Не переселенці, а вигнанці: нехай би той день був ніколи не настав
Чим живе лемківська громада в Івано-Франківську.
Колись лемків погнали з їхніх хат, вони втратили все, що нажили протягом багатьох поколінь. Гнали їх у «велику Україну». На нових землях депортованих не злюбили, особливо в східній Галичині. Над лемками глузували, тому багато з них десятиліттями мусили приховувати своє коріння. Зараз усе інакше. Лемківську культуру активно відроджують внуки і правнуки. Тепер за це не б’ють і більше не висміюють, пише Галицький кореспондент.
Своє треба шанувати
«Шануймо своє. Любімо своє. Най Бог благословит лемкам і не лемкам», – так закінчує свою проповідь отець Анатолій Дуда-Квасняк під час недільної літургії у лемківській церкві святих Кирила і Методія, що біля Народного дому «Княгинин».
Цей дерев’яний храм вирізняється з-поміж усіх, що є в місті. Адже відтворює типові для церков Лемківщини архітектурні особливості. Церква ніби складається з трьох «сходинок»: найвищим є притвор із вежею, трохи нижчий – храм вірних, а найнижча частина називається святилищем.
Священник вільно говорить по-лемківськи. Люди часто думають, що він родом із Закарпаття. Каже, ніколи не встидався свого походження, бо своє треба шанувати.
«Скільки разів у мій бік кидали якісь кпини, навіть священники: «О! Лемко йде правити», – розповідає отець Анатолій. – Смішні вони. Я ж, навпаки, все життя пишався тим, хто я є».
Саме отець Анатолій оббивав чиновницькі пороги, аби на цьому місці в Івано-Франківську дозволили збудувати лемківський храм. На гроші лемків і тих, хто любить лемків.
«9 вересня 1944 року… Нехай би той день був ніколи не настав, – замислено каже настоятель. – Того дня підписали угоду про переселення, точніше, депортацію. А насправді то було жорстоке вигнання».
У 1944-1946 роках радянська влада разом із поляками здійснили завершальну операцію виселення лемків із західноукраїнських етнічних земель – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини. Понад пів мільйона їх виселили у радянську Україну. Люди втратили все, що мали: землі, господарку, маєтки.
Після цього переселення у Польщі залишалося ще близько 30-40 тисяч лемків. Але їх депортували з Карпат 1947 року під час операції «Вісла» і розпорошили на землях, які відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни. Там польська влада розподіляла лемківські сім’ї так, аби не більше двох було у населеному пункті.
Ця операція мала дві мети: асимілювати українців-лемків з польським населенням, знищити культуру, мову, ідентичність, а також ліквідувати український визвольний рух.
Аж вовком вити хочеться
«Почитайте, скільки добра ми тоді лишили: купа лісу, величезна хата і стодола, комора, стайні, 36 соток саду, сім гектарів орної землі… Ми були дуже багаті. А потім ніби втрапили у самісіньке пекло». Франківка Наталя Фількіна показує переселенський акт, який зберегла. Її сім’ю у 1945-му виселили з лемківського села Розтока Велика. Прийшли польські чиновники і сказали негайно забиратися – на Полтавщину.
У фіру запрягли корову, бо вона бодай молоком могла забезпечити дітлахів. Взяли тільки найнеобхідніше: трохи одягу, посуд. Один фаянсовий таріль досі зберігся.
Дорогою їли те, що змогли виміняти. Зрештою лишилися тільки жорна і ткацький верстат – люди їх не хотіли, адже повсюди страшні злидні: вже не було що ні молоти, ні ткати.
Потім батько знайшов хату на Франківщині, точніше, те, що лишилося після того, як вигнали польських господарів, бо ті позабирали з собою навіть вікна і двері. «Отак ми були багатіями, а стали жебраками», – розповідає пані Наталя.
Франківка Юля Килинюк під час депортації була ще дитиною. Найбільше запам’ятала страшну дорогу в товарняках. Дуже довго добиралися – потяг цілими днями відстоював на станціях.
«Ми їли, як якісь злидарі, – розповідає жінка. – Розкладали цеглини коло вагона, розпалювали вогонь – так варили їсти. Якось на одній станції місцева жінка принесла нам відро молодої картоплі. Яке то було щастя».
Наталя Фількіна каже, що терпіти не може, коли хтось скаржиться на життя: «Вони не знають, що таке, коли справді важко, так важко, аж вовком вити хочеться».
Люди і людиська
Брехливі агітатори обіцяли лемкам райське життя в СРСР, розповідали про український чорнозем, ковбасу та білий хліб на щодень, безкоштовну освіту та лікування, обіцяли, що кожна сільська громада зможе переїхати в якесь село у радянській Україні. Насправді ж вигнанців селили там, де було місце чи де в колгоспі потребували робочих рук, часто по одній сім’ї чи по кілька родин.
