Мусульмани обирають Франківськ. Плюси й мінуси життя іноземців на Прикарпатті

Консервативний і християнський Івано-Франківськ поповнюється молоддю різного кольору шкіри та віросповідання. Вони не лише здобувають тут освіту, а й пізнають нову культуру, знаходять друзів, іноді створюють сім’ї.

Франківські студенти-мусульмани розповіли «Репортеру», як їх зустріло Прикарпаття.

За словами Мустафи, в його місті церкви стоять поряд з мечетями. А мусульмани добре ставляться до християн

Кожен сам обирає, як поводитися

Мустафі Саліму – 27 років. Приїхав до України з Іраку ще у 2011-му, за перший рік у Харкові вивчив російську мову. Здобувати вищу освіту вирішив у франківському університеті нафти і газу, каже, бачив рекламу на ТБ, і диплом ІФНТУНГ цінується за кордоном.

Уже два роки працює у барбер-шопі – одному з найдорожчих салонів міста, де стрижуть бороди і голови, щипають брови і наводять красу чоловікам. Каже, почав там працювати, аби зайняти себе чимось після занять, бо сидіти без діла не звик.

«У мене – заможна сім’я, але тато змалечку вчив мене різним професіям, аби я виріс справжнім чоловіком, – розповідає Мустафа. – Коли ти знайомишся з людиною, то перше, на що дивишся, – на обличчя, тому в нас особливе ставлення до догляду за собою. Тепер я вже призвичаїв клієнтів, що можу вищипати їм брови чи підмалювати, як треба. Це не буде кидатися в очі, але виглядатиме значно краще».

Мустафа належить до шиїтської течії в Ісламі. Його рідне місто – Кербела, одне з найбільш священних, бо там був вбитий імам Хусейн, внук Мухамеда. «На великі свята наше місто відвідують сотні тисяч паломників з усього світу, – говорить Мустафа. – Бачив навіть делегації з прапором України»

Каже, сьогодні його послуги популярні. Клієнти записуються на два тижні наперед. А от коли лише приїхав, борода не була популярною, радше створювала неприємності:

«У нас всі носять бороди. Це ознака зрілого чоловіка. А тут, ще й з моїм кольором шкіри, якщо борода – ти араб, мусульманин – значить, терорист. Але не можна всіх мусульман одразу прирівнювати до терористів. Люди викрикали мені «Аллах Акбар!», хотіли цим образити. Але в перекладі це означає «Бог – великий». Це вже завдяки новинам вигук набув негативного значення».

Каже, в Україні кожен сам обирає, як поводитися.

«Мені не цікаві алкоголь, наркотики, клуби. У мене хороше виховання. Але є мусульмани, які тут собі це дозволяють. Там вони б поводилися зовсім інакше. Бо на батьківщині за порушення правил карають. Так буде і з тими студентами-йорданцями, які нині відбувають термін за зґвалтування – їх вдома теж чекає покарання».

Зізнається, що не є дуже віруючим. У франківській мечеті був один раз. Прийшов на одне з релігійних свят. Але не відчув себе там зручно і вирішив більше не ходити.

Наприкінці розмови зізнається, що минулого року одружився з франківчанкою Лілею. Вона християнка, але для Мустафи це не принципово. І тепер від неї залежатиме, куди вони переїдуть жити: у Францію, ОАЕ, Америку чи Ірак. «Там у мене є рідня. Але їй вирішувати, де їй буде зручно. Заради неї я можу залишитися у Франківську».

Каже, в Іраку жити непросто і небезпечно, але він хотів би повернутися додому – не готовий віддати свою батьківщину терористам. Кілька років тому його рідний дім пограбували – забрали все. Але родина не склала руки і нині починає все спочатку.

Нове покоління

Момін Аль-Джовхер, теж з Іраку, йому 24. В Україні лише рік, до того майже шість років жив у Швеції, три – в Єгипті, два в Казахстані, ще два в Румунії. У Франківську навчається на стоматолога на другому курсі мед­університету. До нього тут на лікаря вчився його старший брат, який нині працює в Єгипті. Він і порекомендував Моміну Франківськ, бо тут навчатися не так важко і не так дорого, як в інших країнах. Та є одне але – віднедавна український диплом медика не визнають в Іраку.

«Коли закінчу навчання тут, ніколи не зможу працювати за спеціальністю в моїй країні, – говорить Момін. – Ті, хто почав вчитися два-три роки тому, ще зможуть вдома скласти тест і отримати дозвіл на роботу після того, як пройдуть піврічну практику. А тепер ввели нове правило, за яким студентів-медиків з України не допускатимуть і до тесту. Та я не планую повертатися додому, тож для мене це не проблема».

