимось воювати. Якби в грудні 1917-го Перший український корпус (майже 40 тис. осіб) під командуванням майбутнього гетьмана Павла Скоропадського не був демобілізований і розпущений по домівках, — події в Україні могли мати інші історичні наслідки. Адже цей корпус складався з найкраще підготовлених вояків.

А тим часом Росія на чолі зі своїм вождем Леніним не була політичним романтиком й цинічно зазіхнула на Україну, бо без її потенціалу не бачила для себе виходу. Більшовицькі війська в середині січня 1918 р. захопили Катеринослав (нині Дніпропетровськ), а згодом — Олександрівськ (Запоріжжя) та Чернігів. Запеклі бої розгорнулися на Чернігівщині. Київ залишився фактично беззахисним перед російською навалою.  Тому на захист української незалежності стала молодь.

Чотири сотні юнкерів, котрі в другій половині січня під командуванням сотника Аверкія Гончаренка витримали бій з червоними під Бахмачем, відступили на захід та зосередилися на обороні станції Крути. Вранці 27 січня до них прибула ще одна сотня студентів та учнів на чолі з сотником Омельченком. Погано екіпіровані, майже не навчені, як поводитися зі зброєю, юні українці під загальним командуванням сотника А. Гончаренка зайняли оборону обабіч залізничного полотна поблизу Крут. Бій між чотиритисячним підрозділом червоної гвардії під проводом Муравйова (згодом за жорстокість та свавілля страченого більшовиками) та майже п’ятьма сотнями київських курсантів і козаків тривав понад п’ять годин. В бою під Крутами москальня втратила не просто близько 300 своїх вояків, а й боєздатність на чотири дні й була змушена підтягнути резерви. Втрати з українського боку були наполовину менші. 

Військовий ешелон під командуванням сотника Гончаренка із залишками п’яти сотень здійснив організований відступ, наступного дня прибув у Бровари і перейшов під командування С. Петлюри. Пізніше на еміграції, вже в чині полковника Армії УНР, А. Гончаренко написав у своїх спогадах: «Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобілізувалося: його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край».

Бій під Крутами виявився першою ланкою у довгому ланцюзі поразок, якими супроводжувалася національно-визвольна боротьба українського народу в 1917—1921 роках, і став серйозним свідченням непрофесійного підходу керівництва Центральної Ради і Генерального секретаріату до створення українських збройних сил. 
Але, з другого боку, бій під Крутами мав важливе військове, політичне й морально-психологічне значення: він тимчасово затримав наступ на Київ червоних військ, дав змогу працювати органам української влади та можливість українській делегації домогтися позитивного результату на переговорах у Брест-Литовську, які російський більшовицький уряд намагався за всяку ціну зірвати.

Щодо сотника А. Гончаренка, то він ще повоював — був  начальником канцелярії головного отамана Симона Петлюри. Після війни працював у Галичині — в українській кооперації. 1943 року 53-річним він зголосився добровольцем до української дивізії «Галичина» і пройшов весь її бойовий шлях. Помер у США 1980 року.

Ці події 98-річної давності можна порівняти із сучасною ситуацією в Україні. Швиденько і бездумно ми роззброїлися, здали атомну зброю, скоротили військо майже так само, як у 1918 році (казали ж, з ким будемо воювати?). Отож у підсумку «маємо те, що маємо»: підступність і захланність «старшого брата», який думав, що за добу повалить Україну. Але це знову ціною багатьох жертв і крові. і знову молодь показала загарбникові, що український дух незнищенний. і це обнадіює мене, ветерана дивізії «Галичина». 
Слава Україні! Слава героям!

Михайло Мулик, газета Галичина