Станиславів 110 років тому: Похорон архітектора-вогнеборця в оточеному вовками місті

У четвер, 14 лютого 1907 року у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) відбувся велелюдний похорон, на який прибула навіть делегація зі Львова.

Представники Крайової спілки пожежників і львівської добровільної пожежної охорони приїхали, щоби віддати останню шану покійному колезі. На давньому цвинтарі (тепер – Меморіальний сквер) ховали Владислава Мюльна, багаторічного чільника спершу добровільної, а згодом і професійної пожежної охорони Станиславова. Також Мюльн протягом 26 років обіймав посаду міського будівничого (тепер би сказали, головного архітектора) і саме за його врядування місто було відбудоване після руйнівної «мармулядової пожежі», пише Збруч

«Смерть пана Владислава Мюльна є такою втратою для пожежної охорони краю, що наш біль дорівнює Вашому», – цитує Kurjer Stanisławowski телеграму начальника Спілки пожежників Альфреда Згурського, надіслану в день похорону родині покійного.

Так звана «мармулядова пожежа» виникла 28 вересня 1868 року на подвір’ї садиби Г.Лотрінґера (тодішня вулиця Липова, 224 – нині вулиця Шевченка, 28), де господиня варила на відкритому повітрі у казані сливове повидло (інакше – мармуляду). Сильний вітер роздмухав жаринки з вогню, який дахами переважно дерев’яної забудови поширився на ціле середмістя, сильно понищив ратушу та вірменський костел і завдав збитків на мільйон корон – 260 будинків пішло з димом.

За другого врядування Владислава Мюльна (у 1862-1867 роках він уже займав посаду головного будівничого Станиславова, а 1870 року був повторно призначений на неї) місто вдалося не лише відновити, але й значно розбудувати – передусім завдяки безповоротній державній позиці для подолання наслідків лиха. Нові будинки намагалися зводити швидко, просто та дешево. Яскравими взірцями тодішньої архітектури можна назвати три будівлі, проектував які особисто Владислав Мюльн.

До речі, один із проектів він перехопив у іншого архітектора, який за свою роботу забажав аж 350 корон винагороди. Мюльн виготовив проект за 200 корон, заощадивши таким чином для міського бюджету суму, яка дорівнювала тогочасній зарплаті чиновника за півтори місяці.

За такими «дешевими кресленнями» постала на новоутвореній площі Міцкевича споруда чоловічої школи, якій пізніше присвоїли ім’я того ж таки польського класика. Оскільки при її спорудженні кошти також економили, будівля отримала досить скромне зовнішнє оздоблення: тільки над головним входом влаштували балкон на фігурних кронштейнах, огороджений металевою орнаментованою решіткою.

Державні кошти на відбудову міста передбачали їхнє використання насамперед для спорудження будівель громадського призначення. Тож у Станиславові одне за одним з’явилися приміщення для ще двох шкіл – жіночої імені Королеви Ядвіги на вулиці Третього Травня (тепер Грушевського) та реальної на вулиці Сапєжинській (тепер пішохідна частина вулиці Незалежності). Треба сказати, що у той час шкільна освіта мала поділ не лише за статевою ознакою, але й за специфікою навчання: у реальних школах ухил робили в бік природничих та точних предметів і готували своїх випускників до здобуття вищої освіти у політехнічних закладах, натомість у гімназіях практикували так звану «класичну» освіту з вивченням «мертвих» мов, а продовжувати навчання гімназисти могли в університетах. 

Авторство проектів інших двох освітніх закладів також належало архітектору-пожежнику. Всі вони подібні до себе через відсутність архітектурних прикрас й абсолютну функціональність. Аж до нині ці три приміщення використовують для освітянських потреб: у колишній чоловічій школі імені Міцкевича працює інститут післядипломної освіти, екс-школу імені Королеви Ядвіги тепер відвідують учні ЗОШ №7, а будівля колишньої реальної школи (у міжвоєнний час  природничо-математична гімназія) слугує приміщенням для стоматологічного факультету місцевого медичного університету.

Варто зазначити, що Владислав Мюльн досить вдало суміщав свою роботу з розбудови міста з налагодженням пожежної охорони. Звичайно, пожежі в Станиславові траплялися й надалі (переважно у дерев’яних, накритих ґонтом халупах) через недосконалі конструкції коминів, невичищену сажу в них, сіно на горищах тощо, але вони вже не мали таких руйнівних наслідків для міста, як у 1868-му. У 1870-х роках найбільших збитків завдала пожежа на Зосиній Волі (тепер – вул. Коновальця), під час якої згоріло два будинки, а, наприклад, 1883 року пожежники не зафіксували жодного (!) вогневого випадку.

