Сашко Дерманський: Дитяча книжка завжди більше затребувана, аніж доросла
Сашка Дерманського знає чи не кожна дитина, котра любить читати. Адже він є одним із найвідоміших сучасних українських дитячих авторів. З-під його пера вийшло чимало казкових історій, сповнених пригод і дивовижі, — «Володар макуци, або Пригоди вужа Ониська», «Король буків, або Таємниця Смарагдової книги», «Бабуся оголошує війну», «Танок Чугайстра», «Царство яблукарство», «Корова часу». На 21-му Форумі видавців у Львові він презентував третю книжку з трилогії про Чудове Чудовисько.
І саме на найбільшому книжковому ярмарку України ми поспілкувалися з Олександром про його нову книжку «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько», про теперішніх дітлахів та літературу для дітей.
- Цього року на Форум видавців до Львова ви приїхали не з порожніми руками, а з новою книжкою...
— «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько» — це довгождана книжка. Друга — «Чудове Чудовисько в країні Жаховиськ» вийшла ще 2010 року, і логічно було б одразу написати наступну. Але не склалося. Третю історію почав писати 2011-го чи 2012-го і дуже довго її писав, уривками. То вона мені не йшла, то були якісь причини, котрі заважали, інколи мені навіть здавалося, що я її ніколи не напишу. Проте взяв себе в руки, почав ходити до видавництва як на роботу, і все склалося. Сподіваюся, що вона вдалася, але треба дочекатися реакції від читачів, бо вони справжні експерти.
- На презентації говорили, що на цю книжку вплинув Майдан. Яким чином він її змінив, відкоригував?
— Нині багато різного виходить про Майдан. і я не хотів би на цьому акцентувати. У мене не було мети якось вплітати тему Майдану в сюжет. Але так сталося, що я, як і більшість із нас, дуже близько переживав ці події і у мене просто не могли не з’явитися відгуки, якісь алюзії на те, що сталося в нашій країні. Проте їх помітить лише уважний читач, мабуть, швидше дорослий, аніж дитина.
- Це третя книжка з трилогії, а буде продовження?
— Важко сказати, бо третя так нелегко давалася. Може, вже варто на цій історії поставити крапку і розпочати якусь нову. Бо, чесно кажучи, як правило, всі продовження гірші, ніж перша частина. Хоча друга частина вийшла кращою за першу. Про третю мені ще важко судити, є внутрішнє відчуття, що вона на рівні. Чи можна четверту написати рівноцінною? Не хочеться ж писати гірше, ніж попередні книжки. Зрештою, можна було подумати про якихось нових героїв, хоча коли вже є готові герої, готові характери, певною мірою якось і простіше писати книжки. Але я люблю вигадувати нових героїв, тому не знаю, чи це буде крапка. Принаймні наступна книжка, яку напишу, навряд чи буде продовженням «Чудового Чудовиська».
- Дуже часто нині можна почути, що сучасні діти не читають, не цікавляться літературою. Чи справді це так?
— Думаю, що це неправда. Може, вони менше читають, звісно — комп’ютери, інтернет, різні гаджети. Але й будучи дитиною я теж бачив довкола себе багато дітей, які не читали. Я читав багато, в моїй родині читали, але все ж я товаришував з дітьми, які не читали, у котрих були інші інтереси. Звісно, це погано. Але важко говорити і порівнювати. Ну завжди так казали: «В наш час така хороша молодь була, а тепер — спаскудилася». Я думаю, що не все так критично, як іноді про це говорять.
- Як гадаєте, чи можна привчити дитину до читання, прищепити їй любов до книжки?
— Це насамперед мають робити батьки. Треба читати дітям змалку, читати правильні, хороші та високоякісні книжки. Треба й самому бути в цьому прикладом, тоді у дитини з’являтиметься інтерес до читання, якщо вона буде бачити, що її батьки також читають. Але найголовніше — це щоб дитина вчасно взяла до рук потрібну книжку, в яку вона закохається і так полюбить читати. Читання — це ж звичка, потреба. Якщо дитина не відчує цієї потреби, вона не буде читати. Тому батьки повинні непомітно підсунути дитині книжечку, яка справді захоплює.
