В Івано-Франківську дедалі популярнішою стає професія церемоніймейстера

14 лютого, без перебільшень, один з найромантичніших днів у році. Адже з плином часу це іноземне свято – День закоханих дедалі міцніше вплітається в українську реальність. Можна по-різному ставитися до нього – вбачати лише негатив, комерцію чи моду на чужоземну традицію. Втім, не варто забувати, що це ще й чудова нагода вкотре сказати заповітне «кохаю» найдорожчій чи найдорожчому.

Тож «Галичина» вирішила розповісти про доволі нову і неймовірно цікаву  професію – весільного церемоніймейстера.

Тонкощі професії

Отже, знайомтеся – Христина Викалюк. І вона – весільний церемоніймейстер. Хто це? Що означає це складне слово? – мабуть, подумали ви. Тому довго не інтригуватиму, а одразу розкрию усі карти. Отже, церемоніймейстер – це той, хто проводить виїзні весільні церемонії. А ще це і сценарист, і психолог, і режисер, і звукорежисер. Забігаючи наперед зазначу, що церемоніймейстер не дасть закоханій парі офіційний документ про шлюб, втім, точно створить неповторну та романтичну атмосферу. Моя співрозмовниця запевняє, що емоції будуть справжніми. «Церемоніймейстер – це не ведучий, не координатор, не організатор весілля, але це та людина, котра підкреслить емоції та почуття пари, розкаже про цих молодят, оголосить їх чоловіком і дружиною. Це людина, котра проведе професійну церемонію для пари і про пару, – розповідає Христина. – На жаль, «рацсівська» церемонія фізично не може підлаштовувати сценарій під кожну пару, а от весільний церемоніймейстер цим якраз і займається».

Христина Викалюк у колі найрідніших

Свою першу церемонію Христина Викалюк провела 2014 року. Пригадує, як страшенно хвилювалася, працювала, міцно тримаючи в руках папку зі сценарієм, бо боялася помилитися. Сьогодні ж дівчина дозволяє собі імпровізувати, хоча переконана, що найкраща імпровізація – підготовлена.

На рахунку Христини Викалюк понад 80 пар, котрі вирішили поєднати свою долю чи поновити шлюбні обітниці після 20, 30 чи 50 років спільного життя. І серед них не лише українці, адже Христина проводить церемонії трьома мовами: українською, російською та англійською. «Церемонії пар, котрі прожили разом 25, 30, 50 років, цілковито інші, ніж молодят. Вони наповнені глибокою мудрістю, досвідом та емоціями», – підкреслила моя співрозмовниця. За освітою Христина – інженер-геодезист, друга спеціальність «облік та аудит» також далека від її теперішнього фаху. Втім, дівчина зауважує, що вона завжди любила виступати на сцені, декламувати вірші тощо. Тому професія церемоніймейстера – це те, що їй підходить на всі сто відсотків. «Мені здається, що йти в цю професію мають люди з чистими помислами, порядком у голові та душі, щоб могти дарувати світлі емоції іншим людям та підкреслити їхні почуття», – наголошує вона.

Кар’єра церемоніймейстера у Христини Викалюк розпочалася з пропозиції івано-франківського агентства «Весільний ескіз» провести церемонію. Дівчина погодилася, адже сім’я і стосунки завжди були для неї на першому місці, тим паче, що на той час уже була заміжньою. Щоб опанувати цю професію, Христина навчалася в Києві в топових українських фахівців з курсу «весільний церемоніймейстер», відвідувала тренінги з ораторської майстерності та риторики. А цього року увійшла в топ-10 за версією «Топ-100 церемоніймейстерів України».

З кожним роком в Івано-Франківську професія церемоніймейстера стає затребуванішою, адже дедалі більше пар хочуть, щоб їхнє свято було атмосферним та індивідуальним. Тож виїзні церемонії проводять фактично на кожному весіллі. «Тренди 2019 року – це індивідуальний стиль та персоналізація, тобто підхід до кожного клієнта. Від декору і до букета нареченої – все має свідчити, що саме ця пара одружується. Правило, що всі так роблять і я так зроблю, неактуальне», – наголошує Христина.

Важливо, щоб церемоніймейстер мав режисерський підхід до дійства. Адже саме від нього, за словами Христини, залежить, наскільки гармонійною буде картинка на весільних світлинах чи кадри відео: «Церемоніймейстер повинен розуміти, що це не його виступ, а церемонія для пари. Тому потрібно зайняти таку позицію, щоб не завжди бути в кадрі, щоб фотограф чи оператор легко могли зафіксувати саму пару».

