Топ занедбаних скарбів Прикарпаття
Зруйновані і часом, і людьми. Короткий огляд занехаяних місць, які історично цікаві та могли би стати туристичною родзинкою регіону, але поки що нікому не потрібні, а дехто, можливо, про них ніколи й не чув.
2018-ий оголошений роком охорони культурної спадщини. Тому зараз саме час нагадати про ганьбу Прикарпаття – старовинні замки, садиби, індустріальні пам’ятки, воєнні укріплення, а також природні диковинки, які могли би бути чудовими туристичними магнітами регіону і для внутрішнього туризму, і для іноземців, однак, на жаль, поки що стоять пусткою та руйнуються і часом, і людьми, пише Галицький кореспондент
Як розповідає історик, професор Сергій Адамович, культурні пам’ятки в області в незадовільному стані. Держава не має коштів на реставраційні роботи, а приватні власники дуже часто порушують умови охоронних договорів і руйнують місця пам’яті.
Архітектура
«Замки уже, на жаль, не можуть бути такою візитівкою Прикарпаття, як на Львівщині, Тернопільщині чи Закарпатті, – каже Сергій Адамович. – Через історичні умови маємо мало замків, та й ті в занедбаному стані».
Пнівському замку, що в Надвірнянському районі, явно більше пасує проведення рицарських турнірів, зйомки фільмів та міжнародних фестивалів, а не сміттєзвалище, яке розташоване поруч, переконана громадська діячка Марія Козакевич.
Пнівський замок – одне з найміцніших укріплень Прикарпаття, фортифікаційна споруда, яку зводили з метою оборони і від турків, і від опришків. Завершення будівництва датується XVI століттям. Фортеця будувалася добре продуманою. Розташування, форма та додаткові укріплення надавали ще більшої непідступності Пнівському замку. Він пережив непросту військову історію, часті перебудови. Зміни господарів та зміни погодних умов негативно позначилися на укріпленні замку, і поступово він занепадав.
Чернелицький замок на Городенківщині – пам’ятка архітектури XVII століття зі старим садом та Домініканським костелом 1669 року побудови. На жаль, зараз старовинні вікові стіни розбирають – камінь за каменем місцеві мешканці використовують на господарські цілі: то паркан вимурувати, то в стодолі двері підперти…
Садиба Реїв. Розкішна садиба у с. Приозерне Рогатинського району (XVIII-XIX ст.) належала графському роду Реїв, нащадкам древнього роду Потоцьких. В радянський час маєток перетворили на свинарник, правда, ненадовго, бо свиням було слизько бігати по лакованому паркеті. Потім влаштували тут психіатричну лікарню. В 1955 році тут поселили студентів Рогатинського зоологічного ветеринарного комплексу. Цікаве призначення пам’ятка архітектури отримала за незалежної України – до 2004 року тут функціонував жіночий монастир. Пізніше садиба стала власністю УПЦ Київського патріархату. В 2008-му за не зовсім встановлених обставин садибу Реїв купили невідомі громадськості приватні особи.
В наш час і паркет, і двері з вікнами та інші елементи розкрадені, власники про пам’ятку не дбають, вона занепадає, гуляють нею лише щурі та вітри… Хоча всередині все сумно, зовні палац ще досить непогано збережений. Окрім цього, навколо – дуже красива територія. Якби її облагородити, була б чудова зона для відпочинку.
Вілли і пансіонати у Ворохті. Наприкінці ХІХ століття Ворохта стала відомою курортною місциною. Сюди на відпочинок приїжджали чимало знаних людей: Іван Франко, Євген Коновалець, Олена Теліга, Дмитро Донцов, Максим Рильський і багато інших. У міжвоєнний період Прикарпаття потрапило під контроль Польщі, якраз у цей час східні Карпати дуже стрімко почали розвиватися. Приблизно одночасно із польським курортним містом Закопане. За словами екскурсовода Богдана Фаштриги, тоді багато польських багатіїв придбали собі земельні ділянки у Ворохті і в «закопанському» стилі зводили там дерев’яні вілли. «Найбільше вілл австрійського і польського періодів зараз зосереджені саме у Ворохті, бо ця місцина не розташована на людному автошляху, – пояснює краєзнавець Світлана Флис, – як, наприклад, Микуличин, де всі вілли обабіч шосе згоріли під час Першої і Другої світових воєн».