- А які це — правильні книжки для дітей?
— Цікаві, не нудні, не моралізаторські. Я прихильник казкового сюжету. Звичайно, що всі починають з віршів. Моїй молодшій донечці Златі три роки. З нею ми читаємо вже «Улюблені вірші» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — це гарні та високоякісні вірші. А ще потрохи читаємо історії з книжки Дзвінки Матіяш «Казки П’ятинки» — невеличкі історії, філософські певною мірою, але окремі з них ми вже слухаємо. Також читаємо «Стефа і її Чакалка» івана Андрусяка. Мої книжки — ще зарано, ще не слухає.
- А старша донечка, якій уже 13, читає ваші книжки?
— Владислава, звісно, прочитала всі мої книжки, причому читала їх у процесі написання, кожного вечора новий шматочок. Тому тоді, коли з’являлися книжки, вона вже, може, не всі з них перечитувала. Насправді то важливо — на дітях випробовувати написане, тому що хто, як не вони, можуть це оцінити — для них же пишеться. Якщо дитина слухає, якщо їй цікаво, значить, книжка буде мати успіх.
- Який період нині переживає література для дітей? Мені здається, що не найгірший?
— Не найгірший, тому що дитяча книжка завжди більше затребувана, аніж доросла. Багато людей до певного віку читають, а потім уже не встигають, не мають часу, читання для них уже не є щоденним ритуалом. А дітям треба читати, навчатися. і батьки шукають ці книжки. Тепер є багато непоганих авторів, а дехто і з дорослих письменників починає писати для дітей і робить це вдало. Звичайно, не завжди, тому що має бути особливий хист, не кожному вдається знайти ключик до дитячої психології, до дитячого сприйняття. Я от для дорослих не можу писати. Я не пробував, але у мене й немає такого бажання. Думаю, що книжок для дітей достатньо. На цьогорічному Форумі видавців лише «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» презентувала 11 новинок, щоправда, там є і щось для дорослих. «Видавництво Старого Лева» теж зо півтора десятка новинок має.
- Крім того, Іван Андрусяк цього року заснував видавництво для дітей «Фонтан казок»...
— Так, дай Боже, щоб у них усе склалося. За такий короткий час —
і вже п’ять книжечок презентували. іван Андрусяк — редактор зі смаком та з досвідом. Вони теж мені запропонували співпрацю. Побачимо, може, теж щось почнемо видавати, бо якраз для їхнього формату у мене є чимало напрацювань: невеличкі казочки, оповідання чи вірші. У мене, до речі, немає окремої книжки віршів, хоча їх уже достатньо зібралося. На зустрічах з дітьми я читаю їм вірші, тому що якою цікавою не була б книжка, її потрібно від початку і до кінця прочитати. Читати уривок — це не те. З віршами інша справа — дітки сидять, сміються, радіють, і дорослим подобається. Так-от, віршів уже чимало назбиралося, але з книжкою якось не складається.
Думаю, що з дитячою літературою у нас усе добре. Головне, щоб мир був, щоб Україна була, а у нас є багато талановитих людей, які працюють, і дітки матимуть, що читати.
- Як гадаєте, кому важче догодити: дітям чи дорослим?
— Не знаю, мені ж нема з чим порівнювати. Я для дорослих, повторюю, не пишу. Думаю, якби спробував, то, мабуть, щось би вийшло, правда, не знаю, наскільки доброякісно. Але у мене немає ще такого бажання, щоби вже спробувати щось написати для дорослих. Це складне запитання. Мені, начебто, вдається догодити дітям.
- Цього року помер Всеволод Нестайко, на його книжках зростало не одне покоління українців. А в якому віці ви ознайомилися з його творами?
