Лиш коні в голові: як в одному селі відроджують джигітовку

Такого Франківщина, мабуть, ще не бачила. Цього року в Іваниківці, що в Богородчанській ТГ, на святкуванні Дня села місцевий житель Василь Гусениця разом зі своєю командою вразили глядачів трюками кінної акробатики.

Козацьку джигітовку чоловік опанував сам, коней любить з дитинства і навіть рятує тих, яких уже везуть на м’ясо. А ще він має мрію – відкрити в селі школу кінної акробатики для дітей, пише Галицький кореспондент.

Коні все відчувають

«Хтось любить качок, хтось – гусей, а я – коней. Кожного обійду, яблучко принесу, дам цукерок. Вони, як тільки бачать мене, співають хором. Люблю навіть просто постояти серед них. Надзвичайна енергетика», – усміхається Василь Гусениця.

Зараз на господарці він має четверо коней. Всі з характером. Як казав один старий поляк, кінь без характеру – це корова.

«Кобилку Сивку, до того, як потрапила в мої руки, певно, дуже часто лупцювали, – розповідає чоловік. – Ви би її бачили спочатку: залякана, худюща. Привезли із Закарпаття. Тепер спокійна і добра. Данка – гонорова, а Квітка – дуже примхлива».   

Четверту кобилу ще не встигли назвати. Буквально кілька днів тому Василь викупив її – вже везли на м’ясо. А кобила здорова, молода, гарна. До речі, таких часто «списують».

«До прикладу, гуцули беруть коней суто для роботи, – пояснює Василь. – Ліс потягали ними, а коли тварини знесилилися – на м’ясо. Потім купують нових, і знову по колу. Знаєте, коні завжди відчувають, коли їх везуть на бійню. Плачуть. Не раз мені привозили коней, в яких сльози на очах були. Також люди розповідали, коли на фірі везли свиней на м’ясо, то за кількасот метрів перед бійнею коні, ніби вкопані, ставали на місці і не хотіли їхати далі. Вони все відчувають».

Більшість Василевих коней врятовані від бійні. Котрісь просто посеред дороги викупив, деяких люди самі привозять, часто телефонують із забійної ферми – коли здають не хворих, у нормальному стані коней.

Спершу коні проходять у Василя так звану реабілітацію: чоловік їх відгодовує, дає відпочити, іноді навіть цілий рік. «Перше коневі треба їсти дати, потім аж впрягати в плуг, а не навпаки, як багато хто робить», – каже Гусениця. 

Люди не могли надивитися

Василь з дитинства любив коней. Зі школи втікав у колгоспну конюшню. Якось навіть викрав племінного жеребця, аби бодай хвилин десять на ньому покататися. Голова на «бобику» не міг догнати. Тоді хлопець добряче отримав на горіхи.

Каже, така любов йому від прадіда передалася. Він був лемком, якого депортували з Польщі. Звідти і привіз з собою двоє коней. Тварини завжди були охайні, доглянуті. А дід по матері узяв з колгоспу, який вже розпадався, двох худих, нещасних коней і подарував онукові – бачив, як той любить цих тварин. Тато трохи сварився, бо «всі діти вчаться, а хлопцю лиш коні в голові».

Василь відгодував і відчистив своїх коней, весь догляд був цілковито на ньому. Вдосвіта мусив встати, обійти коней, а тоді в школу. Після уроків знову до них. У неділю після церкви хлопці бігли в футбол грати, а Василь – на поле коней поїти.

Після одруження захоплення кіньми навіть збільшилося, адже тесть був однодумцем. Обоє одразу поїхали купувати пару коней: Майю і Марусю. Їх вигодував старенький дідусь, але вже не годен був доглядати, бо дістав астму – задихався від пилюки. Однак хотів продати своїх тварин тільки в добрі руки: не на м’ясо і не для пекельної роботи.

Потім Василь поїхав у Польщу на роботу. І там доля його одразу повела, куди треба. Пощастило потрапити у кінно-спортивний клуб біля Лодзя. Спершу влаштувався водієм. Але так заглядався на коней, що не втримався і попросив господаря, аби його призначили об’їжджати молодих коней, які були для каскадерів.

Понад три роки Гусениця працював на тій на фермі біля коней. Шеф його любив, довіряв. Одного разу розповів, як у нього зупинилися всесвітньо відомі українські кінні каскадери Олега Юрчишина з відомої кінно-трюкової бази «Українські козаки», що на Київщині. Готувалися до виступів у сусідній країні.

Українці виступали в козацьких одностроях і під козацькі пісні. «Джигітовка – це скачки на конях, під час яких виконують акробатичні трюки, – пояснює Гусениця. – Усі ці кінні трюки козаки колись застосовували у боях».

Власник ферми був настільки вражений, що захотів, аби і в нього показували такі трюки. Запропонував Василеві опанувати ремесло і робити шоу. Запросив відомого польського кінного каскадера Павла Аполлінарського. Він і навчав разом з іншими Василя  Гусеницю. На коні прикарпатець тримався добре, бо ж з самого малку в сідлі, але правильної техніки не мав де навчитися.

Так він щодня тренувався і через два місяці почав виступати. Сідла привіз з України, вишиванку дружина передала, шаровари сусідка пошила. Люди не могли надивитися на кінне шоу. Від запрошень не було відбою.

Справа – добра

Повернувшись додому, Василь разом зі старостою села Романом Головатчуком задумали навчити кінній акробатиці місцевих хлопчаків і презентувати виступ на День села.

«Трохи старші не дуже хотіли вчитися тому, – усміхається Гусениця. – Зараз молодь така, що сміється з мене, коля я їду верхи. Кажуть, вигідніше купити мотоцикл. Але хто що любить. Мені до душі коні».

Коней Василь взяв у тестя. Причому тварини звикли тільки на городі працювати і фіру тягати. А мали стати артистами. І впоралися на диво добре. Навіть не зреагували на гучну музику і гул натовпу.

«Все готувалося нашвидкуруч, – розповідає акробат. – Мали обмаль часу. Треба було і коней навчити, і хлопців. Комусь вдавалося зразу, хтось мусив трохи більше викладатися. Але вже за кілька днів хлопці виконали перші найпростіші фігури. Раділи». 

Глядачі були шоковані, коли побачили презентовану джигітовку. Яких тільки трюків не показували: «стійка на коні в повний зріст», «пістолет», «їзда задом наперед»…

Роман Головатчук розповідає про ідею відкрити в селі школу кінної акробатики для дітей. Каже, такого формату в області поки що ніде не бачив. Цікаво, видовищно і майже коло самого Івано-Франківська.

Але наразі все впирається у фінанси. Хоча і староста, і Василь мають стільки натхнення і впевненості, що навіть не сумніваються – все вдасться, бо справа – добра.

«Потроху стягнемо. Навіть власними силами, – каже Гусениця. – Роман – столяр, майстер на всі руки, збудує конюшню. Я теж багато чого вмію». 

«Молодому поколінню треба передавати правильні цінності, – додає староста. – У цих козацьких трюках здавна закладена потужна сила, своєрідний код нації. Це неабияк підіймає бойовий дух, знищує рабську покору. Очевидно, що далеко не всі у цьому зацікавлені. Вигідніше людей приспати».

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!