Наступна велика пожежа у Станиславові, яка знищила одну з найбільших споруд міста – чотириповерховий паровий млин Іммердауера на вулиці Третього Травня, сталася уже після відставки Владислава Мюльна з поста головного міського вогнеборця та будівничого, – у березні 1903 року. А незадовго до його смерті (у віці 76 років) добре натреновані пожежники врятували Станиславів від вогняної катастрофи, яка розгоралася у будинках недавно збудованого торгового пасажу Гартенбергів (аналог сучасних гіпермаркетів).   

«Як визнання заслуг у становленні та розвитку тутешньої пожежної охорони йому було надано звання почесного члена Спілки пожежної охорони», – йшлося у газетному некролозі.

Тим часом у Станиславові гуртувалися захисники братів наших менших. Як свідчить оголошення в газеті, на 24 лютого були призначені загальні збори членів Окружного товариства охорони тварин, до якого належали не лише мешканці міста, але й жителі цілого повіту. Долучитися до цієї організації запрошували всіх небайдужих із різних верств населення – для цього досить було зголоситися на збори.

Невідомо, які саме питання мали розглядати охоронці тварин на своїх зборах, але лісова звірина того року сильно потерпала: холодна, сніжна та, відповідно, голодна зима виганяла диких звірів із довколишніх лісів і вони з’являлися навіть у передмістях, наражаючи себе на небезпеку.

«Пани Андрій Пляцикевич, підмайстер різника, та Копаницький, підмайстер пекаря, повертаючись в ніч проти 9 лютого із Загвізддя до Станиславова зустріли на полях над Бистрицею великого вовка. Пляцкевич, маючи в руках грубий металевий прут, яким він користувався як костуром, так сильно ударив вовка по голові, що той упав трупом. Була то незвичайно велика  вовчиця», - повідомляв  Kurjer Stanisławowski.

Газетярі припустили, що вовк прибився до міста у пошуках харчів із Пациківських або Креховицьких лісів. Шкуру вбитого звіра згодом виставили на загальний огляд у ресторані місцевого мисливця пана Стигара.

Але зухвальством відзначалися не тільки звірі, які насмілювалися наблизитися до великого міста. Невідомий злодій тими днями кинув виклик владі та праву, обікравши у Станиславові… гарнізонний суд. Зловмисник порозбивав столи в канцеляріях, але, як зазначила газета, «сильно не розжився».

Все ж, попри майже фіаско крадія, та крадіжка була ляпасом станиславівській поліції, яка щойно приймала вітання з приводу блискучого затримання міжнародної банди «ведмежатників».

Щоправда, до рук правосуддя потрапили лише троє учасників злочинної зграї, а четвертому (її верховоді й організатору спроби пограбування філії Австро-Угорського банку) вдалося втекти з міста. «Називається він Людвік Кароль Косса, він же Штрасберґер або Ґрос, і має близько 30 років. Коли злодіїв сполохали у підвалі, він підсів у фіакр №8, яким їхав до Лисця (село в теперішньому Богородчанському районі – Z) один ксьондз, із Лисця пішки подався до Богородчан, і тут його слід загубився», – констатував Kurjer Stanisławowski.

Газета також повідомила подробиці щодо осіб затриманих «ведмежатників» і обставин, за яких вони опинилися в Станиславові. Отож, 28-річний Мєчислав Ґотвальд був колишнім землевласником (!) і постійно мешкав у Львові, Едмунд Васьневський, також відомий під прізвищами Васіньський або Тутман, пекар за фахом, походив із Королівства Польського (тодішня територія Російської імперії) і мав уже мав одну «ходку» у місця позбавлення волі. Найстаршим був 37-річний Ян Литвин, який походив із Яворівського повіту, але мав постійне помешкання у Львові, де працював візником. 

Перед тим, як пірнути до пивниці, з якої мали намір добутися до кантору Корнблюха та каси філії Австро-Угорського банку, «ведмежатники» розділилися – Косса та Васьневський забігли «на пиво» до ресторації Фінка, а Ґотвальд і Литвин – «на каву» до цукерні Ертла. Злочинці ні в чому собі не відмовляли, адже донедавна їхні справи йшли непогано – лише з попередньої крадіжки вони винесли золотих виробів на 12 тисяч корон. 

«У затриманих вилучили золоті годинники, ланцюжки та перстені, що, як доведено, походять із крадіжки коломийського годинникаря Баруха Фоєрштейна 22 листопада минулого року», - повідомляв Kurjer Stanisławowski, зазначивши, що поліція перевіряє бандитів на причетність до подібних крадіжок у Ярославлі, Вигоді, Зборові, Львові, Чернівцях і Радовцях.

А тим часом до поліції звернулися з іще однією справою міжнародного масштабу. Місцевий швець Фелікс Денісикевич, наробивши великих боргів, чкурнув до Америки. Кредитори вимагали затримати втікача у Гамбургу чи Бремені, звідки найчастіше відпливали пароплави з заробітчанами за океан.