Лист у домовину або Історія фронтового кохання прикарпатки та черкащанина

Олена й Вадим познайомилися в зоні АТО ще 2015-го. У березні 2023 коханий загинув у боях за Бахмут.

Вони – майданівці. Щоправда, зустрілися вже після Революції Гідності, коли стали на захист України, щойно перші танки заїхали у Донецьку область. Тоді Олена Кутова служила військовим медиком у 10-й гірсько-штурмовій бригаді, а Вадим – у батальйоні «Донбас», пише Укрінформ.

Весілля зіграли просто на фронті й мріяли разом будувати свій дім у вільній Україні. Та війна не пошкодувала і їхнього щастя. У березні 2023 року Вадим загинув у боях за Бахмут. Нещодавно дружина героя передала його речі у Музей Небесної Сотні.

Журналістка Укрінформу Ірина Дружук зустрілася з Оленою Кутовою у цьому ж музеї, що в Івано-Франківську. Жінка зізнається, після смерті Вадима у свої 37 вона повністю посивіла.

НА МАЙДАН – ІЗ МИРНОГО ЖИТТЯ

Олена поїхала на Майдан з Івано-Франківська автобусом у лютому 2014-го. Каже, бойовий дух і бажання боротись за вільну Україну були настільки чіткими і усвідомленими, що ніхто їй не міг цьому завадити. Удома залишились мама і двоє маленьких дітей, а Олена на Майдані робила все, що могла, та найперше – допомагала пораненим.

«Перев’язки, уколи – це для мене було не складно, навіть без медичної освіти. У мене мама, тітка і все оточення були медиками, а я вже у шкільні роки працювала санітаркою в лікарні, доглядала за хворою бабусею. Тобто навички в мене були», – пригадує Олена.

У той час Вадим теж був на Майдані. Він родом з Черкащини. Його та двох рідних братів виховувала лише бабуся. У Києві Вадим був серед активістів та студентів Майдану у найбільш важкі його дні. Пізніше він розповідатиме, що розстріли людей 20 лютого стали для нього переломними у виборі власного майбутнього. Відтак, майже одразу після Майдану Вадим поїхав у зону АТО.

Олена після повернення в Івано-Франківськ теж планувала своє майбутнє. Зізнається, розглядала всі можливості, аби отримати медичну освіту. Але її попросили надати допомогу у гарячій точці, яка щойно з’явилась на мапі України. І Олена не відмовилась.

«Коли лише танки почали заїжджати у Маріуполь, я зі знайомими вирушила на Донеччину. Мені сказали, що я зможу там допомагати і українським військовим, і місцевим. Пам’ятаю, серед перших випадків була вагітна жінка, яку знайшли зі зв’язаними руками у колодязі… Тоді там ситуація була дуже небезпечною, хоча таких важких поранень, як ампутація кінцівок, не було. У Десні я потрапила на навчання першої медичної роти й у 2015 році розпочалась моя офіційна служба», – розповідає Олена.

Вона пригадує, відбір на навчання у медичній роті був неабиякий. Але Олена пройшла його блискуче. Вона легко орієнтувалась на місцевості, швидко приймала рішення про допомогу і вміло володіла медичними навичками – миттєво знаходила вену для ін’єкцій, рахувала пульс, вправно робила перев’язки і не губилась за жодних обставин. Каже, навчання тривало більше 4-х місяців. Важко було і вдень, і вночі.

«Дуже багато людей тоді впадали у відчай і страх, коли лише мова заходила про відірвані кінцівки, підірвані тіла… Нам кожну секунду треба було дивитись навколо себе, реакція мала бути миттєвою, бо це рятувало життя людей. Там нас готували до справжніх боїв», – каже військова.

ЧАСТО БАЧУ ОЧІ ЗАГИБЛИХ

У зону антитерористичної операції Олена заїхала у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Пригадує, коли машини з військовими випадково завернули біля Єлизаветівки у житловий масив, люди їх зустрічали з неймовірною радістю.

«Пам’ятаю, нас побачила місцева жінка, почала плакати. Люди раділи ЗСУ, казали: «Наші приїхали». Кілька людей стали на коліна, зустрічали нас із квітами», – пригадує Олена.

Складні бої тоді тривали у Красногорівці. Звідти навіть без спепцзасобів можна було спостерігати за окупантами, які гуляли місцевими шахтами. Олена по кілька днів виїжджала на завдання зі снайперами. Пізніше перевелась у батальйон «Донбас».

«Страшно було. Вже у Бахмуті, Катеринівці окопи нагадували картинки Другої світової. Там хлопці мене називали «сестрою» і навіть «мамою». У критичні хвилини тримали за руки, благали про порятунок… Багато їх довелось забрати з поля бою. Скільки було врятованих? Не пам’ятаю. Пам’ятаю лише загиблих. Часто бачу їх очі. Просто перед собою, або уві сні бачу очі всіх, хто загинув. Це дуже важко», – зізнається Олена.

Пригадує, поранених доводилось забирати з поля бою під час обстрілів.

«Пам’ятаю, бронік висів у машині просто біля віконечка водія, щоб не вбили ще до приїзду на місце. Їхали туди з виключеними фарами. Там – міни, фугаси. Там уже ти повзеш, чимось накрившись, щоб забирати пораненого. Потім машина мчала на такій швидкості, що ралі відпочиває. Ми старались врятувати всіх, кого лише було можливо», – пригадує Олена.

ВІНЧАННЯ В ЛОЗОВІЙ І БІЛА СУКНЯ

Саме в зоні АТО вона зустріла свого Вадима. Він тоді був оператором протитанкової оборони батальйону «Донбас». Позаду у Вадима вже були Іловайськ, Піски, Щастя, Світлодарська дуга.

«Ми познайомились у наметі, де я чекала на медичну машину, яка довозила медикаменти. Там готувались розгорнути медчастину. Вадим зайшов випадково, попросив каву. Я запропонувала йому подбати про себе – показала, де чайник, вода… Пізніше він заходив із цукерками кілька разів. А потім ще запитав, чи немає в мене хлопця. Та які, кажу, хлопці? Тут бійці й мені не до того. Я взагалі не планувала жодних стосунків, бо приїхала на фронт, а не розважатись», – розповідає військова.

Спочатку вони обмінювались поглядами при зустрічі, зупинялись на короткі розмови. Але у військовому шпиталі Вадим не упізнав Олену, коли її побачив. Вже пізніше жінка довідалась, що у Вадима була сьома за рахунком контузія і набагато важча, аніж у неї.

За три місяці Вадим запропонував Олені вийти за нього заміж. Вона спершу відмовлялась, але він вперто наполягав на своєму.

«Він був дуже мудрим на свій вік, здавалось йому не 27 років, а всі 50. Я йому розповіла про двох дітей удома, яким за фронтових умов принагідно висилала смаколики. Знаєте, щоби добиратися близько 7 км пішки до пошти, про всяк випадок брала у рюкзак кілька гранат, діставалася на пошту, де робила переадресацію, аби рідні не знали – звідки посилка… Я запропонувала Вадиму, якщо в нього велика любов, дочекатись кінця війни, подумати, познайомитись. Але він поводився як дорослий чоловік – купив обручки і домовився у храмі про вінчання. Я погодилась, бо для мене він був Героєм. Таким, що завжди йде попереду з синьо-жовтим прапором. Його часто називали нациком, бо йому було принципово нищити на своїй Україні сєпарів і він це робив мужньо, без краплі страху», – запевняє Олена.

Більше читайте за посиланням.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!