Унікальний етнологічний музей Гуцулії в Микуличині — у безвиході

Коли наприкінці минулого року я вперше почув, що житель Микуличина Юрій Боберський чималу ділянку землі, яка тут на вагу золота, поофірував для будівництва музею, а не для бізнесу, то зрозумів, що той чоловік закоханий у Гуцульщину до нестями, навіть до навіженства. Ще й року не минуло, як відплескали долоні чиновників, науковців, культурної, освітньої і просвітянської інтелігенції, громади і просто витріщак  у часі урочистого відкриття музею, а у музей через українські законодавчі викрутаси вже заглядає гірка доля його краєзнавчих побратимів — безвихідь і небезпека занепаду, пише газета Галичина.

П`ять років тому — 2012-го — найдовше село в Україні Микуличин відзначало на державному, а відповідно й фінансовому рівнях 600-річчя від дати першої письмової згадки. Тож у контексті свята, окрім інших яскравих заходів, і було офіційно освячено приміщення  приватного музею Боберських. і лише взимку минулого року музей запрацював для відвідування всіх охочих. Як нас обнадіяв син Юрія Юліановича Боберського — Юрій Юрійович Боберський, вчитель історії Микуличинської ЗШ I-III ст., відкриття буде з часом, як досягнуть поставленої батьком мети.

Юрій Юрійович БОБЕРСЬКИЙ, вчитель історії Микуличинської ЗШ I-III ст.:

— Нині наш музей перебуває на самоокупності: ніхто заклад не фінансує, а самотужки шукаємо місцевих і зарубіжних інвесторів. Батько, який виносив ідею заснування музею і втілив її у життя, не є родом з Гуцульщини. Він лемко зі шляхетної української родини з Підляшшя. із 1954 року по 1992-й працював лісничим у найбільшому на той час лісництві України — Микуличинському. Був навіть першим головою міста Яремча. Дослідженню історії Гуцульщини присвятив понад чверть століття. А все починалося з колекціонування. Та й загалом по життю батько — колекціонер. Його цікавить все — від давніх монет до кам’яних останків австрійського моста... Тож іще 2002 року в батька народилася думка відкрити у селі, у власній садибі, приватну колекцію. Так і зробив. і навіть написав її теоретичне обррунтування «Арійська самодостатність гуцульської громади». Люди активно поповнювали експонати, і бракувало приміщення для експозицій. А ще експедиції гуцульськими селами збагачували музейні засіки. Батько займався на той час ще й бджолярством і був одним із найуспішніших в області. Тож думав, що збудує музей «бджолою», — з реалізації меду та інших продуктів бджолярства. 

Десь 2005 року почалося будівництво нових приміщень музею на нашій землі. На той час дуже підтримав батька уродженець Микуличина чільник ДСНС області генерал Василь Ревчук. Підтримала і місцева влада, передусім нині чинний голова Василь Онутчак. Та мед справи не вирішував — коштів бракувало хронічно. Тож батько попри спротив родини продав частину присадибної ділянки, а всі гроші вклав у будівництво музею. Звісно, не можна відкидати і сприяння благодійників. А сьогодні музей і працює, і не працює. Є проблеми з документацією. Адже згідно з чинним законодавством ми не маємо права брати гроші з відвідувачів, бо є неприбутковою організацією. Колись виручав бартер: здавали в оренду хатчину-притулу для проживання, а нам за це сплачували комунальні рахунки за світло чи опалення. Але вже теперішній уряд і цю можливість відібрав. Ми зайшли у глухий кут.

- Краєзнавчих музеїв є чимало... Чим ваш здивує?

— Наш — єдиний в Україні етнологічний гуцульський музей. Тематика експозицій — специфічна й унікальна, яка розвивається і ррунтується на історичних дослідженнях звичаєвої символіки Гуцульщини. Музейну тематику вичерпно описано у нашій з батьком книжці «Журавлі праукраїнської землі». Стрижень музейної тематики — ми не прийдешні, а ще з часів палеоліту (25-30 тис. р. тому. — Авт.), є корінним народом на своїй землі. Директор інституту історії і політології ПНУ ім. В. Стефаника професор Микола Когутяк — мій вчитель, дуже нас підтримує і часто навідується.

- Хто власник музею? Адже він приватний?

— Батько документально все так оформив, що нині не він, а громадська організація «Музей звичаєвої символіки Гуцульщини» є власником музею. В адміністрацію організації передусім входять мої батьки — Анна і Юрій, а також мої брати Маркіян і Тарас, і я. Але кожен з громади, хто поповнив музей якимось експонатом, провів захід чи зробив будь-яку іншу добру справу для розвитку музею, автоматично стає членом нашої громадської організації. Тож фактично музей — громадський і для громадськості. Будь-хто — освітяни чи просвітяни, церковні спільноти та ін. — може провести у ньому захід безплатно. А ще у музеї часто відбуваються презентації книг, виставляють свої роботи майстри пензля. До речі, була у нас і виставка рідкісних полотен Опанаса Заливахи. Експонуємо полотна місцевих художників чи уродженців села Петра Грицюка, івана Ткачика, Дениса Трофімова, Маргіт Сельської, Василя Лопати та ін. Представлено художню вишивку майстрині Любові Маклащук тощо. Активно працює яремчанська церковна спільнота «Українська молодь — Христові». Проте й проблем маємо чимало. і з утриманням закладу, і з опаленням тощо. Для підтримки музею ми з батьком написали купу проектів і звернень до івано-Франківської ОДА. Нічого з того не вийшло — не ті пріоритети. Осібно для мене бракує часу, бо музей потребує постійної опіки. Було б добре, якби у музеї хтось працював на постійній основі. Маємо добрі наміри на майбутнє — відновити деякі давні гуцульські ремесла, розвивати туристичне краєзнавство і т. д. Щоб зробити Микуличин етнокультурним центром Гуцульщини.

- У чому, на вашу думку як сина, проступає феномен Юрія Боберського?

— Передусім — у небайдужості до збереження культурної спадщини Гуцульщини. А ще —  у потужній наполегливості і працьовитості. Батько ніколи не опускає рук, як би не було у житті важко. і сьогодні, після важкої хвороби, через яку батько навіть вимушений наново вчити букви, я не чую від батька, що у нього щось не виходить. Батько мене вчив: «Повторюй і проси тричі про те, що тобі не вдається зробити. І ангел-охоронець обов’язково допоможе».

...У музеї, збудованому у стилі традиційної гуцульської рражди, нема нічого випадкового. Кожна деталь промовиста. Навіть на порозі зустрічає і проводжає кожного, хто має намір відвідати музей чи просто мандрує нескінченним Микуличином, високохудожня експозиція дерев’яних скульптур гуцульської тематики. і вона також має історію. А створили її ще на початку 80-х років члени НСХУ з Івано-Франківська: світлої пам’яті Валентин Данилюк та нині викладач Львівської національної академії мистецтв Дарій Грабар. І зовсім не випадково, що ніде навколо ми не запримітили бодай малесенької таблички, що будівничий цього унікального музею — Юрій Юліанович Боберський. Бо, на наш погляд, життєва скромність — це ще один із виявів його феномена.