Станиславів 110 років тому: Польські травневі свята й німецький вивіз сміття

Першотравнева демонстрація 1907 року в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) була подією, від якої очікували різних прикрих несподіванок: порушень громадського порядку, робітничих страйків і навіть масових заворушень.

Місцеві соціалісти оголосили цей день вихідним, і більшість робітників справді у середу, 1 травня, припинили свою роботу. Щоби запобігти непередбачуваним ексцесам під час «святкових» заходів, патрулювати вулиці міста вийшли військо, жандарми та поліція, пише Збруч

«У цілому місті відбувався звичайний рух, тільки виставлені напоготові війська, а також жандарми та поліцянти, які снували біля ратуші, нагадували, що соціалісти зарахували цей день до «святкових». Не працювали того дня на громадських будовах, у друкарнях, але велика частина робітників у малих фірмах і тих, які важко контролювати, роботу не припиняли», – повідомляв у числі за 5 травня 1907 року Kurjer Stanisławowski.

Як повідомляв станиславівський часопис, свою солідарність із трудящими всього світу 1 травня виявили також працівники львівських видавництв. Тож у місті відчувався брак свіжої преси зі Львова, зате краківських газет не бракувало.

Робітники, які, на пропозицію соціалістів, того дня на роботу не пішли, о 10-й ранку зібралися натомість у великому залі в кам’яниці Реґенштрайфа (тепер – новобудова на місці руїни на вулиці Січових Стрільців, 18), в якій тоді було приміщення «другорядної» (тобто, демократичної за цінами й обслуговуванням) каварні «Габсбурґ». На соціалістичних посиденьках виступили промовці Кобак, Коханський і доктор Максиміліан Зайнфельд (останній був відомим станиславівським адвокатом і балотувався до австрійського парламенту, вибори до якого були призначені того року), промову українською мовою виголосив якийсь Косевич.

Кам’яниця Реґенштрайфа

По обіді відбулася масова маївка просто неба біля колії (більшість соціалістів у Станиславові у той час працювали на залізниці), на якій виступили ті самі промовці.

«Після зборів учасники мітингу, яких супроводжував кількатисячний натовп зівак, вирушили походом до міста», - повідомляв Kurjer Stanisławowski, зауваживши, що кінцевим пунктом маршруту був пам’ятник Міцкевичу в середмісті. Біля пам’ятника знову виступив Станіслав Коханський – відомий соціаліст, якому довелося недавно захищатися на суді від звинувачень у підбурюванні до громадської непокори на одному з народних віч.

Вали (тепер – вулиця Валова)

Тим часом польська громада Станиславова готувалася гучно відзначити чергову річницю проголошення Конституції 3 травня (цей день дотепер є державним святом Польщі). Зважаючи на те, що на неділю, 5 травня, припадав того року Великдень у греко-католиків, святкувати свій День Конституції поляки зібралися аж через тиждень, 12 травня (щоби не робити накладки). З урочистих заходів була ранкова побудка за участю народної капели Товариства Святого Йозефа та «Гармонії колійової», а вже о 9-й ранку учасники дійства планували зібратися на Валах (тепер – вулиця Валова), звідки вирушити ходою вулицями Третього Травня, Сапєжинській, Карпінського та через площу Франца Йосифа до колегіати.  До речі, богослужіння з нагоди свята мали відбутися не лише у римо-католицькому храмі, але й у місцевій поступовій (реформаторській) синагозі.

Масові заходи мали продовжитися велелюдним зібранням на площі Міцкевича, біля приміщення польського «Сокола», де планували урочисте шикування членів цього спортивно-патріотичного товариства в нових, спеціально пошитих для такої оказії  мундирах, а ввечері – святочною академією в театрі. Вхід у театральну залу був платним: ціна квитків у тогочасних VIP-ложах становила аж 8 корон, найдешевші місця у партері продавали по 40 сотиків, а для студентів – по 20. На «гальорку» впускали лише на сидячі місця і брали по 50 сотиків за вхід.

Але святковий настрій у місті мав з’явитися ще раніше. У вівторок, 7 травня (до речі, ця дата тепер відзначається як День міста – з нагоди надання Станиславову в цей день 1662 року Магдебурзького права), у сквері Франца Йосифа навпроти пасажу Гартенберґів весняний сезон публічних виступів відкривав оркестр «Гармонія колійова». Годинний концерт мав відбутися за умови доброї погоди. У репертуарі музикантів, окрім популярних у той час мелодій на кшталт увертюри «Два серця» Кароля Ліпінського чи вальсу з оперетки «Весела вдова» Франца Легара, був також  створений капельмейстером «Гармонії» паном Гебером  «Марш Ствертні», написаний, очевидно, на честь чинного посла до парламенту, який балотувався і на виборах 1907 року – Павла Ствертні, залізничного інженера та представника польських народових демократів (ендеків).

