Тато-одинак готовий нести хрест

В Олександра Поступаленка з Болехова вже сорок днів тремтять руки – від горя. Померла молода дружина. В сім’ї лишилося троє дітей: Настя – лежача, Іллюша лиш трохи повзає і взагалі не говорить, тільки Оля – здорова дитина, тепер стала головною татовою помічницею. Недавно навіть навчилася яєчню смажити і варити каву для татка, аби він не ходив такий сумний.

Олександр багато років був надійною опорою для своєї дружини і діточок, але сьогодні він залишився сам з трьома дітьми, і тепер підтримка потрібна йому, пише Галицький кореспондент.

Бога немає?

«Оцю всю красу моя Мирося придумала, – Олександр Поступаленко показує хатину, де мешкає сім’я. – Дивіться, який гарний дизайн стін… Вона тим дуже цікавилася, дивилася ролики в інтернеті – так і вчилася. А я потім то робив. Хоча, знаєте, ми всі ставали і робили. Навіть маленька Олечка щось малювала на стіні. Моє діло було наколотити шпаклівку. Все решту – вони. Вікна зробили завдяки волонтерам з ГО «Час добра і милосердя», самі ми би то не потягнули. Взагалі це була хата моєї баби, я довго доглядав за нею, бідолашна дуже хворіла». 

Поки батько розповідає, Оля походжає по кухні, кладе чашки на стіл – тепер це дівча стало головною татковою помічницею. Вона вже навчилася смажити яєчню і картоплю, заварювати чай і каву. «Я з Олечкою в усьому раджуся, – усміхається Олександр, обіймаючи доню. – Так само, як і з її мамою радився».

Інтерв’ю відбувається якраз на сороковий день після смерті Мирослави. Батько з донькою щойно повернулися з церкви. Хоча Олександр каже, що, коли померла дружина, він втратив віру у Бога: «У липні ми святкували її день народження – 34 роки, а через місяць її не стало. Того ж самого дня я сказав, що Господа немає. Я 15 років молився Богові, а Настя досі нормально не говорить, Іллюша взагалі ні слова. Потім у нас ще й забрали Миросю».

«Він – бідний, ти – бідна…»

Олександр знав Мирославу ще геть малим дівчиськом – були сусідами, товаришував з її вуйком. Тому, навіть коли дівчині стукнуло 17 років, Сашко і далі сприймав її як сестру. Тим паче був старший аж на 10 років. А ось Мирослава думала інакше: закохалася по самі вуха і навіть першою наважилася розповісти про почуття. «Мене тоді ніби кувалдою по голові ошелешили, – усміхається Олександр. – А в думках зразу: що ж мені тепер сказати її бабі, вуйкові?..»

Сашко добре передчував – і його мама, і сім’я Мирослави були проти цих стосунків, а тим паче заміжжя: «Нащо він тобі? Він – бідний, ти – бідна… Для чого таким сходитися?»

Жили в маленькій кімнатці у будинку батьків Мирослави. Дівчина швидко завагітніла. Але її Настуня народилася недоношеною – на шостому місяці. «Почекайте день – дитя все одно помре», – казали лікарі. Потім говорили почекати три дні, далі – ще тиждень протягне… Так цілий рік мама з дитям прожила в обласній дитячій лікарні – виходжувала малятко. Ніхто з медиків не вірив, що воно виживе. Спершу навіть радили, аби Мирослава написала відмову від дитини.

«Як тільки вона народилася, то могла поміститися на моїх долонях. Уявляєте? – каже Олександр. – Лежала в інкубаторі, обвита трубками. А між пальчиками були ще перетинки, як у жабки – все тільки формувалося. Пам’ятаю, я протягнув свій палець до її рученьки і відчув, як ті перетинки зарухалися. І я заплакав. Сказав лікарям, аби боролися до останнього. Кожен день, коли йшов з роботи, найперше повертав до каплички помолитися. Щоразу просив, аби моє здоров’я Бог віддав дитині».

Коли Мирославу з дитиною виписали додому, медики сказали, що дівчинка буде з інвалідністю – нічого вже не вдіяти. Батьки почали звикати до її епілептичних нападів. Якщо до 15 хвилин Настю не перестає судомити, треба зробити спеціальний укол. Якщо через 10 хвилин нічого не міняється – терміново везти в лікарню, аби прокапати. Таких нападів може бути кілька за місяць, а восени і взимку – ще частіше. Тато каже, що Настя – як барометр: якщо в неї напад, отже скоро надворі дощитиме; якщо напад сильний – слід очікувати затяжного дощу.

«Я за десять хвилин умудрявся «Москвичем» долетіти з Болехова до Долини, – каже Сашко. – Поліціанти мене вже навіть не спиняли – знали, що це мчить той батько, в якого дуже хвора донька, знову з нападом везе її в лікарню».  

Щось трапилося

«Іллюшу ми планували, – розповідає тато. – Мирося не могла завагітніти десь більше року. Трохи лікувалася. Завагітніла. І все було добре. Щоправда, просто під час пологів Мирося вперлася, аби її кесарили, бо напередодні бабі приснився поганий сон, мовляв, дитина обвита пуповиною. Хоча медики потім казали, що вона без проблем могла народжувати природним шляхом, як і планували – з малям усе було добре. А ось Мирося під час операції пережила клінічну смерть аж на вісім хвилин».

До року хлопчик розвивався чудово – здорова дитина. Навіть пробував агукати і ставати на ніжки. А потім одного дня щось трапилося – Іллюша лиш лежав у ліжку і мовчав, іноді стояв навколішках.

