Репортаж із болем. Франківський «Карітас» допомагає хворим людям дожити гідно

«Ми не можемо їх вилікувати, але намагаємося хоч покращити якість їхнього життя, того, яке у них залишилося», – говорить лікар паліативної бригади Івано-Франківського «Карітасу» Ольга Нащук. П’ять років такі бригади їздять до невиліковно хворих по Івано-Франківську та Тисменицькому районі.

Багато друзів

Перша адреса – двоповерховий будинок на Бельведерській. Під’їздить червоний мікроавтобус з написом «Карітас». Водій Олександр Малишкін припарковується, виходить відчинити важкі двері буса. Звідти з медичними сумками та журналами для записів виходять дві жінки у білих халатах з логотипом «Карітасу» – лікар Ольга Нащук та медсестра Оксана Василичук. Працюють тут після своєї основної роботи у поліклініках № 3 та № 1, пише Репортер

«Нас нині більше», – попереджають вони жінку в чорних окулярах, яка відкриває двері. Мирослава Єльцова проводить нас до вітальні. 20 років тому через важку форму діабету вона втратила зір. Крім того, жінці ампутували частину стопи і пальці на ногах.

Мешкає сама, каже, хоч по квартирі може ходити. Сім років тому поховала маму, а перед тим – 20-річного сина, хлопець мав важку форму ДЦП.

Медики вимірюють їй тиск, цукор, слухають легені. Пишуть рецепт, радять, що краще й дешевше. Що мають у «Карітасі», принесе медсестра, яка через день приходить до пані Мирослави робити уколи. Ще від фонду навідується соцпрацівниця, допомагає по господарству.

«Трохи тиск високий, – говорить Ольга Нащук. – Аналізи поздавали? УЗД треба зробити».

«Та яке, – відмахується Єльцова. – Наша лікарка, як завжди, на семінарі».

«У нас важкохворих записують, а потім ми ведемо їх без черги, – каже Оксана Василичук. – Під’їжджаєте і все». «Та-а-ак? Ну, хоч бери і переводься до вас з Довгої», – посміхається жінка.

«А що? З нового року буде вільне право вибору, – продовжує лікарка. – Можна їхати, куди захочете. То й зараз можна: пишете заяву на ім’я головного лікаря, він підписує, в касу 50 гривень і обслуговуєтеся цілий рік».

У пані Мирослави чисто й просторо. Багато гарних вазонів. Каже, коли бачила, то такі фіалки мала – «гарні й кольорові». На всіх підвіконнях!

Мирослава Єльцова дуже хоче поговорити. Розказує про історичну книжку, яку зараз слухає на плеєрі, про свого кота, мовляв, він у неї телефоніст: як лиш хтось їй задзвонить – він тут як тут. «Слухаю новини, то там за ту пенсію обурюються, – говорить жінка. – Але я себе навчила: скільки дадуть – стільки й дадуть, аби здоров’я було. А ще, знаєте, не май багато грошей, а багато друзів. Я маю. Інакше б не дала собі ради, без дівчат із «Карітасу».

Коли збираємося йти, жінка просить трохи ще залишитись, пропонує каву. Відмовляємося, бо ще є робота.

Треба дати позитиву

«Таких, як пані Мирослава, – мало, – говорять медики, коли спускаємося до машини. – Дехто настільки в депресії, у своїй хворобі… Тяжко їх витягнути, стараєшся дати тим людям якогось позитиву. Там не лише медикаментозна терапія потрібна, не менш важливе добре слово. Як правило, вони всі самотні».

Бригади «Карітасу» опікуються саме такими самотніми та малозабезпеченими хворими. Їх фонду рекомендують священики, також добре налагоджена співпраця з обласним онкодиспансером. Ті повідомляють «Карітас», що ось є така родина, яка потребує допомоги…

«Паліативні хворі швидко помирають, – каже Ольга Нащук. – За цей рік втратили 21 підопічного. Дуже багато онко. Важко дивитися, як люди згорають. Не лише старшого віку. Оксано, ти можеш уявити, що за нашою Юлечкою вже рік?».

«Юлі було лише 29 років – пухлина головного мозку, – розповідає Оксана. – Згоріла за три місяці. А почалося з банальних головних болів. Тоді її синочок якраз у перший клас пішов. Не віриться, що все швидко минає. Поступають нові підопічні. Ми дуже прив’язуємося».

Моя Валя

Василіянок – друга адреса. Лікарки розказують, що зараз йдемо до старенького подружжя художників – Валентини та Геннадія Гриценків. Вони під опікою вже давно. Жінка з хворобою Альцгеймера, за нею доглядає чоловік. Сам її миє, нікому не дозволяє. Хоча через день до них приходить соцпрацівниця, помагає прибирати, готувати їжу. З собою беремо памперси та пеленки.

