Поранений боєць АТО з Прикарпаття: На дивані можна всі нерви втратити...
Що косівчанин Олег Фокшей був на війні, дізнався випадково з дзвінка його мами. Тітка Паша бідкалася, що син після доволі серйозного поранення знову рветься на передову.
— Інакше не можу, адже тепер уже маю статус мобілізованого, — пояснив Олег під час зустрічі. Ну а на фронт він записався добровольцем, причому у знаменитий батальйон Національної гвардії імені Героя України генерала Кульчицького. Воював у спецпідрозділі, як сам каже, доволі потужному. З його взводу вийшли і два народні депутати — Юрій Тимошенко та Михайло Бондар. Та про це — далі, а наразі ще кілька слів про мого співрозмовника.
Він народився в Республіці Комі у місті Воркуті. Правда, її не пам’ятає, бо ще малим виїхав з батьками до Косова. З дитинства захоплювався спортом і свого часу, пригадую, був запеклим противником алкоголю. Одного разу ми з ним пробули ціле гуцульське весілля, примудрившись не спожити навіть краплі горілки чи вина. Хоча тепер Олег на чарку дивиться більш поблажливо, проте за все життя ніколи не палив. Можливо, тому з вигляду і не скажеш, що через кілька місяців Олегові івановичу буде 50 років. У мирному житті має доволі благородне заняття — встановлює людям опалення. Ось і тепер, перебуваючи вдома на відпочинку, робить його одному знайомому. Та робота роботою, а ще Олега Фокшея відзначає активна громадянська позиція. Брав участь в обох революціях. В останній перебував у 32-й Косівській сотні «Самооборони». Разом з іншими хлопцями захищав барикади неподалік Українського дому в Києві, бився з «беркутами» та «тітушками». Тож і не дивно, що добровольцем пішов на війну. В батальйон Кульчицького подався, бо там уже воювали його друзі. Один з них пішов туди прямо з Майдану.
Зрештою, каже Олег, не був би цей батальйон, записався б у іншій. Наприклад, його двоюрідний брат Славко воює в «Донбасі». Був охоронцем Семена Семенченка, бо сам здоровий, відповідно, фізичної сили не бракує.
— Лежачи на дивані і дивлячись на ті події на сході, можна всі нерви втратити, — пояснює свій вчинок Фокшей. Про те, як воював, говорить неохоче. і не лише тому, що у житті неговіркий. Доводилося йому виконувати різні специфічні завдання, такий вже у нього підрозділ, про який хіба що після війни розповість. Наразі почув деякі подробиці про останній бій 9 січня під Станицею Луганською, де його поранило. У тому ж бою загинув і коломиянин Роман Фурик, про якого наша газета писала. Вони з Олегом їхали тоді в одній машині.
— Ми мали замінити хлопців на одній точці. Я був у другій машині, а за нами їхали інші бійці, — розповідає Олег. — Заїхали на міст, він був доволі вузький, і тут по нас почали стріляти. Потрапили в засідку. Пізніше мені сказали, що це були козаки. Засідку влаштували на узвишші, тож ми були перед ними як на долоні. Били по нас із зеніток, АГС, підствольників. Стріляли, в тому числі, й касетними набоями, які вибухали вгорі, і нас посипало дрібними осколками. Щільність обстрілу була така, що після бою хлопці знаходили в бушлатах кулі, які зрикошетили. Коли відповзав поранений, то навколо так і вибухали гранати, снаряди. На щастя, глибокий сніг гасив дію осколків.
Загалом бій тривав близько чотирьох годин. Потрапивши під обстріл, бійці відійшли, залишивши передні машини на мосту. Вони згоріли разом з усім, що там було, в тому числі і з документами Олега. Гвардійці, своєю чергою, били по ворогові. Через якийсь час надійшло підкріплення з їхнього комендантського взводу та батальйону «Торнадо». Пізніше під’їхала й «броня» — два танки і БМП. Біля одного з танків Олега поранило в руку. Наклали джгут, щоби зупинити кровотечу. Він почав відповзати, а поряд з ним повз «Батя» (так бійці називають свого командира взводу) і прямо в рану засовував спеціальний бинт. Коли джгут зняли, Олег почав шукати свій автомат, щоб продовжувати бій. А тут осколок наскрізь пробив йому ступню.
У тому бою наші втратили, як вже згадували, Романа Фурика з Коломиї і ще одного бійця — його тезку із Сокаля Львівської області. Обох поцілив снайпер. Ще вісьмох вояків було поранено.
— Не знаю точно, але мені казали, що ворог втратив набагато більше. Десь до двадцяти осіб, — каже Олег.
Ну а для нього почалися шпиталі. Один, другийѕ Додому приїхав із загіпсованою рукою, нога — в дренажах. До речі, коли лежав у київському шпиталі, особисто міністр внутрішніх справ Арсеній Аваков вручив йому серед інших службову відзнаку «За відвагу». Про міністра він високої думки, бо той дуже піклується про Національну гвардію. Так само цінує і генерала, іменем якого названо батальйон, хоча особисто його і не знав.
— Це був справді бойовий генерал. Судячи з того, що чув про нього, саме він навчив хлопців воювати. Бо хоч чимало із бійців і пройшли через Майдан, але це не те саме, що протистояти озброєному до зубів, підготовленому противнику.
— Я також чув, що Сергій Кульчицький цілком відповідав посаді міністра оборони. Бо загалом про вище командування думка негативна.
— Воно бездарне. Нормально воюють середні офіцери. Візьмімо хоча б нашого «Батю». Я б спокійно довірив йому командувати батальйоном.
— Також не від одного чув, що в цій війні дехто сподівається, що виб’ють найбільш активних, патріотичних українців.
— Є таке, — коротко відповідає Олег. Та судячи з його слів, патріотів у нас не бракує. Зокрема, лежав у шпиталі з одним бійцем, в якого в силу обставин не змогли витягти кулю з тіла. Він дуже цим переймався, побоюючись, що можуть комісувати. Цукерки лікарці носив і таке інше та все запитував її: «Ви мене не кинете?» Ну в тому розумінні, що чи не «спишуть» його з армії. Та розповідаю, що у нас вистачає й таких, котрі ухиляються від мобілізації. Власне, Олег про це знає. і каже просто: «У кожного своя совість. Зараз ситуація така, що навіть коли не хочеш, ти мусиш. Бо якщо ту заразу не зупинити, то вона розповзеться далі. Це як свиня, котру пустили під стіл, а вона лізе на стіл».
— Як думаєш, виграємо цю війну?
— Обов’язково. Мусимо виграти, — твердо відповів сержант Олег Фокшей і на цих словах ми розсталися. Він поїхав ставити приятелеві опалення, поки ще має час, бо в будь-який момент можуть знову покликати на війну. і він поїде, хоча родина, коли приїхав додому пораненим, була, зрозуміло, проти його повернення в батальйон, та особливо не перечила. Знають: що він задумав, те і зробить..