Знову по лікарнях. Медики не розуміли, в чому причина. Зрештою поставили такий самий неврологічний діагноз, як і в Насті. Пояснили, що в пари народжуються такі діти через генетичний збій.

Що з дитиною робити далі, ніхто не знав. Реабілітації не допомагали. «Іноді у нас з дружиною було таке відчуття, ніби його тіло тут, а душа десь в іншому вимірі», – каже Сашко. 

Через три роки народилася Оля. Хоча батьки не планували третю дитину. Лікарі радили зробити аборт, аби знову не було дитя з інвалідністю. «Маємо двох, то впораємося і з третьою, але вбивати свою дитину не будемо», – говорив тоді Олександр. На щастя, на світ з’явилася цілком здорова дівчинка.

Чорні і сірі смуги

За ті роки сім’я настільки виснажилася, що грошей катастрофічно не вистачало. З хати продали все, що можна було. Олександр поїхав на заробітки в Польщу, гарував на фермі. Аж поки не «зірвав» собі спину. Так боліло, що не міг розігнутися. Знайомий масажист ледве його відтелепав, але про фізичну роботу довелось забути.

А тоді посипалися витрати за витратами. Одразу обом дітям треба було терміново лікувати зуби. Мусіли залізти в кредити. Жити просто не було за що. Дитячі пенсії йшли на памперси, їжу і мийні засоби.

«Знаєте, у нашому житті складалося так, що не було чорних і білих смуг, лише чорні і сірі», – каже Сашко.

На той час сім’я вже переїхала в хату бабусі Олександра. На гроші, за які продали Миросин успадкований старий будиночок, купили котел, зробили туалет і ванну в хаті.

«Ми стали справжніми злидарями, і я не перебільшую, – продовжує чоловік. – Якби тоді не познайомилися з волонтеркою з франківської благодійної організації «Час добра і милосердя», я не знаю, що би ми робили. Здавалося, ніби потроху все почало знову налагоджуватися, і тут – як обухом по голові».

Гроші текли, як вода

Наприкінці серпня Мирослава почала скаржитися на сильний головний біль. Ніякі таблетки не допомагали. Тієї ночі стало геть зле. Але жінка категорично не хотіла, аби викликали швидку. Плакала, що її заберуть і вона вже більше ніколи не побачить свою сім’ю. Певно, щось відчувала.

Непритомну Мирославу доправили спочатку в Долинську лікарню, а звідти – в обласну. Сильний крововилив у мозку. Терміново потрібна була операція. Але зробили її аж через два дні, якраз на Спаса, – різні обстеження зайняли купу часу. Гроші текли, як вода. Щодня довжелезні списки ліків, які треба було купувати.

Весь час Мирослава була в комі.

26 серпня Олександр, як завжди, з самого ранку приїхав у лікарню, а медик уже чекав у коридорі. Сашко все зрозумів. Мирослава згоріла за ніч – нічим не змогли збити високу температуру. Офіційна причина смерті – інсульт. А ще у висновку дописали: «підозра на COVID-19», хоча Сашко з того сміється: «Її ж при поступленні тестували на коронавірус. Нічого не виявили».

«У нас була дуже сильна любов. Я Мирославу і зараз люблю. Вона, як ніхто, могла мене заспокоїти своєю м’якістю, жіночністю, ніколи не кричала, – каже Олександр. – Ми хоч і несли по житті тяжкий хрест, але з такою дружиною можна на край світу рушати. Моя кума якось обмовилася, мовляв, усе буде добре, прийде час, і я ще знайду собі жінку. Нісенітниця. Яка жінка захоче віддати своє життя чужим дітям і бути замкненою в чотирьох стінах? Бо цих дітей покинути самих неможливо».

«Мій хрест»

Тепер вони лишилися самі на господарці. Сашковий батько часто допомагає у хаті: варить їсти, прибирає. Кума забезпечує м’ясом, має свою крамничку на базарі. З соціальних виплат – біля восьми тисяч.

Найбільша проблема – помити Настю. Олександр залізає з донькою у ванну, Оля допомагає мити, а ось встати з ванни – дуже нелегке завдання. Тим паче Настя висока і важка, часто вередує, та ще й напади мордують.

Іллюша спокійний, але весь час потребує нагляду – може десь впасти чи травмуватися, бо вміє повзати.

Настя та Іллюша постійно потребують підгузків. Так само весь час потрібні засоби гігієни (пральний порошок, мило, шампуні, дитячі креми). Завдяки допису волонтерки «Час добра і милосердя» у Фейсбуці сім’ї зараз надходять кошти від небайдужих людей, також присилають поштою продукти, підгузки, одяг. Щоправда, вбрання, буває, приходить і подерте. Іноді підгузки не дуже підходять: Насті потрібен п’ятий розмір, а для Іллюші – дорослі «М». До того ж, від деяких підгузків у дітей сильна алергія. Найкращий варіант – підгузки від фірми Dada.

Сашко ніби трохи оклигав після втрати, але руки тепер весь час тремтять. Деякі люди навіть подумали, що він почав пиячити. Насправді його руки тремтять уже сорок днів – від горя. «Люди кажуть, то мій хрест, – говорить чоловік. – Мій – то й мій. Буду нести».

Автор: Наталя МОСТОВА

P.S. Рахунок для допомоги сім’ї: 5168 7573 4141 0845 (ПриватБанк, Олександр Поступаленко). Посилки з допомогою можна надсилати у відділення «Нової пошти» №1 у Болехові, телефон Олександра: 0668335887.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!