Тарас Прохасько: Вода, двері і таїнственність

Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохасько на Збручі.

На Свята у нас вдома ніколи не було надто багато всіляких їд. Тільки обов'язковий мінімум. Особливо неуважно ставилися до м'ясив. Вже пізніше, коли я почав ходити на другий чи третій день свят до приятелів, то усвідомив, що якби так хтось прийшов до мене, то почастувати добротно когось було годі. Натомість було багато пирогів і кілька ґатунків печива.

Незважаючи на досить лаконічну гастрономію, і шостого, і вісімнадцятого у кухні роїлося від усіх, хто готував вечерю. Найкращим у цих старечо-дитячих малоефективних рухах було те, що у ці дні всі зі всіма безперервно розмовляли. Цілий день розмов, розчинених мукою, тістом, начинками, ліпленням і печенням. І — обов'язково для всіх — найстрогіший із строгих постів. Після першої зорі досить було з'їсти трошки борщу і кільканадцять різних пирогів, і наступала така ситість, що перед кутею треба було перепочити. 

Особливо мурашиним був день перед другим Святим вечором, бо на Йордан припадали ще й уродини найстаршої бабці. Тож ми ніколи не поспішали з вечерями, усе затримувалися з початком. Попри всі клопоти і приємності не можна було затриматися тільки з одним, найголовнішим. Треба було принести з церкви свяченої води. Мої були переконані, що коли є ця вода — може не бути більше нічого. І навпаки: без свяченої води жодні добра цього вечора не є справжніми добрами.

Одного разу я пішов по воду трохи запізно. Церква була вже зачинена. Перед дверима не було ніякого чану. Я повертався випорожнілим замороженим і засніженим містом, в якому навіть ліхтарі світили послаблено, і розглядав велич своєї і родинної поразки. Зрозумів, що не можу цього допустити. Добре, що тоді ще були вуличні колонки, з яких навіть у такі морози витікала здорова йорданська вода. Тож набрав повний слоїк цієї студені, знаючи, що не зможу розчарувати, що не буду розповідати про походження води.

Вже на сходах камениці згадав про таку важливу екстремальну річ — у випадку загрози смерті новонародженого у випадку відсутності священика кожен християнин може здійснити повноцінне хрещення. Зупинився біля вікна, морозяні візерунки на якому нагадували абстракціоністський іконостас, виставив слоїк на підвіконня. Знайшов у кишені вервицю отця Антилопи, яка врятувала колись цього місіонера від з'їдження у Африці. Проказав кілька молитов, занурюючи вервицю у воду, і побіг сходами догори, принісши воду якраз до вечері. Рідні пили воду, а я уважно спостерігав, чи не стається з ними чогось злого через моє приховане святотатство. Бо — розуміючи, що всі води світу так чи інакше уже були колись посвячені — все ж не мав я права і компетенції чинити таїнство! То був найнеспокійніший рік у моєму житті. Не міг дочекатися наступного Йордану, аби всі улюблені змогли нарешті запити мою щиру фальшивку справжньою свяченою водою. На щастя і вони, і я цей рік все ж пережили. Непогано.

Ця історія пригадалася мені через те, що зовсім недавно сталося у рідному місті. Дуже милі активісти, переповнені добрими намірами, взялися відновити перші з ряду багатьох занедбаних вхідних дверей у історичних каменицях. Зняли двері на реставрацію. А через якийсь час встановили на те місце цілком нові, грубо стилізовані під збірний образ історичних дверей. Все супроводжувалося сенсацією — нарешті, позитивна ініціатива, врятована спадщина, прегарні двері з прегарними вітражами…Святотатство полягало у тому, що стосовно цієї  бутафорії не перестають вживати слова «реставрація». Кажуть, що ті двері не піддавалися відновленню, але ці набагато майстерніші і привабливіші, ніж ті, справжні. І ще важливо, що новотвір навіть не є ретельною копією, а тим, що собі уявили і що могли зробити натхненні аматори. А найгірше, що до цього всього навіть не додумалися залучити тих, хто щось знає і вміє, ні реставраторів, ні навіть зануд, які могли би знайти у архівах точні зображення саме цих дверей. Забракло не тільки компетенції, але й думки про те, що вона може бути і може бути важливою.

Є щось таке, що у будь-яких проявах пов'язане з таїнством. З чимось ірраціональним, у що можна тільки вірити і час від часу відчути незбагненним ширенням сяйва. Зрозуміло, що у всіх випадках можна досягти консенсусу — що цього таїнства нам не конче потрібно. Що всіляка автентичність, заповідність, невинність, тривалість, недоторканість — то пусте, бо може бути раціональніше і гарніше. Але тоді потрібно максимально точно вживати означення, щоби не потрапити у безнадійно програні ігри з дияволом. Щоб не читати рекламних повідомлень від пластичних хірургів про доступну реставрацію невинності.

Це буде тривожний рік. Не можу дочекатися, коли другі двері освятять цьогорічну щиру фальшивку.

Збруч