На Прикарпатті дівчина 22 роки без свідомості після аварії

Медики стверджують, що це унікальний випадок. 22 роки тому у с. Чорнолізці, що в Тисменицькому районі, сталася біда – п’яний мотоцикліст збив трилітню дівчинку. Два місяці вона перебувала в комі, а потім залишилась у вегетативному стані – без свідомості. Через значне пошкодження центральної нервової системи дівча мало протягнути недовго. Максимум рік. Минуло вже більше двох десятків років, а дівчина й досі жива, щоправда, наче закована у власному тілі. Лікарі називають це дивом.

Одному чоловікові здавалося, що він живе дуже важко. І пішов він до Бога, розповів про свої нещастя і попросив: «Можна я виберу собі інший хрест?», пише Галицький кореспондент.

Подивився Бог на чоловіка, усміхнувся і завів його у сховище, де були хрести, й каже: «Вибирай будь-який». Чоловік подивився і здивувався: «Яких хрестів тут тільки нема: і маленькі, і великі, і середні, і важкі, і легкі». Довго ходив чоловік по сховищу, залишивши свій хрест і забувши навіть де, вишукував найменший і найлегший, і нарешті знайшов маленький-маленький, легенький-легенький хрестик, підійшов до Бога і каже: «Можна мені взяти цей?» – «Можна, – відповів Бог і посміхнувся. – Це ж і є твій власний».

Шанси – 50 на 50

Місце, де сталася та страшна аварія, у селі називають нещасливим. Там уже не раз траплялися автокатастрофи. 31 серпня 1996 року Мирослава Терновецька пішла до сусідів допомагати їм із приготуванням до весілля. Взяла з собою і трилітню донечку Наталочку. В якийсь момент дівчинка висковзнула з-під маминого нагляду і вирішила повернутися додому, хата була поруч. Маля йшло по узбіччю. В цю мить невідомо звідки вискочив мотоцикл. Швидкість його не була високою, але достатньою для трагедії. Найжахливіше те, що все це відбулося на очах у батька дівчинки, він теж якраз повертався звідкись додому.

Наталочка злетіла у повітря і гепнулася на землю. Хтось заверещав: «Води!» Батько, Григорій Терновецький, забіг на сусіднє подвір’я, до криниці, просто звідти приволік на дорогу ланцюг із відром з водою. «Кров була тільки в кутику її рота, – пригадує тато. – Ще невеличкі подряпини на руці й на голові».

Малу хутко занесли в машину і повезли до лікарні. Реанімація. Ніхто не брався давати гарантії на життя. Казали, що боротьба йде не за здоров’я, а за життя.

«Під час томографії ми визначили в дівчинки мозкову гематому, – пригадує професор кафедри нейрохірургії ІФНМУ Олександр Потапов, який вдало зробив Наталочці термінову операцію і протягом усіх цих років є її лікарем. – Під час операції ми провели розтин порожнини черепа, аби видалити гематому і запобігти виникненню деструкційного післятравматичного синдрому, набряку головного мозку. Операція була стандартною, а ось травма дівчинки належала до категорії надскладних. Адже дитина отримала дифузне аксональне ураження головного мозку, після якого багато пацієнтів залишаються у вегетативному стані або з важкою інвалідністю протягом тривалого часу».

Два місяці дівчинка перебувала в комі, потім ще місяць у нейрохірургічному відділенні. Кожного ранку батьки приїжджали до Івано-Франківська і відсиджували під дверима реанімації, плакали і молилися. Щодня виходив лікар і лише розводив руками: «Шанси – 50 на 50». Щодня потрібні були нові медикаменти, які батьки правдами і неправдами діставали по всій Україні.

За кермом злощасного мотоцикла був місцевий хлопчина, який щойно закінчив школу. П’яний. До речі, він так ніколи й не прийшов до Наталочки та її згорьованих батьків. Його мама одразу прибігла до лікарні, та й потім регулярно приходила до сім’ї. А винуватець трагедії – жодного разу! Ба більше – коли бачить батьків десь на вулиці, звертає в інший бік.

«На початках, коли дитина лежала в реанімації, мені було не до з’ясування стосунків, навіть заяву не написав у міліцію, – пояснює Григорій. – Розумієте, коли життя твоєї дитинки ось-ось може обірватися, ти не думаєш про встановлення справедливості і тим паче про помсту. А потім ми кинули всі сили на боротьбу за одужання – знову не до того було. Нехай Бог розсудить. Він наймудріший у світі суддя».

Це диво

Після виписки додому батьки почали титанічно боротися за свою доньку. Вона лежала нерухомо, наче овоч – ні на що не реагувала. Возили її до лікарів по всій Україні, побували у різних реабілітаційних центрах, навіть зверталися до цілителів, а скільки шарлатанів надивилися! Купа грошей пішло – тисячі доларів. Все, що могли, продали, ще трохи зичили, батько їздив на заробітки, дещо родичі дали.

Батьки об’їздили з Наталочкою не одне святе місце. Якось біля озера святої Анни, коли Мирослава тримала візочок з донькою, якась жінка підійшла і поклала дівчинці на коліна гроші. «Боже борони! – вигукнула мама. – Ми не просимо милостині. Ми приїхали помолитися».