— У шкільному. Швидше за все це було «В країні сонячних зайчиків», але коли саме, не пам’ятаю. Всеволод Нестайко, Царство йому небесне, — ціла епоха української літератури. Я дуже люблю його «Тореадорів з Васюківки», але більше з дитячих років мені запам’яталися твори Анатолія Костецького. Він мені чомусь був ближчий, рідніший. Але Нестайком можна захоплюватися, він до останніх днів своїх працював, хоча вже нічого не бачив, фактично кілька останніх років не друкував, його дружина записувала. Без сумніву, він — найкращий серед українських письменників, що творили для дітей. На жаль, я з ним особисто так і не познайомився...
- У цей надскладний для України час як правильно спілкуватися з дітьми, розповідати про війну, смерть?
— Над цим ще треба думати. Дітей неможливо обдурити. Вони в принципі розуміють все, у них нині надзвичайно багато інформації, вони ж не живуть ізольовано від світу і багато чого розуміють. Тому, думаю, що в принципі їм просто треба говорити правду, і все. Але дуже важливо, і, можливо, ці всі події стануть поштовхом, щоби правильно виховувати наших діток, щоб вони змалечку знали, що це наша земля, що ми мусимо її любити і захищати. В західних регіонах України здебільшого так і відбувалося, а в інших регіонах — про схід взагалі мовчу — з цим складніше. Тому мають бути такі книжки, які навчатимуть патріотизму. Хоча я не дуже люблю якогось такого показного патріотизму чи дуже солодкої шароварщини. Діти розуміють, де справжнє, а де ні. і це велика майстерність — написати талановитий патріотичний твір, щоб не просто в лоба розповісти про калину і соловейка. Я от намагаюся невеличкими нюансами позначати такі речі. У мене в першій книжці про «Чудовисько» в школі стається пожежа, і директор школи, ризикуючи своїм життям, виносить з класу прапор. Тобто в якійсь такій захопливій манері — і все. Далі не треба розжовувати, чому це саме так.
- Справді, є дуже багато книжок для дітей. А які, на вашу думку, має прочитати кожна дитина?
— Мені здається, що це має бути світова класика. Ті книжки, які були улюбленими не для одного покоління, на яких виросли і наші батькиѕ Маю на увазі Астрід Ліндгрен, Джанні Родарі. Це те, що всі любили, те, що залишиться у віках, це ідеал, до якого варто прагнути. Ще з дитинства мені дуже подобається творчість німецького письменника Отфріда Пройслера — «Маленька Відьма», «Маленький Водяник». Звісно, треба читати й українських класиків — Віктора Близнеця, Анатолія Костецького, Всеволода Нестайка — це твори з прекрасною мовою і з чудовими захопливими сюжетами. А ще — гарну поезію.
- Ви читаєте дитячі книжки?
— Тепер, на жаль, взагалі мало читаю. Розпочав читати «Дракони, вперед!» Каті Штанко. Цікаво. Не знаю, що там далі, бо лише розпочав, але кажуть, книжка гарна. Моя старша донька читає... Взагалі — це унікально: була геніальна художниця і раптом досить пристойну книжку написала, а може, й навіть більше... Ще важко сказати, бо ще не прочитав.
Що ще я читав із дитячого? «Розбійника Пинтю у заклятому місті» Олександра Гавроша. Теж мені дуже сподобалася. Сашко любить використовувати культурні надбання або брати життєвий ррунт для своїх творів. Той же «іван Сила» — сюжет побудовано на реальних подіях. «Пинтя» — на закарпатському фольклорі, якого ми не знаємо. Це прекрасна книжка.
Раніше я намагався читати все, що виходило українського з найкращого, але потім почало з’являтися багато гарних книжок і просто не встигаєш не те що читати, тепер важко все й купити, бо книжки недешеві. Звісно, я певний час боявся читати чуже, щоб не сталося те, про що мене нині запитували: «А хто на вас вплинув?». Бо іноді щось напишеш і думаєш, чи часом я це десь не позичив, чи десь мозок не зіграв з тобою злий жарт. Але потім стало зрозуміло, що читати треба, бо іноді просто якась деталь чи настрій, спричинені чужою книжкою, спонукають до нових ідей. Отож читати потрібно!