«Немає різниці: ти – мусульманин чи християнин, ми всі – люди», – каже Момін

Пояснює, що серед студентів-іноземців багато тих, хто хоче знайти роботу в Європі. Але це теж буде нелегко:

«У Швеції я не матиму роботи, бо у них хороша гігієна ротової порожнини, а більшість роботи стоматолога – це карієс, – пояснює Момін. – В Іраку багато роботи, бо люди люблять солодке, але там важке життя. Навіть з грошима там непросто через війну і політичні проблеми. Десь 80 % людей в Іраку хотіли б жити за кордоном, а 20 % хочуть жити вдома, але вони якраз створюють ті проблеми, через які решта хоче покинути країну».

Каже, що він, як і багато іноземців у Франківську, не дуже релігійний, до мечеті не ходить.

«Нове покоління всюди не таке релігійне, як їх батьки чи діди, – говорить Момін. – Тут багато арабів, які п’ють і гуляють. А є й багато чемних релігійних хлопців, які ходять в мечеть і не порушують заборон».

Момін вільно розмовляє українською. Жартує, що любить поговорити. Крім того, він музикант – у франківських клубах грає на гітарі: «Я – звичайний хлопець, люблю музику, ходжу в кіно та на вечірки. Маю тут хороших друзів. Але трапляються й такі, які кажуть: «Йди додому, це не твоя країна».

Додає, такі люди траплялися йому не лише в Україні. Вони є скрізь. Коли чують, що він з Іраку, одразу змінюють ставлення. Розповідає, що найпростіше було у Швеції: там не має значення ані колір шкіри, ані релігія – усі рівні. А от в Румунії бувало по-різному.

«Коли я був там, якраз стався теракт у Франції. І якщо вчора вони ще говорили зі мною нормально, то назавтра вже звинувачували мене в тероризмі. І це неприємно. Бо немає різниці: ти мусульманин чи християнин, ми всі – люди, – говорить Момін. – Я стараюся уникати проблем. Конфлікт не має одного винуватого. Якщо один почав, а інший його підтримав, то тут уже винні обоє. І неважливо, хто спровокував. Я все одно буду винен, бо я – іноземець, чужий. І так у кожній країні».

Мрія про Україну

Ахмед Альбустанджі родом з Йорданії. Приїхав навчатися до Луганська, де жив разом із рідним дядьком, лише на два роки старшим за нього, і двоюрідним братом. Встиг закінчити підготовчі курси, на яких вивчав російську. Потім почалася війна, і вони втрьох переїхали до Франківська. Нині йому 22, навчається на четвертому курсі університету нафти і газу на будівельника.

«Ми знали, що у Франківську – люди хороші, – каже Ахмед. – А ще тут дешевше навчатися, хоча проживання обійшлося приблизно так само. Я не отримав достатньо балів, аби вивчитися на інженера вдома. А тут кожен може здобути ту освіту, яку хоче».

Нині йому вже немає різниці, якою мовою писати чи говорити. Спілкуємося українською. Після п’яти років в Україні Ахмед звик до нашої культури, звичаїв і навіть до порівняно холодного клімату.

Розповідає, що питання віри у Франківську проблем не створює. Тепер уже й не бачить великої різниці між мусульманами і християнами.

«Ваші заповіді схожі з нашими заборонами в Ісламі, ми теж віримо і в Ісуса, і в Марію, – каже хлопець. – Жінки в Ісламі покривають голову. Це тому, що для нас жінка – це найбільша цінність життя. Тут думають, що у нас жінка не має значення. Але це не так. За образу жінки карають – і за державними законами, і за релігійними».

Єдине, про що шкодує, що не має можливості щодня ходити до мечеті. Мусульмани облаштували мечеть в одній із багатоповерхівок на Чорновола, однак вона відкрита лише один день на тиждень. За словами Ахмеда, її відвідують майже 400 мусульман.

«У Йорданії церкви будує та утримує держава, – говорить студент. – Тут у нас мечеть маленька – лише дві кімнати і стіл, на якому можна розкласти необхідне для молитви. Оренда приміщення обходиться в рік у 89 тис грн, це без комунальних послуг та інших потреб. І не всі студенти можуть дати гроші на її утримання. Тому мечеть відкрита лише у п’ятницю – день, коли найбільше потрібно молитися».

А от показати «Репортеру», як виглядає мечеть, Ахмеду не вдалося. Ключі від приміщення мають лише кілька людей і потрапити туди непросто.

«Я б міг жити тут до кінця життя без проблем. Єдине, що мені не подобається, скільки тут п’ють. І більшість конфліктів стаються саме з п’яними, – говорить Ахмед. – Хочу, щоб іноземці у Франківську відчували себе як в гостях, щоб були культурніші, ніж у себе вдома. І щоби українці спілкувалися добре з тими, хто до них добре ставиться».

На п’ятий курс хлопець не піде – поїде додому працювати:

«Тут заробити буде важко, бо ціни у вас європейські, а зарплата африканська. Але я постараюся ще повернутися, хоча б в гості. Мрію на старість переїхати жити в українське село в горах».