На жаль, тепер архітектурна привабливість вілл частково втрачена внаслідок нерозумних ремонтів, зокрема із застосуванням пластику. Наразі таких старовинних вілл у Ворохті налічується кілька десятків. Їхні долі склалися по-різному. В 44-му році їх усіх націоналізували. В декотрих організували дитячі табори, в інших – комунальні багатоквартирні будинки, десь – магазини або кафе.
Як розповідає Світлана Флис, у 1912 році у Ворохті спорудили один із перших рекреаційних закладів – санаторій доктора Францішка Міхалка, сьогодні це санаторій «Гірське повітря». Цю будівлю ніколи капітально не ремонтували.
Дерев’яні церкви – це унікальна сакральна архітектура. Але якщо в Рогатині і Нижньому Вербіжі вони вже занесені в список Світової спадщини ЮНЕСКО і є під охороною, то на Прикарпатті й досі залишається багато дерев’яних храмів, які геть закинуті. Іноді громада сама винна, наприклад, коли через своє невігластво починає оббивати таку церкву бляхою – дерево там задихається. «Негарний випадок маємо з церквою в с. Кліщівна на Рогатинщині, – розповідає Сергій Адамович. – Її почали реставрувати за часів Ющенка. Не знаю, що обласне управління культури, національностей та релігій зробило з тими грошима, але їх вистачило тільки на те, щоб церкву розібрати. І в такому стані пам’ятка перебуває ще з 2007 року. За це взагалі хтось би мав понести кримінальну відповідальність». Варто зазначити, що в незадовільному стані перебувають як дерев’яні церкви (Церква святого Василя Великого в с. Черче), так і кам’яні храми на зразок Церкви святого Миколая оборонного типу в с. Чесники.
Давній Галич. На жаль, не до кінця використовується величезний потенціал давнього Галича, який свого часу був як політичним, так і церковним центром і сьогодні має збирати туристів не менше, як Кам’янець-Подільський і Мукачеве, вважає Сергій Адамович. Окрім Успенського собору, про який зараз жваво говорять, на території заповідника можна побачити як єдиний і найстаріший із храмів Галицько-Волинського князівства Церкву Святого Пантелеймона, так і пам’ятки зникаючого народу – караїмів.
Індустріальні об’єкти
Болехівська солеварня. Болехів здавна славився соляними джерелами. Розвиток поселення певною мірою зумовлювався саме наявністю тут покладів солі. Перше підприємство в Болехові – солеварню – спорудила на території Старої Бані Емілія Гросовська у 1546 році (хоча насправді видобуток солі в місті розпочався значно раніше). Сіль перевозили так званим Соляним шляхом в Угорщину, Польщу, Прибалтику, Східну Україну. Високоякісна прикарпатська сіль дуже цінувалась. Велику частину продукції Болехівської солеварні за часів Австрії та Польщі вивозили в Західну Європу.
Технологія видобутку змінювалася поступово протягом століть. Сучасна будівля була зведена в часи розквіту заводу – в середині XIX століття.
За радянської влади, у другій половині XX століття, солеваріння на заводі було повністю механізовано. Болехівську сіль визнавали найкращою і вмить розкуповували з прилавків місцевих і взагалі українських магазинів. У 70-х роках Болехів експортував сіль у Москву, щоденно відправляючи по одному вагону.
Але у зв’язку з подорожчанням природного газу газифікований процес солеваріння зробив виробництво надто збитковим; сильнішими конкурентами виявились Донбас і Закарпаття з покладами дешевої кам’яної солі. Поступово обладнання застаріло, давні технології стали надто енергозатратними.
Упродовж довгого часу сіль була візитною карткою Болехова, а солезавод майже півтисячоліття підтримував цей авторитет. Ставши тепер суто історичною пам’яткою, будівля повністю занепала, і майбутня її доля невідома. Фактично від солеварні можна побачити лиш руїни.
