Ті, що навіки залишились на Майдані: Спогади рідних про Героїв прикарпатської Небесної Сотні
Важко повірити, але 20 лютого пройдуть уже треті роковини розстрілу Небесної Сотні. Про сімох прикарпатців, які не повернулися живими з Революції Гідності, нині говорять їхні рідні.
«Він був сонячною людиною»
Про 44-річного Сергія Дідича з Городенківщини, який загинув 18 лютого, розповідає його 16-річна дочка Ірина, пише Репортер
«Тато був сонячною людиною і дуже красивим чоловіком. Від одного його погляду ставало тепло і спокійно. Він був впевненою, стійкою людиною. Обирав свій шлях і йшов ним, незважаючи на те, чи подобалось це комусь чи ні, допомагали йому чи відверталися.
Люди любили його, поважали. Не можу забути ситуацію на Майдані. Ми приїхали зустрічати разом Новий рік. Тато вже кілька місяців був сотником. Він вийшов на вулицю і кілька сотень людей зустрічали його: «Слава сотнику Сергію Дідичу!».
Тато поїхав на Майдан у перші дні. Потім їздив туди з мамою. Додому приїздив лише на трохи, підлікуватись. Пригадую, як в один з таких приїздів варила йому малиновий чай, щоб вилікувати кашель.
В день, коли він загинув, я була у бабці, а мама – з ним на Майдані. Я була впевнена, що він живий, просто зараз не може нам подзвонити.
Дивилися телевізор. Повідомили про перших вбитих. В момент, коли почали називали прізвища, задзвонив телефон – дзвонила мама, сказала, що не може знайти тата.
Вийшло так, що все місто знало про його смерть, але не ми. Мені навіть писали в соціальних мережах про це, але сестра повідомлення видаляла.
Ввечері знову подзвонила мама. Тата знайшли…
Той день не мав стати трагічним. Вони збиралися ввечері з мамою повертатися додому. Але він залишився, бо не міг покинути свою сотню.
Вони були в Кріпосному провулку. Коли почав наступати «Беркут», жінок і старших відправили в Жовтневий палац, а сотня почала відступати. Тато, як сотник, йшов в ряду останніх, захищав людей. Вся сотня врятувалася, крім нього. Його зловили, побили. Потім чоловік, який називає себе майданівцем, взяв машину і наче хотів наїхати на «Беркут». Ми й сьогодні не знаємо, на кого він точно їхав – на беркутівців чи на майданівців. Він наїхав на тата і втік. Медики вже не могли нічого зробити.
Минуло три роки. Ми хочемо, щоб винних знайшли. Є фото, відеодокази наїзду, але того чоловіка визнали невинним – він потрапив під амністію як майданівець. Я не маю бажання всіх покарати і мститись – життя і світ зроблять це за мене, але той чоловік не виглядав на людину, яка шкодує про те, що зробила. Він навіть не вибачився. З судами над беркутівцями ще складніше.
Сподіваюся, що все рано чи пізно зміниться. З’являться люди, які будуть готові віддати своє життя не на смерть, а на життя. Легко бути героєм, коли помираєш, важко бути героєм, коли живеш. Мій тато не збирався помирати, він збирався далі жити і творити добро і нову країну. Просто так сталося, що він був змушений захищати свою сотню».
«Стояв на смерть»
Сестра Марія говорить про 52-річного брата Богдана Калиняка, який загинув від запалення легень після того, як його разом з іншими майданівцями кілька годин обливали холодною водою.
«Доброта – основна риса його характеру. Він був дуже доброю людиною, намагався всім, кому міг, допомогти.
Усе життя пропрацював на заводі токарем, а останні 20 років мав свій магазин. У нього залишились дружина, син і дочка. Є внучка, а тепер ще й онук. Його він так і не побачив, хоча перед трагедією всім розповідав, що в нього буде внук, дуже чекав. Не дочекався.
Їхав на Майдан, бо вважав, що як не він, то хто. Їхав разом з сином і зятем. Щиро вірив, що перемога буде за ними, іншого навіть не припускав. Вони стояли там на смерть.
Я живу в Києві, тож до нього приходила часто. В останні дні там було страшно, жили вони в наметі, в їдкому диму, не було чим дихати, але забрати його звідти було неможливо. Я просила, щоб хоча б раз переночував у мене, та він боявся, що буде наступ і щоразу залишався на Майдані.
Про те, що сталося, ми дізналися вже після його смерті. Він стояв у шерензі – чоловіки ставали в ряд, зв’язували себе наручниками і не пускали беркутівців, а їх в мороз поливали водою. Кілька днів він проходив хворий. Казав, що не може поїхати додому, бо йому на зміну приїде син, а тут небезпечно. До київських лікарів йти не хотів – казали, що з лікарень майданівці не повертаються. Коли стало дуже зле, друзі наполягли і він погодився поїхати додому. Не думав, що все так серйозно, планував повертатись.
Приїхав додому. Зранку пішов в лікарню, а ввечері його не стало».
