Тіні забутих ремесел: У Микуличині навчатимуть ремісничого ремесла
У давнину кожен гуцул мав свою справу. Ніхто не гнався за наживою, а спокійно вставав зранку і брався до роботи. Їхнє ремесло розпізнавали за звуком – гупання деревини у бондаря чи натягування струн у музиканта. Були і жіночі заняття: вишивка, килимарство, ткацтво.
Село Микуличин тут не виняток. Колись на рівні славнозвісних колисок Гуцульщини – Верховини чи Косова – Микуличин славився своїми ремеслами. Деякі з них були унікальними, притаманними лише тутешньому населенню. Всі люди знали, в котру хату треба навідатися, щоб знайти бажане. Клієнтами були не лише місцеві, а й жителі інших сіл та містечок, що долали десятки, а то й сотні кілометрів задля якісної речі, пише Галицький кореспондент.
«Йду до майстра», – говорили, бо й справді ремісники були чудовими знавцями своєї справи, попри відсутність спеціальної освіти. Всьому навчались самотужки, переймаючи навички від старожилів, бо, як кажуть, був до того дар Божий. І в багатьох він був аж до смерті, але на ній обривався. Чому? Все просто – будь-яке ремесло потребує послідовників. Тому легендарні гуцульські традиції зараз під загрозою навіки застигнути на полицях музеїв і стати історією.
Одним з тих, хто докладає максимум зусиль для збереження культури нашого краю, є активний громадський діяч та історик Юрій Юрійович Боберський, син легендарного краєзнавця Юрія Юліановича Боберського, який разом з родиною та всіма небайдужими дбає про культурну спадщину Микуличина. Зараз головним центром їхньої діяльності є музей звичаєвої символіки Гуцульщини, що відчинив свої двері влітку 2014 року. Надбання закладу – це унікальні вироби, якими поділилися небайдужі селяни задля того, щоб кожен міг ближче пізнати місцеві традиції.
«Колекція експонатів у нас постійно поповнюється новими знахідками. Багато з них проходять реставрацію. Наприклад, нещодавно ми відвезли на відновлення до майстра цимбали 1900 року», – розповідає Юрій Юрійович.
Та діяльність громадських діячів не обмежується музейними стінами. Вони об’єдналися в організацію «Центр етнокультурного туризму». На його базі планується створення окремих ремісничих шкіл, покликаних відроджувати зникаючі традиції села Микуличин.
«Ми вже розпочали, – каже історик. – Зараз у нас діє гастрономічний тур гуцульською колибою з майстер-класом з приготування традиційної страви – бануша та особливостей сироваріння. Влітку плануємо відкрити три ремісничі школи: ковальства, гончарства і столярства. З майстрами ми вже домовились, є люди, які для початку готові працювати на волонтерських засадах, адже переконані, що тим самим допоможуть зберегти культуру».
Юрій Юрійович зазначає, що основним джерелом фінансування є іноземні донори, які генетично мають відношення до Гуцульщини та готові підтримати розвиток місцевої культури. Ще однією з пріоритетних цілей їхнього центру є видання до кінця року третьої книжки про село «Микуличин у світлинах». «Зараз у нас іде процес збору давніх знімків і складання їхнього опису. Ми запрошуємо старожилів, які допомагають встановити особи людей на світлинах, бо ми молоді та й не жили з ними», – додає краєзнавець.
Що стосується ремісничої традиції, то велика кількість ремесел у Микуличині, на жаль, вимерли. Серед них: бондарство, де не залишилося жодного майстра, до якого можна прийти, щоб замовити бочку; стельмаство – виготовлення возів і саней для впрягання коней; різьбярство, яке зараз існує лише на аматорському рівні. Також немає вже спеціалістів з виробництва музичних інструментів та ремісників, які б кололи гонту – покрівельний матеріал, хоча це й досить пріоритетне ремесло, оскільки гонта використовується при будівництві гуцульських колиб для збереження автентичності і приваблювання туристів.