Весільні церемонії бувають різні. Залежно від часу проведення їх можна поділити на ранкові, денні та вечірні. Найпоширеніший другий варіант. Христина каже, що ранкова церемонія гарно вписується у традиційний весільний сценарій, коли наречений приїжджає до своєї обраниці. За її словами, це вже починає бути трендом. «Переважно наречені бояться відступати від таймінгу (розкладу. – Авт.) весілля та звичних традицій. Наприклад, викуп можна замінити церемонією першої зустрічі, коли під аркою молодий вперше побачить наречену. Це дуже круто. Особливо, якщо є своє подвір'я, то там можна все класно обіграти. Це як у кіно. Та казка, про яку мріє кожна наречена. А вже на вечірній церемонії молодята обов'язково мають говорити обітниці. Бо якщо на денній церемонії перед бенкетом вони можуть засоромитися і сказати просто: «Так, беру його/її за дружину/чоловіка», то на вечірній потрібно говорити обітниці, тому що вже немає змісту казати одне одному сухе «так» після того, як відгуляли піввесілля».

Зазвичай виїзні церемонії проводять біля ресторану, в якому й святкують одруження. Хоча є й такі пари, котрі готові експериментувати і замовляють цю послугу в незвичніше місце, як-от у поле чи на площу перед «Бастіоном». «Нерідко наречені бояться ризикувати, їхати в ліс чи ще кудись, тому найчастіше для проведення церемонії обирають ресторан. Хоча з кожним роком нетипові церемонії набувають популярності, люди дедалі частіше не прив’язуються до традицій і намагаються робити так, як вони хочуть», – каже моя співрозмовниця.

Найбільш хвилюючий і трепетний момент церемонії – це, звісно, коли наречені говорять одне одному обітниці. Хоча висловити свої емоції на публіку та ще й у мікрофон наважуються найсміливіші.

Кожну церемонію Христина продумує до дрібниць, зважує кожнісіньке слово, адже від цього залежить, наскільки успішним буде дійство. Звісно, задовго до події вона обов’язково зустрічається з парою, уважно вислуховує її побажання, а відтак пропонує свій варіант. Так народжується сценарій свята. Акцент завжди – на індивідуальності. «Хтось хоче розповідати подробиці своїх стосунків, хтось ні, але загалом завдяки церемонії гості мають зрозуміти, чому ця пара разом», – роз’яснює моя співрозмовниця.

Своє весілля, яке було 9 років тому, Христина згадує з усмішкою. Каже, що тоді весільний ринок в Івано-Франківську не був розвинений і про весільні церемонії не чув ніхто. Саме ж весілля Христини та Юрія було поділено на три частини. Спочатку пара розписалася в РАЦС, відтак вінчалася в Єрусалимі, а вже згодом у колі найрідніших відгуляли весілля. «Весілля було класне і драйвове – таке, про яке мріють всі молодята: з друзями, батьками, найріднішими людьми. Дату нашого весілля відзначаємо 9 вересня, коли ми взяли шлюб», – згадує Христина.

Весільна магія під керівництвом Христини Викалюк

Пропозицію руки і серця коханий чоловік Юрій зробив дівчині у Львові на площі Ринок. «Це було біля ратуші, ми сиділи на якійсь лавочці, і тоді Юра став на одне коліно. Це було дуже хвилююче! Класно. Я одразу ж погодилася, – згадує Христина. – Вважаю, що пропозиції одруження мають бути саме такими. Звісно, у всіх по-різному, але коли чоловік прихиляє своє коліно, то він немов показує, що той момент є для нього значущим, бо він не соромиться людей навколо. Той момент для нас був дуже особистим, але водночас мій чоловік заявив цілому світу, що готовий взяти відповідальність за свою дружину».

Нині пара виховує трьох донечок. Старшій Яні – 7 років, Вероніці – 4, а найменшій Ксенії – лише 1 рік і 7 місяців. «Це велике щастя – бути мамою трьох дівчат», – констатує жінка.

Окрім успішної кар’єри та материнства, Христина активно веде свій блог в «Інстаграмі», де її читають понад 12 тисяч підписників, розвиває канал на «Ютубі», де викладає інтерв’ю з відомими іванофранківцями. Тому у мене закономірно виникло запитання: «Як їй вдається все встигати?». «Насправді, –зізнається вона, – не все встигаю. Наприклад, не маю часу, щоб піти до спортивної зали, хоча дуже хочу. Я дуже все оптимізую, не розтягую задоволення з приготування їжі на 3-4 години, роблю все швидко. У мене є автомобіль, і мені це дуже допомагає, бо інакше нікуди не встигала б. Старша донька ходить до школи, середуща – в дитсадок, а наймолодша – фактично завжди зі мною. Бувають дні, що я мама-таксі, бо вони ходять на гуртки, і я маю одну забрати, другу відвезти. Іноді можу вділити 2 години, щоб щось зробити для себе чи написати сценарій майбутньої церемонії, адже для цього потрібен відповідний настрій».