«Звичайний хлопець, який не терпів брехні»
«Що Ігор буде письменником чи видатним фахівцем, сказати не можна було, – розповідає про 31-річного Ігор Дмитріва брат Микола. – Він був звичайним хлопцем. Любив справедливість і терпіти не міг, коли його обманювали. На брехню реагував гостро.
Жили ми в Калуші. Тут закінчив школу. Батько часто хворів, тому мамі довелось їхати за кордон. Я вчився у Франківську, тому Ігор з дев’ятого класу піклувався про батька. Після школи вступив в Тернопільську філію університету на юриста. Але вчитися за мамині гроші не захотів і перевівся на заочне. Почав працювати. Спочатку слюсарем, потім ми купили машину – таксував.
За подіями на Майдані спершу спостерігав по телевізору. Вирішив їхати, коли почалося загострення, коли потрібні були люди. Був у Самообороні і в Автомайдані. Коли вперше приїхав звідти, то розповідав, що кияни радо зустрічали, казали, що якби не люди із західних областей, то Майдан би не вистояв.
Вдруге їхав 18 лютого. Нам нічого не казав. Я зустрів його вже на порозі. Спитав, куди він зібрався, відповів, що на Майдан. Запропонував поїхати разом. Він мене відмовив.
Було дивне відчуття – наче бачу його востаннє. Ті думки від себе відганяв, намагався думати, що все буде добре.
Наступного дня стало зрозуміло, що спокою на Майдані не буде. Намагався йому дзвонити. Він обіцяв, що на перед не піде. Але, як потім з’ясувалось, він не сидів, не вигрівався, старався бути на «передку», де найбільше потрібні люди.
Востаннє говорив з ним 20 лютого вранці. Просив його не йти на Інститутську, бо там, як показували по телевізору, з’явилися снайпери. В десятій вечора мені подзвонили, що Ігор зник і його шукають. Почав дзвонити до нього – не відповідає.
Близько п’ятої ранку подзвонив знайомий Ігоря, сказав, що наче його знайшли мертвим. Впізнали його по фото собаки на заставці на телефоні.
І все… Не хотілося вірити, думав, може, не він, може, телефон хтось підібрав… Обличчя було все в кіптяві, точно сказати, що то Ігор, не могли.
Насторожувало й те, що тої ночі його собака весь час гавкала й не хотіла їсти. А потім, вже в дорозі на Київ, мені наснився сон, в якому наш батько, який помер півроку до того, взяв брата за руку і повів. Тоді я вже точно зрозумів, що Ігоря нема.
Офіційна причина смерті – чотири вогнепальні поранення. Від вистрілу він впав і в нього стріляли лежачого. Медичний висновок без підпису. Лікарі, які робили розтин, боялися писати правду. Хоча нам ще пощастило. Є випадки, коли писали, що людей збила машина.
Я би хотів, щоб були покарані винні. Але то не від нас залежить. Хочеться, щоб були покарані не лише ті, хто зараз сидить на лавах підсудних, але й вище керівництво, яке віддавало накази».
«Нелегкої долі чоловік»
Про непросте життя 64-річного Василя Шеремета із села Ланчина, який загинув 7 березня на Майдані, пригадує сестра Галина.
«Нам змалку жилося нелегко. Дитячі роки добром не запам’яталися. Нас було дев’ятеро в сім’ї. Василь – серед старших. На канікулах їздив в Яремче, в Ворохту, в чужих людей ночував, збирав ягоди, гриби, щоб продати і купити до школи взуття, одяг.
У 16 років поїхав у Харків на заробітки. Чужі люди там і в армію проводжали. Відслужив три роки у Москві. Потім працював на різних роботах – куди брали, не цурався ніякої роботи. Одружився, народилися двоє синів, але не склалося. Поїхав на заробітки до Києва. Там створив нову сім’ю. 30 років жив у місті Березань. Але й там сімейного щастя не було. Останні роки жив з сином, але він не дуже добре ставився до батька.
Поїхав на Майдан, бо сподівався на кращу долю України. Бути патріотами нас навчив тато.
Від чого помер, насправді досі не знаємо. Спочатку казали, що від вогнепального поранення, потім написали, що від переохолодження. Була версія, що він у лікарні лежав, що готували його відправляти на лікування до Польщі, але не встигли.
Ховати вирішила в рідному селі. Він любив Ланчин. Часто дзвонив, питав, що в селі нового, що відбувається. Казав мені: «Добре тобі, що живеш в рідному селі. А я мушу бідувати на чужині». Зараз я приходжу на могилу і кажу: «Тепер ти, братику, тут назавжди, як колись хотів».
Не пережив побиття
З родичами 42-річного Михайла Костишина журналістам зв’язатися не вдалося. З офіційних джерела відомо, що чоловік народився і жив у селі Нижній Струтинь, на Рожнятівщині. Після закінчення місцевої школи працював різноробочим. Їздив на заробітки за кордон.
На Майдан поїхав одразу після подій в ніч на 1 грудня. Вступив до Самооборони Майдану. В січні 2014-го під час сутички з беркутівцями був жорстоко побитий.