«У нас взагалі дуже багато ремесл вимерло, бо їх замінили інноваційні технології. Адже ясно, що зараз ткаля не буде ткати, якщо вона може піти у гуртівню «Все по 8» і купити якусь китайську сорочку», – зауважує Юрій Боберський.
Проблема переривання ремісничої традиції мені відома не лише з розповідей. Лише у моїй родині втрачено щонайменше два ремесла: бондарство покійного прадіда Федора та оригінальна технологія виготовлення цимбалів покійного діда Василя. Завжди знаходились охочі познайомитися зі справою, але не для того, щоб стати послідовником, а просто з цікавості. А щоб стати майстром, треба мати хист, любити своє ремесло і прагнути до нього. Лише наполеглива і клопітка праця та незмінний метод спроб і помилок відшліфовують майстерність, удосконалюючи через вироби і саму людину. Ще багато жителів Микуличина несвідомо, всім своїм життям доклалися до розвитку його культурної спадщини, стали легендами, але так і не знайшли кому передати свої знання і вміння.
Вироби місцевих ремісників завжди були добре відомими в Україні та за її межами. Ними захоплювались, і вони зі своїми новими господарями птахами розліталися по світу. Одним з яскравих прикладів цьому є історія, пов’язана з геніальною поетесою Лесею Українкою і давнім, колись дуже поширеним у Микуличині лучкарством – мистецтвом створення нашийних прикрас з бісеру.
Олександра Петрівна Сорохманюк – дослідниця фольклору та ремесл Микуличина, а також письменниця, яка планує видати антологію гуцульської творчості, розповідає, що Михайло Драгоманов, дядько Лесі Українки, у свій час подорожував Гуцульщиною. В основному він цікавився місцевими традиціями, звичаями та ремеслами. Оскільки Микуличин завжди був потужним культурним осередком гуцулів, Драгоманов мав за потребу повернути і сюди. «Тут його дуже зацікавило вишиття своєрідною технікою, яка має назву «низинка» і є унікальною для нашого села. Відомості свідчать, що він придбав понад 100 зразків такої вишивки», – каже дослідниця.
У Хижках – присілку Микуличина, де, за припущеннями Олександри Петрівни, вперше заселилися гуцули через тамтешній особливий мікроклімат – було дуже розвинене лучкарство. Майже у кожній хаті жінки займалися насилюванням «спрацьорок» – дрібного бісеру. «Між іншим, слово «лучка» використовується тільки в Микуличині і, скоріш за все, походить від слів «лучити», «злучувати», тобто парувати», – додає пані Сорохманюк. Цікаво, що ще в ХІХ ст. у далеке на той час гірське село матеріали для виробів майстриням привозили не байдужі до культурного розвитку емігранти з Канади.
Коли Драгоманов довідався про це ремесло, то, звісно ж, не зміг його проігнорувати. «Я переконана, що саме у Хижках він придбав дві лучки – чорнобриві, унікальні, в гуцульській кольоровій гаммі, подібно до вишивки. І коли Михайло Драгоманов повернувся додому, то одну лучку подарував дружині, а другу – своїй небозі Лесі Українці, так як вона дуже любила національний одяг і мала багато різних пацьорок. Є навіть такий портрет, де поетеса зображена з цією прикрасою на шиї», – говорить Олександра Петрівна.
Саме цю світлину Лесі Українки використано на оновленій 200-гривневій купюрі! Тож, зовсім не підозрюючи про це, ви носите у своїх гаманцях частинку мальовничого села Микуличин.
Як бачимо, ремесла не є чимось далеким і ми стикаємося з ними у повсякденному житті. Вироби ручної роботи потребують клопіткої праці та вродженого таланту, тому треба з повагою ставитися до діяльності майстрів. У Микуличині це розуміють і докладають багато зусиль до збереження автентичної етнокультурної спадщини. Адже предки збагатили історію цього краю унікальними виробами, започаткувавши тим самим виняткові ремісничі традиції.