Місцевий старожил пригадує, що колись у солеварні була найкраща в місті баня і найчистіша вода. Щодня звідти вивозили по 60 т солі. А тепер місцеві розтягують цеглу – бо більше вже нема що взяти. «Не раз приїжджали іноземні інвестори, – продовжує чоловік, – дуже цікавилися американці, навіть на камеру знімали, але, здається, щось не поділили з місцевою владою, і на тім скінчилося».
Калуські калійні заводи (новий і старий). Старий завод був побудований на межі ХІХ-ХХ століття, до нього підтягнули 17 шахт, через які добували калійну сіль. Перестав працювати з 1970-х рр. Як розповідає екскурсовод, краєзнавець Андрій Костишин, наразі головну кількаповерхову споруду потроху розбирають. Є ще кілька додаткових споруд, де навіть збереглася деяка техніка. Там намагалися запустити якісь відновлювальні процеси, аби привабити туристів, але, за словами краєзнавця, ніяк не вдається домовитися з нинішніми власниками. Адміністративний корпус заводу на початку минулого століття обзавівся навіть власним годинником, що на той час було свідченням престижу. Наразі годинник збережений, але стрілки вже не рухаються, хоча на початку 2000-х він був відремонтований і ще правильно показував час.
Новий калійний завод розташований на окраїні міста і теж є доволі цікавим об’єктом, який складається з кількох заводів. Сюди також належить Домбровський соляний кар’єр. «Цікаво, що про цей завод пишуть у спеціалізованих підручниках у Німеччині, – запевняє Андрій Костишин, – навіть його фотографії надруковані – як символ того, наскільки безграмотно організований промисловий процес».
Калійні заводи могли б стати чудовою платформою, де туристам би демонстрували, як виробляється сіль, як працювали потужності тощо.
Ангелівська домна – найстаріша на території України доменна піч з тих, що збереглися. Є пам’яткою архітектури. Розташована в урочищі Ангелів (звідси назва), між селами Ясень і Осмолода на Рожнятівщині.
Будівництво печі було розпочато 1810 року за сприяння греко-католицького митрополита Антіна Ангеловича. Поселення, що виникло тут, отримало назву Ангелів. На спорудженні об’єктів мануфактури й поселення працювали місцеві майстри-бойки. Мануфактура в Ангелові була типовим промисловим підприємством свого часу. Домна працювала лише до 1818 року. Дослідники називають різні причини: погана якість місцевої залізної руди, судовий процес між митрополитом Ангеловичем і управителем Гекером та інші. Під час Першої світової війни артилерія російської армії генерала Брусилова майже зруйнувала комплекс. Вціліла лише споруда доменної печі. Наразі вона потроху руйнується, адже не має належного догляду.
«Надзвичайно перспективне місце для туристичної атракції, можна було б створити ще й великий рекреаційний центр, адже природа навколо чудова, і ще масу всього цікавого, – каже Андрій Костишин. – Однак є величезна проблема для розвитку – відсутність нормальних доріг: 30 км долають за 3-4 години. Хто туди поїде?»
Військові об’єкти
Криївки УПА. Майже всі вони прогнили. Над їхнім відновленням найбільша робота кипить у Рожнятівському і Калуському районах, стверджує Андрій Костишин. На Коломийщині не так давно відкрили повстанську криївку-музей, де багато років тому від рук енкаведистів полягли українські патріоти. Також дві криївки-музеї зробили в Косівському районі.
Блокгаузи на Дністрі. Йдеться про залізобетонні оборонні споруди між Галичем і Маріямполем, які захищали територію залізничних мостів через ріки під час Першої світової війни. Їх можна побачити, їдучи поїздом «Івано-Франківськ-Київ». Таких споруд більше ніде в Україні немає. «А хто про них знає? – каже Андрій Костишин. – Там арматуру, яку лиш могли, покрали. Дістатися можна тільки через поле. За таких умов відсутності елементарної інфраструктури який вар’ят туди попхається?»