Ще на початках професор Олександр Потапов перекопав багато літератури, інтернет-ресурсів, аби максимально вивчити такі випадки. Медик дізнався про француза, який перебував у такому ж стані 19 років, а потім до нього повернулася свідомість і чоловік почав адаптовуватись до звичного життя. Тому, коли наближався Наталчин 19-й рік народження, Олександр Потапов разом із рідними дівчини дуже чекали цього періоду – а раптом буде так само. Та, на жаль…

Як пояснює Олександр Потапов, Наталчина свідомість увесь цей час наче спить, і лише через багато років почала проявлятися, щоправда, лише іноді й фрагментарно. Дівчина реагує на розмову, музику, доторки, холод. Зоровий нерв атрофувався, але крихітна його частина все ж збереглася і, що найдивовижніше, за ці роки перебуває у стабільному стані. Завдяки цьому Наталя здатна бачити лише в певному вузькому напрямку. Це також дає надію, що зоровий нерв може почати відновлюватися. До того ж, з роками дівчина почала видавати звуки, які є адекватною реакцією на зовнішні подразники. Це теж свідчить про відновлення певних елементів свідомості.

Олександр Потапов уже 55 років практикує у нейрохірургії, свого часу працював у різних країнах Радянського Союзу, але ще ніде не бачив подібного випадку – аби після настільки складної травми людина прожила більше двох десятків років.

«Без перебільшення, це диво, – зазначає медик. – Переконаний, тут справа в жертовній батьківській опіці, їхній відданій любові й титанічній наполегливості. Донька стала їхнім талісманом».

Кожен день однаковий

На початку березня Наталочка святкувала 25-ліття. Зараз вона важить 30 кг, ріст – біля 130 см, дівчина чує, мотає головою, але тіло її досі нерухоме. Мирослава Терновецька каже, що вже по міміці знає, коли донька тішиться, а коли плаче, хоча сльози в неї не течуть ніколи.

Дуже любить, коли батьки її обіймають, а маленька племінниця Іваночка увечері вмощується поруч і читає їй казки. Іваночка знає, що тета хвора, бо колись на дорозі її вдарив мотоцикл, тому, переходячи дорогу, треба бути дуже обережною. Аби потім не лежати кволою, як тета. Часом дівчинка підходить до Наталочки і починає пригортати її, наче маля: «Хто це тут такий малюсінький? Талюнічка, ти мамина донечка?»

Біля Наталочки постійно хтось мусить бути. Попередні роки тато їздив за кордон на сезони, тож її доглядала мама. Коли народилася внучка, Мирослава орендувала магазин у селі й там торгує, а батько оформив відпустку по догляду за дитиною.

Кожен день однаковий – уранці помити Наталочку, поміняти підгузки, переодягнути, погодувати, якщо гарна погода – на візочок і на подвір’я гуляти. Потім обід, вечеря, і так по колу. Їжа має бути лише перетерта. Дівчина, хоч і важко, але ковтає. Зубів майже не залишилося. Періодично приходить масажист.

Час від часу Наталочку треба брати на руки – вона від цього стає щаслива. У гості до родичів теж беруть донечку з собою. Навіть подорожували з нею. Їхали автівкою до рідних у Запорізьку область. Дорога видалася складною, але все ж сім’я була разом.

Бог хрест дав

«Й сама не знаю, звідки ми черпаємо сили всі роки, – сумно всміхається мама. – Божа сила, певно. Якби я колись почула, що в когось така біда сталася, то сказала би, що таке неможливо пережити. Та коли це стається у твоїй сім’ї, тоді все по-іншому. Спершу ми дуже боролися, аби Наталочка прийшла до тями. А потім просто прийняли з миром цю ситуацію. Хоча готові пробувати і якісь новітні методики лікування. Ми все одно не здаємося».

«Такий нам Бог хрест дав – що вдієш, – додає тато. – Отже, знав, що зможемо його нести». «Хочеться, аби все було добре, але в житті є так, як воно має бути. І не нам судити», – продовжує мама.

Були люди в селі, які батькам просто у вічі казали, мовляв, краще би та дитина була померла відразу, ніж так мучитись. Батько дуже лютував, коли чув ті нісенітниці: «Що ви таке патякаєте? То є моя дитина. Її, певно, ще більше любиш, ніж здорову».

Коли старший на три роки брат Іван одружувався, то святкування мало не переросло в драму. Батьки та рідні чекали хлопця у вітальні, аби благословити. А його нема та й нема. Коли мама піднялася на другий поверх, то побачила, що Іван вкляк біля ліжка, де лежить Наталочка. І так сильно плаче. Перший танець він мав заводити із сестрою, а сестра сама його навіть обійняти не може. Тільки музиканти починали грати, в Івана сльози горохом покотилися.

Надія залишається

Батьки часто згадують Наталочку до того фатального дня. Кучеряве дівчисько любили всі в селі. Маля торохкотіло без зупину, кожного могло розсмішити. У три роки вона вже добре говорила, бавилася в артистку – майструвала собі мікрофон і співала, танцювала.

Найважче було перший рік після аварії. Особливо навесні. «Сонечко загріє, дітки цілими зграями надворі бавляться… Я вийду на вулицю, і мені все здається, що і моя Наталочка межи тими дітьми бігає, – плаче мама. –Дивлюся – а вона в хаті лежить. Їй уже 25 років. Могла би вже бути і заміжня, і своїх діток мати… Хочеться не плакати, а ридати».

Професор Олександр Потапов став не просто лікарем Наталочки, але й добрим другом сім’ї. Двічі на рік він неодмінно приїжджає в гості – на Різдво і Великдень.

«Які зараз у неї шанси? Не знаю… – знизує плечима професор. – Можу сказати тільки одне: надія і досі залишається».