У давнину кожен гуцул мав свою справу. Ніхто не гнався за наживою, а спокійно вставав зранку і брався до роботи. Їхнє ремесло розпізнавали за звуком – гупання деревини у бондаря чи натягування струн у музиканта. Були і жіночі заняття: вишивка, килимарство, ткацтво.
Село Микуличин тут не виняток. Колись на рівні славнозвісних колисок Гуцульщини – Верховини чи Косова – Микуличин славився своїми ремеслами. Деякі з них були унікальними, притаманними лише тутешньому населенню. Всі люди знали, в котру хату треба навідатися, щоб знайти бажане. Клієнтами були не лише місцеві, а й жителі інших сіл та містечок, що долали десятки, а то й сотні кілометрів задля якісної речі, пише Галицький кореспондент.
«Йду до майстра», – говорили, бо й справді ремісники були чудовими знавцями своєї справи, попри відсутність спеціальної освіти. Всьому навчались самотужки, переймаючи навички від старожилів, бо, як кажуть, був до того дар Божий. І в багатьох він був аж до смерті, але на ній обривався. Чому? Все просто – будь-яке ремесло потребує послідовників. Тому легендарні гуцульські традиції зараз під загрозою навіки застигнути на полицях музеїв і стати історією.
Одним з тих, хто докладає максимум зусиль для збереження культури нашого краю, є активний громадський діяч та історик Юрій Юрійович Боберський, син легендарного краєзнавця Юрія Юліановича Боберського, який разом з родиною та всіма небайдужими дбає про культурну спадщину Микуличина. Зараз головним центром їхньої діяльності є музей звичаєвої символіки Гуцульщини, що відчинив свої двері влітку 2014 року. Надбання закладу – це унікальні вироби, якими поділилися небайдужі селяни задля того, щоб кожен міг ближче пізнати місцеві традиції.
«Колекція експонатів у нас постійно поповнюється новими знахідками. Багато з них проходять реставрацію. Наприклад, нещодавно ми відвезли на відновлення до майстра цимбали 1900 року», – розповідає Юрій Юрійович.
Та діяльність громадських діячів не обмежується музейними стінами. Вони об’єдналися в організацію «Центр етнокультурного туризму». На його базі планується створення окремих ремісничих шкіл, покликаних відроджувати зникаючі традиції села Микуличин.
«Ми вже розпочали, – каже історик. – Зараз у нас діє гастрономічний тур гуцульською колибою з майстер-класом з приготування традиційної страви – бануша та особливостей сироваріння. Влітку плануємо відкрити три ремісничі школи: ковальства, гончарства і столярства. З майстрами ми вже домовились, є люди, які для початку готові працювати на волонтерських засадах, адже переконані, що тим самим допоможуть зберегти культуру».
Юрій Юрійович зазначає, що основним джерелом фінансування є іноземні донори, які генетично мають відношення до Гуцульщини та готові підтримати розвиток місцевої культури. Ще однією з пріоритетних цілей їхнього центру є видання до кінця року третьої книжки про село «Микуличин у світлинах». «Зараз у нас іде процес збору давніх знімків і складання їхнього опису. Ми запрошуємо старожилів, які допомагають встановити особи людей на світлинах, бо ми молоді та й не жили з ними», – додає краєзнавець.
Що стосується ремісничої традиції, то велика кількість ремесел у Микуличині, на жаль, вимерли. Серед них: бондарство, де не залишилося жодного майстра, до якого можна прийти, щоб замовити бочку; стельмаство – виготовлення возів і саней для впрягання коней; різьбярство, яке зараз існує лише на аматорському рівні. Також немає вже спеціалістів з виробництва музичних інструментів та ремісників, які б кололи гонту – покрівельний матеріал, хоча це й досить пріоритетне ремесло, оскільки гонта використовується при будівництві гуцульських колиб для збереження автентичності і приваблювання туристів.