Місця сили
Окрему нішу займають дохристиянські сакральні пам’ятки. Їх часто називають місцями сили, оскільки, як стверджують люди, які займаються різними духовними практиками, там зосереджені зони з потужними енергетичними потоками.
Бубнище – село на Долинщині, де маємо дохристиянський сакральний комплекс. В околицях села, в урочищі Бубнище, розміщений славнозвісний скельно-печерний комплекс Скелі Довбуша – унікальна пам’ятка історії та природи післяльодовикового періоду, названа на честь знаменитого опришка. Скелі Довбуша здавна вражають людей своїми фантастичними формами, їх називають карпатськими сфінксами. Група скельних останців висотою до 80 м розкидана посеред буково-смерекового лісу. Нині по скелях прокладено безліч скелелазних маршрутів різних категорій складності. «Бубнище – це український Стоунхендж, – каже Сергій Адамович, – про який, на жаль, мало хто знає».
Терношорська Лада – унікальний скельний комплекс, що розмістився на південному схилі гори Терношора, на кордоні двох високогірних сіл, Снідавка і Яворів, що на Косівщині. Терношорська Лада являє собою стародавнє святилище віком кілька мільйонів років, що виринуло з дна Сарматського моря часів глибокого палеоліту. «Ще один український Стоунхендж, – каже Сергій Адамович, – там би мав бути шалений потік туристів. Адже таких унікальних і неймовірно цікавих пам’яток, оповитих магічною загадковістю, важко знайти в Україні».
Писаний Камінь – одне з наймістичніших місць у Карпатах, група мальовничих скель на Верховинщині неподалік села Буковець. Геологічна пам’ятка природи, навколо якої витають легенди. Величезні брили пісковика починаються з каменів заввишки 2-3 м і тягнуться ланцюгом (близько 80 м), переходячи у масивні моноліти заввишки до 20 м. За деякими припущеннями, в минулому на скелях було язичницьке капище. Залишками капища вважають дев’ять круглих виїмок-чаш, які вирубані в камені. Поміж «чашами» і довкола них є понад 30 символічних малюнків-петрогліфів. Тут часто бували Іван Франко, Леся Українка та інші українські діячі. «Тягнувся сюди невідомо чого навіть Янукович, який через підставних осіб спробував облаштувати поблизу Писаного Каменя своє осине гніздо», – розповідає Сергій Адамович.
Грязьовий вулкан Старуня. Село Старуня Богоричанського району – перспективна локація для «парку льодовикового періоду», як переконана Марія Козакевич, оскільки це місце надзвичайно багате на природні диковинки і особливості. Саме тут маємо єдиний в Україні грязьовий вулкан, який і досі діє. Також Старуня відома і археологічними знахідками та викопними рештками – волохатий носоріг, мамонт, олень та інші представники фауни і флори доби палеоліту.
Водоспаду і ринку – замало!
Львівська громадська активістка Ганна Гаврилів, яка вже два роки ініціює відновлення історичних пам’яток на Львівщині і досягла значних результатів щодо Поморянського замку, ділиться кількома лайфхаками. Спершу найважливіше – зчинити навколо занедбаної пам’ятки значний інформаційний галас. По-друге, місцевій владі треба дати зрозуміти, що вони не самі, тобто є конкретна група активістів, яка готова рятувати і діяти спільно – теж знайде кошти і долучиться до процесу відновлення пам’ятки. Третє – писати багато системних листів до депутатів обласної ради, ОДА, Мінкульту.
Церкви, гори і їжа – те, заради чого туристи їдуть у бік Прикарпаття. Принаймні так вважає Андрій Костишин. На жаль, у більшості місцевих немає адекватного розуміння, що дійсно цікавого можна подати туристам. «У нас могли би зробити багато чого принадного, – каже краєзнавець, – але то майже нікому не потрібно. Якщо Підгорецький замок на Львівщині – руїна-атракція, то що вже казати про Франківщину! От і везуть усіх в Яремче на базар. Якщо в нас гостюють іноземці, то здебільшого це люди, які побували в багатьох країнах світу. Їм не вистачить гірського водоспаду і гуцульського ринку з «ширпотребом».