Помер від отриманих травм 26 лютого у Комунальній міській лікарні міста Львова.
«Справжній чоловік»
Про батька трьох дітей 39-річного Ігоря Ткачука з Великої Кам’янки говорить дружина Марія.
«Ігор був простою людиною. Працював у різних сферах. Намагався заробити на сім’ю.
Був справжнім чоловіком. Та як будь-який справжній чоловік не міг спокійно дивитися на те, що відбувається в Києві, тому поїхав на Майдан. Так мені й сказав: «Я не буду ховатися за спідницю, маю їхати». Хотів, щоб наші діти жили в кращій країні.
Після першого приїзду відразу сказав мені, що 18 лютого поїде назад, бо склав обітницю – привіз з Майдану листівку, в якій писав, що буде захищати свою державу до кінця і за потреби віддасть своє життя.
Того дня зранку з ним поговорила. Ми бачили все по телевізору, бачили наступ. Просила, щоб не йшов на передову. Він заспокоював, навіть пожартував, мовляв, так швидко його не спекаюсь. Але я знала, який він, знала, що не буде ховатись.
Почали показувати обстріли. В один момент мене охопив страх, якого ніколи не відчувала. Почала молитися, а потім подзвонила до Ігоря. Він не відповів. Я перестала дзвонити, бо згадала, що він обіцяв піти поспати, бо цілу ніч чергував. Подумала, що дзвінком розбуджу, і він піде на Грушевського, і його там вб’ють.
Через дві години подзвонив невідомий чоловік і сказав, що знайшов Ігоря. Я просила його викликати швидку, але він сказав, що вже нічого зробити не можна. Ігор помер.
Офіційна причина смерті – куля пройшла голову наскрізь. Я була в прокуратурі, але в мене враження, що там нічого не роблять. Я сама знайшла відео, фото, знайшла людей-свідків, все це їм надала.
Я не прагну для винних страшної помсти. Знаю, що погані справи завжди повертаються поганим, а добрі – добром. І мені шкода їхніх родичів, бо часом зло повертається не до них, а до їхніх дітей.
Найтяжче мені морально, бо немає підтримки, немає з ким порадитись. Виховувати трьох дітей самій нелегко».
«Зробити щось велике»
Про наймолодшого героя Небесної Сотні, франківця Романа Гурика розповідає його батько Ігор Гурик.
«Є багато цікавих думок Романа, про які б хотілося розповісти. Перше, що його хвилювало і про що він запитував – чому люди вбивають одне одного, якщо у них є можливість шляхом діалогу досягати цілей і конструктивно жити разом. Його обурювало ставлення молоді до старших людей, коли хтось говорив неправду або нав’язував свою думку. Він цікавився екологією. Вважав, що вода і сонце – дві складові життя, які люди мали б берегти, але чомусь цього не роблять. Багато думав, мав цікаві міркування. У 15 років сказав нам з дружиною, що хоче розібратися в тому, що таке людина, для чого вона створена і що має робити на Землі.
Я був не в захваті від його рішення їхати на Майдан. Ми були на Майдані у 2004 році. Коли почались події у 2013-му, то особливих надій у мене не було, хоч і негативу також. Йому ніхто не забороняв, але я намагався донести – можливо, не варто їхати, бо це нічого не змінить. Аргумент у нього був на це один: а де ви були з мамою в 2004-му? І ми нічого не могли заперечити.
Одного разу я поїхав з ним на Майдан. Це був грудень 2013-го. Ми встали зранку, мали піти на віче. Але заварили кави, вийшли на балкон і проговорили з ним чотири-п’ять годин. Говорили про різне: державу, людей, духовні речі. Серед розмови він сказав: «В мене є відчуття, що я маю у своєму житті зробити щось велике». Я запитав, що це має бути. Він відповів, що книжка, яка б змінювала свідомість людей і вони розуміли б своє призначення на Землі…
Зв’язок з Романом зник ввечері 19 лютого. Заспокоювали себе: може, десь загубив телефон, може, десь розрядився. Вранці зрозуміли, що щось трапилось. Почали шукати. Знайшов Романа брат дружини. Подзвонив мені.
Думаю, щоб там не говорили, винні будуть покарані. Але треба розуміти, що справа масштабна. Зрозуміло, що справу будуть затягувати, в системі залишилося багато старих людей, слідчим бракує ресурсів. По Роману все зрозуміло, принаймні для мене. Є багато відео. Я знаю хто, звідки стріляв. Лише не можна буде встановити хто саме, бо кулю не знайшли. Хоча дружина каже, що знати можна, але питання в тому, що потім з тим робити. А так, хіба ми не знаємо, хто це все почав?
Зараз ми створили Музей Революції Гідності. На папері вже є земля в Києві. Пам’ять має жити. Люди повинні пам’ятати, усвідомити, чому це відбулося, зрозуміти, для чого це все робилося, і віддати честь і шану. Щоб хоча б трохи наблизитись до тих ідеалів, про які мріяли ті, хто загинув на Майдані».