«Спершу їх везли на схід, південь і центральну Україну. Бо треба було залюднити ті території, де українців викосив голодомор, де більшість чоловіків загинули на фронті, – пояснює Анна Кирпан, організаторка тематичних вечорів, присвячених лемківській культурі. – Горяни важко звикали до степів, до спекотного клімату, а ще гірше – до «клімату» сталінського, до колгоспів. Вони відразу стали бідними й безправними, привезену худобу й реманент у них забрали в колгосп».
Лемки споконвіків були добрими ґаздами, звикли тяжко гарувати на власній землі, але не могли звикнути до рабської праці, до радянських порядків. Та ще й у неділю замість храму лемків гнали в колгосп на роботу. Для них це був шок. Тому за пів року чи рік більшість втекли на захід, де ще не було колгоспів. Жевріла й надія якось повернутися на рідну землю. Але не судилося. У Галичину якраз тоді привезли другу частину лемків, тому багато хто поїхав до родини чи односельців.
До вигнанців ставилися по-різному. Всюди є люди і людиська. Тим паче лемків відрізняли мова, ментальність і одяг. Їх сприймали мало не як інопланетян. На сході їх називали «полячки», бо вони говорили, як поляки, з наголосом на передостанньому складі.
Найбільше лемків не злюбили на східній Галичині і Волині. Часто неприязнь до них була викликана тим, що лемків поселяли у хатах родин, яких вислали у Сибір, або ж у тих, з яких виїхали поляки і на які претендували місцеві.
Через інакшість з лемків часто насміхалися. Тому все лемківське приховувалося, замовчувалося, бо, як виявилося, лемком бути соромно. Отож, довгі роки лемківська культура, традиція, пісня могли існувати лише на рівні родини.
«Пам’ятаю, коли ми приїхали на Франківщину, тато нам сказав: «Діти, лиш не говоріть слово «здравствуйте», тільки – «добрий день», – згадує Юля Килинюк. – Нас дуже погано тут зустріли. Просто в очі кидали, що не люблять нас, бо ми приїхали на їхню землю. Нас не вважали за людей. Я виросла і багато років проробила на заводі, але ніхто там так і не дізнався, що я з лемків. Навіть дорослою я дуже боялася насмішок».
Не лемки, а русини
До речі, лемки – це не самоназва, так їх глузливо прозивали сусіди за вживання слова «лем» у значенні «тільки». Згодом слово «лемки» не тільки почали використовувати в наукових працях, в книжках, у пресі, а навіть територію їх проживання науковці назвали Лемківщиною.
«Це так, якби українців почали офіційно називати хохлами, – каже Анна Кирпан. – Самі лемки вважали себе руськими, тобто частиною Русі, якщо говорити сучасною мовою, східними слов’янами. В документах у кожного стояло «русин», і зазвичай лемко називав себе русином чи руснаком».
В Україні найбільше лемків зараз живе на Тернопільщині, Львівщині і Франківщині. На Прикарпатті це Рожнятівщина, Надвірна, коломийське село Глибока, Калущина, зокрема, в селі Копанки влітку лемківські родини облаштували капличку і поставили пам’ятний знак жертвам депортації. Загалом в області діють аж 17 районних осередків Всеукраїнського товариства «Лемківщина».
«Коли влаштовують якийсь захід, усі з’їжджаються, – каже Оксана Данилів, голова обласної організації товариства. – Щороку маємо фестивалі, концерти, майстер-класи, виставки на підтримку лемківської культури».
Найбільший міжнародний етнографічний лемківський фестиваль «Лемківська ватра» щороку проводять у польському селі Ждиня. Ще з 90-х Мишко Адамчак, вокаліст рокгурту «КораЛЛі», разом із братом і мамою почали виступати там як учасники лемківської хорової капели «Бескид».
Фестиваль відбувається всього за 50 км від села, звідки колись виселили їхню родину. І одного разу вони таки заїхали глянути на прадідівську хату. Там уже мешкали поляки. Новий господар зустрів гостей насторожено, одразу почав показувати документи на обійстя. Аж поки остаточно не впевнився, що ніхто і гадки не мав відбирати хату.
«Моя бабуся, лемкиня, прожила важке життя, з 15 років працювала дояркою, обходячи тричі на день по кілька десятків корів, – розповідає Мишко Адамчак. – Титанічна праця позначилася на здоров’ї, руки-ноги потім все життя боліли. Але все одно вона мала бойову вдачу і до останнього говорила: «Я крепка баба».
Цьогоріч Мишко Адамчак започаткував цікавий проєкт – збирає лемківські казки, далі хоче їх начитати голосами носіїв лемківського говору і викласти у вільний доступ в інтернеті, також видати диск.
Відгукнулися люди з усієї України, знайшлося аж три сотні казок. Начитати декотрі казки вже зголосилися відомі українці з лемківським корінням: Галина Баранкевич, Іван Леньо, Христина Соловій – аби надати проєкту максимального розголосу.
«Часто в лемківських родинах саме внуки і правнуки виселених в СРСР лемків починають цікавитися своїм корінням, досліджувати рід, – каже Анна Кирпан. – Тепер за це більше не висміюють».
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