«У нас взагалі дуже багато ремесл вимерло, бо їх замінили інноваційні технології. Адже ясно, що зараз ткаля не буде ткати, якщо вона може піти у гуртівню «Все по 8» і купити якусь китайську сорочку», – зауважує Юрій Боберський.
Проблема переривання ремісничої традиції мені відома не лише з розповідей. Лише у моїй родині втрачено щонайменше два ремесла: бондарство покійного прадіда Федора та оригінальна технологія виготовлення цимбалів покійного діда Василя. Завжди знаходились охочі познайомитися зі справою, але не для того, щоб стати послідовником, а просто з цікавості. А щоб стати майстром, треба мати хист, любити своє ремесло і прагнути до нього. Лише наполеглива і клопітка праця та незмінний метод спроб і помилок відшліфовують майстерність, удосконалюючи через вироби і саму людину. Ще багато жителів Микуличина несвідомо, всім своїм життям доклалися до розвитку його культурної спадщини, стали легендами, але так і не знайшли кому передати свої знання і вміння.
Вироби місцевих ремісників завжди були добре відомими в Україні та за її межами. Ними захоплювались, і вони зі своїми новими господарями птахами розліталися по світу. Одним з яскравих прикладів цьому є історія, пов’язана з геніальною поетесою Лесею Українкою і давнім, колись дуже поширеним у Микуличині лучкарством – мистецтвом створення нашийних прикрас з бісеру.
Олександра Петрівна Сорохманюк – дослідниця фольклору та ремесл Микуличина, а також письменниця, яка планує видати антологію гуцульської творчості, розповідає, що Михайло Драгоманов, дядько Лесі Українки, у свій час подорожував Гуцульщиною. В основному він цікавився місцевими традиціями, звичаями та ремеслами. Оскільки Микуличин завжди був потужним культурним осередком гуцулів, Драгоманов мав за потребу повернути і сюди. «Тут його дуже зацікавило вишиття своєрідною технікою, яка має назву «низинка» і є унікальною для нашого села. Відомості свідчать, що він придбав понад 100 зразків такої вишивки», – каже дослідниця.
У Хижках – присілку Микуличина, де, за припущеннями Олександри Петрівни, вперше заселилися гуцули через тамтешній особливий мікроклімат – було дуже розвинене лучкарство. Майже у кожній хаті жінки займалися насилюванням «спрацьорок» – дрібного бісеру. «Між іншим, слово «лучка» використовується тільки в Микуличині і, скоріш за все, походить від слів «лучити», «злучувати», тобто парувати», – додає пані Сорохманюк. Цікаво, що ще в ХІХ ст. у далеке на той час гірське село матеріали для виробів майстриням привозили не байдужі до культурного розвитку емігранти з Канади.
Коли Драгоманов довідався про це ремесло, то, звісно ж, не зміг його проігнорувати. «Я переконана, що саме у Хижках він придбав дві лучки – чорнобриві, унікальні, в гуцульській кольоровій гаммі, подібно до вишивки. І коли Михайло Драгоманов повернувся додому, то одну лучку подарував дружині, а другу – своїй небозі Лесі Українці, так як вона дуже любила національний одяг і мала багато різних пацьорок. Є навіть такий портрет, де поетеса зображена з цією прикрасою на шиї», – говорить Олександра Петрівна.
Саме цю світлину Лесі Українки використано на оновленій 200-гривневій купюрі! Тож, зовсім не підозрюючи про це, ви носите у своїх гаманцях частинку мальовничого села Микуличин.
Як бачимо, ремесла не є чимось далеким і ми стикаємося з ними у повсякденному житті. Вироби ручної роботи потребують клопіткої праці та вродженого таланту, тому треба з повагою ставитися до діяльності майстрів. У Микуличині це розуміють і докладають багато зусиль до збереження автентичної етнокультурної спадщини. Адже предки збагатили історію цього краю унікальними виробами, започаткувавши тим самим виняткові ремісничі традиції.