Дві кімнати заставлені картинами, полотнами, фотографіями, книжками, вишиванками, рушниками. Серед того всього не одразу й бачиш маленьку бабусю, яка сидить підперта подушками на дивані. Ольга Нащук каже, коли останнього разу тут була, то бабуся ще ходила. Зараз геть підупала. Оглядає жінку. У неї великі пролежні по ногах, починаються і на спині.

«В однакових пропорціях шампунь з горілкою треба розмішувати і тим мити, то профілактика пролежнів, – голосно, аби дідусь почув, говорить пані Оля. – Коли вже рани – не можна. Зараз вам напишу, що треба. Присипки – гарно загоюють».

Каже напарниці записати у перелік потреб пролежневий матрац, може, в «Карітасі» є вільний, то наступного разу треба привезти. Бабусю потрібно обертати щопівгодини, аби все загоїлося, і не було нових пролежнів.

Роблять кардіограму. Бабуся хвилюється. Не може рівно поставити руки. До ліжка підходить пан Геннадій і ніжно гладить її по голові: «Валюсю, все буде добре».

Чоловік розповідає, що дружина в нього хоч і маленька, але міцна була – вони обоє ковалі. Мають чимало робіт у Запоріжжі та Бердянську. Йде показувати фото. По хаті чимало фотоальбомів з підписом – «Моя Валя».

На стіні у вітальні її портрет – дуже красива жінка. Ця краса не зникла навіть зараз. Чоловік знову погладжує дружину й каже, аби ми сходили на його виставку до 85-річчя до зали спілки художників, що на Незалежності, 53.

До дітей їхати найважче

Сьогодні з бригадою їдемо на три виїзди. А зазвичай у них у графіку – п’ятеро.

«У кожної бригади свій маршрут, – говорить Ольга Нащук. – Наприклад, у мене на місяць 45 людей. Також з нами їздять священик і психолог. Маємо й до 20 дітей. Це найтяжчі виїзди. Є дівчинка з вродженою вадою нирок. Їй два рочки. Взяли їх два місяці тому. Це такий ангелочок. Бачила виписку з лікарні… Сумно».

Ще розказують про маму, в якої син має ДЦП і гідроцефалію. Жінка розлучена, виховує дитинку сама. «Ще є однин малюк із вродженою вадою – не чує й не бачить, – продовжує пані Оля. – Дитина народилась недоношена. Страшна біда в мами. Є хлопчик з вродженим діабетом – три рочки і вже на інсуліні».

Зараз їдемо на Молодіжну. Припарковуємося біля багатоповерхівок. Піднімаємося ліфтом на шостий поверх. Двері відчиняє Марія Богачук. Дуже радіє. Також своєрідними вигуками зустрічає медиків її 29-річний син Ігор. У нього ДЦП.

«Є твоя Ольга Петрівна, є», – каже мама і гладить сина по голові. Ігор закутаний у теплі светри, пані Марія розказує, що почав кашляти.

Розповідає, що сина травмували під час пологів. Потім сказали, що він не буде ні чути, ні бачити, а він на все реагує та розуміє.

«Ми третій рік з «Карітасом», я вже стара, проблеми з ногою, – говорить пані Марія. – Майже не виходжу на вулицю, то вони щось нам принесуть. Ніхто більше нами не цікавиться, нікому ми не треба, правда, Ігоре?».

Син знову вигукує, підтверджує. Лікарі міряють тиск, слухають легені, кажуть, є хрипи, й виписують ліки.

Навпроти на столі фото, обкладене іконками та статуетками святих. «То мій старший син – помер у 40 років, – розповідає жінка. – Три роки поспіль мала похорони: у 2009-му чоловік, через рік – син, а ще через рік – батько. Було нас густо, а зараз пусто».

Жінка вже кілька років не вивозила сина на вулицю. Заїзду до будинку, пандусів нема, хоч обіцяють кожного разу. Коли була здоровіша, то возила якось сама, навчилась тягати сходами, а зараз…

«Репортера» вистачило лише на три адреси – на чотири години. Далі медики поїхали ще до двох підопічних і були в них до пізнього вечора.

…

За офіційними даними Всесвітньої організації охорони здоров’я – близько 60 % невиліковно хворих потребують паліативної допомоги. В Україні це близько 480 тисяч осіб щороку. На Прикарпатті паліативної допомоги потребують 12 тисяч людей. Менше двох тисяч із них отримують її у спеціалізованих медзакладах. Благодійний фонд «Карітас» створив виїзні бригади паліативної допомоги у 2012 році. Нині три бригади опікуються 137 невиліковно хворими – в ІваноФранківську й Тисменицькому районі.