До речі, до парламентських виборів залишалося щораз менше часу, і кандидати намагалися активно нагадувати про себе своєму електоратові. Польський кандидат Адольф Ценьський побував у Галичі та Єзуполі, де обіцяв виборцям обстоювати справу регуляції русла Дністра, дбати про розвиток польського  шкільництва й утримання тутешніх фортифікацій.

Тим часом станиславівські сіоністи висунули своїм кандидатом Маркуса Брауде. А представники інших єврейських організацій звернулися до бурмістра Артура Німгіна з проханням зареєструвати своїм кандидатом на виборах місцевого торговця Едмунда Рауха, якого називали «польським» євреєм. Цей 44-річний чоловік був власником компанії «Едмунд Раух & Генрик Раух» і займався торгівлею сирими шкурами, а також володів пропінацією (правом на виробництво та продаж горілки) та паровим млином, виступаючи як партнер борошномельної компанії «Озіяш Блюменфельд & Co».

А поза громадсько-політичними справами станиславці переймалися господаркою та налагодженням побутових вигод. Понад сто років тому, як і тепер, актуальною була проблема вивозу сміття та переробки відходів.

Як про взірець для наслідування місцева газета розповідала про нововведення, яке започаткували у місті Шарлоттенбурзі (нині одне з передмість Берліна). З квітня 1907 року громада німецького міста вирішила проводити роздільний збір сміття та спалювати відходи у спеціальних печах, які «підігріваючи воду в котлах, створювали би пару для виробництва електроенергії, яка потрібна для освітлення вулиць та помешкань, руху трамваїв тощо».

«Але це ще не кінець! Шлак, який залишився після спалювання сміття, подрібнюють в спеціальному млині, після чого, змішаний з вапном, він використовується як розчин для будівництва, а змішаний із цементом і водою та спресований у гідравлічному пресі, перетворюється на плоскі плити, які використовують для мощення вулиць», - повідомляв Kurjer Stanisławowski.

Але заробляти гроші на смітті у Станиславові, як, зрештою, скрізь у Галичині, ні тоді, ні тепер так і не навчилися. Натомість втрачати кошти, ніби сміття, завжди вдавалося набагато краще. Скажімо, місцевий Позичковий банк через злодійкуватого бухгалтера збіднів аж на 24 тисячі корон, а наслідком цього злочину стала зміна складу директорів банку.

«Директори Позичкового банку Станіслав Бурнатович і Вільгельм Лінгардт попросили про відставку зі своїх посад, Наглядова рада банку прохання задовольнила. Для вибору нової дирекції в перші дні після Зелених свят відбудуться загальні збори членів банку», - поінформував Kurjer Stanisławowski.

Наскільки великою була втрата банку від бухгалтерового злодійства, можна зрозуміти з того, що на утримання стратегічних доріг у Станиславівському окрузі  в 1907 році в бюджеті було передбачено менш, ніж половину вкраденої суми – 10 584 корони 90 сотиків. До речі, щоби визначити підрядника, який буде освоювати ці кошти, як повідомляла газета, у Станиславівському старостві було оголошено конкурс (такий собі тогочасний тендер) на 10 травня.

Мабуть, коштів на утримання доріг, вулиць і площ у галицьких містах завжди бракувало. Принаймні, про це свідчить випадок, який трапився у ті дні в Галичі, де на ринковій площі запалася частина бруківки. Kurjer Stanisławowski висловив сенсаційне припущення, що провалля виникло в місці, де був підземний хід, який провадив від Старостинського замку на горі до пристані на березі Дністра. «Цей прохід розмила вода і в тому місці запався брук на Ринковій площі», - повідомляла газета, зауваживши, що в результаті на ринку утворилося провалля на площі двох квадратних метрів завглибшки до одного метра.

У Станиславові дороги не провалювалися, але була інша містобудівна халепа – майже вдвічі вповільнилися обсяги спорудження нових будинків порівняно з попереднім роком. Причиною цього називали дорожнечу матеріалів і самих будівельних робіт. Як повідомляв Kurjer Stanisławowski, того року будували лише 7 двоповерхових  кам’яниць, а також 6 партерових (одноповерхових) будинків. Газета наводить повний перелік новобудов, серед яких будинок Михайла Олєшка при вулиці Камінського (тепер – вулиця Франка), Аби Гольдшлака при вулиці Баторія (тепер – вулиця Короля Данила), Давіда Бахера при вулиці Романовського (тепер – вулиця Гаркуші), дві споруди Кароля Гаусвальда на розі Романовського та Камінського та дві будівлі Кароля Драчинського на вулиці Камінського.

Судячи з тогочасної статистики, у Станиславові відчувалася потреба у новому житлі. На той час місто (без приміських сіл Княгининів, які увійшли до складу міста щойно у 1925 році), як інформувала газета, входило у п’ятірку найбільших міст Галичини, налічуючи станом на 1 квітня 1907 року 34 744 мешканці (у Львові у той же час мешкало 179 506 осіб, у Кракові – 103 836, у Перемишлі – 52 642, у Коломиї – 36 121).