Як в Івано-Франківську працює школа альпінізму?

Альпіністами стають чи народжуються? Цей вид спорту точно не для слабаків.

Можна різними способами розповідати про свої плани, але так нічого й не досягти, а можна крок за кроком долати все нові й нові вершини й в додаток отримувати шалене задоволення. Втім, стати в поєдинок зі сніговою вершиною чи міцними скелями – мало. Важливіше – розуміти їх і відчувати. Тому досвідчені альпіністи переконані, що їхнє навчання не закінчується, якої б категорії вони не досягли, пише ВЕЖА.

Вже третій рік поспіль в Івано-Франківську функціонує школа альпінізму. Серед учнів – новачки й досвідчені спортсмени. Про створення школи, навчання, тренувальні заняття серед льоду та снігу, а також про страх чи не всіх альпіністів нам розповів голова обласного осередку Федерації альпінізму і скелелазіння України Олексій Драпак.

“Для мене альпінізм був, є і буде спортом, де немає заздрощів. Тут є елемент змагань, але жоден альпініст не буде заздрити кращому сходженню свого товариша. Я отримую велике задоволення від своїх сходжень і від досягнень інших. Цьогоріч мої товариші підкорили не одну світову вершину і щоразу читаючи новину про це, я радів за них”, – розповідає Олексій Драпак.

– Як Ви познайомились з альпінізмом?

Моє захоплення альпінізмом почалось ще в 1999 році, коли я прийшов в АК “Карпати”. Пригадую, в кафе “Під лиликом” познайомився з альпіністами і ми домовились про спільний виїзд на “Скелі Довбуша”. Мені було цікаво, хто і як там лазить по скелях. Побачене мені сподобалось і я вирішив відвідувати клуб альпіністів. Вже пізніше почався розвиток, ми їздили в Крим, потім почались серйозніші сходження, Кавказ і так все йшло само собою. Насправді альпінізм – це цікаво. Якщо в Івано-Франківську він зійде нанівець, то це буде дуже велика прогалина. Маємо гори й не маємо альпінізму? Я вважаю, що це неправильно.

– З чого почалась історія створення школи альпінізму в Івано-Франківську?

Альпінізм в Івано-Франківську існує ще з 60-х років. Зародження місцевого альпінізму відбулось завдяки Курусу Ярославу Івановичу. Він маючи 3-тій розряд в альпінізмі, приїхав у Івано-Франківськ, почав гуртувати однодумців і розвивати цей спорт. В цей час було створено декілька спортивних клубів (ДСО) при різних установах та організаціях. Наприклад, ДСО “Спартак”, ДСО “Авангард”, ДСО “Динамо” та інші. На їх базі функціонували секції альпінізму, які самостійно розвивались. Через деякий час було створено альпіністський клуб “Карпати”, який тривалий час займався розвитком місцевого альпінізму, а вже на початку 90-х було створено Федерацію альпінізму і скелелазіння України. Усі секції, клуби та організації об’єднувались та створювали структурні підрозділи на місцях.

Вже у 2010 році альпіністський клуб “Карпати” збанкрутував і завершив свою діяльність. Від тоді франківський альпінізм почав занепадати. Звичайно, люди організовували виїзди, але це вже було не в рамках Федерації, а більше належало до звичайного туризму.

У 2018 році відбулись зміни в ЗУ “Про об’єднання громадян”, і це стало поштовхом до того, що на засіданні Федерації було прийнято рішення створити окремі підрозділи організації. Так я став головою місцевого підрозділу. Тоді багато альпіністів почали відходити від цього спорту, натомість розвивали власний бізнес чи не були зацікавленні в просуванні масового альпінізму. Тож у 2019 році, щоб розвивати цей спорт, ми створили школу альпінізму в Івано-Франківську.

Навчання в школі не відрізняється від тих занять, які були в АК “Карпати”. Це базовий рівень підготовки альпіністів.

– Серед учнів здебільшого новачки чи люди із досвідом підкорення вершин?

Здебільшого на навчання приходять люди вже із досвідом гірських походів. Річ у тому, що альпінізм – це комплексний вид спорту, який вимагає знань із географії, геології, метеорології, гляціології. Тому в школі і новачки, і люди з досвідом отримують весь комплекс не тільки практичних умінь, а й теоретичних знань. Буває, що до нас знову приходять люди, які вже навчались минулого року, бо розуміють, що потрібно поновити знання або почути ще більше. Якщо не використовувати свої знання та навички, то вони швидко забуваються.

Альпінізм завжди розвивається, змінюються вимоги, з’являється нове спорядження, тому в цьому спорті потрібно постійно вчитись. Наприклад, раніше всі використовували спусковий пристрій “Вісімка”, а зараз з’явились нові страхувальні та спускові спорядження. Тому в школі ми пояснюємо як працює “Вісімка”, але ще й розповідаємо і демонструємо нові знаряддя.

– Як відбувається навчання в школі? Що передбачає курс альпінізму?

Базовий курс навчання передбачає знання лекцій, сніжні, скельні й льодові заняття та екзамен. Обов’язковим елементом є заняття на скелелазному стенді, під час яких можна зрозуміти основу роботи страховки, спускового та підіймального пристроїв, пересування по скельному рельєфу. Ще ми організовуємо виїзди на лід Манявського водоспаду. Тож як тільки він замерзає, ми організовуємо виїзд і вчимось там. На жаль, в нас гори не такі великі, як Кавказ чи Альпи й немає стабільних льодовиків, які можна було б використовувати в будь-який час. Тож доводиться підлаштовуватись під погодні умови. Сніжні сходження в категорії 1Б ми проводимо на горі Говерла чи горі Петрос.

– Під час таких занять, усі учні долають вершину? Чи все ж є випадки, коли людина зупиняється на півшляху?

На таких навчально-тренувальних заняттях, підіймаються на гору і спускаються усі, хто є. Нема такого, щоб хтось побоявся і відмовився. Коли ми приїжджаємо на “Скелі Довбуша”, то в багатьох проявляється страх висоти. Втім, кожен може побороти цей страх. Наприклад, я досі боюсь висоти, але я розумію, що чим вище, тим безпечніше (сміється). Висоту сприймаю як об’єктивний фактор, на який я не можу вплинути. З такою думкою долаю вершини. Страх висоти – це природні відчуття. Іноді доводиться різними психологічними методами впливати на учнів, які зупиняються на півшляху.

Закінчуючи курс, учень має скласти іспит. Напевне, це найважча частина навчання, бо досі тільки 4 людей (з 2019 року) впорались з першого разу, а всі інші – з другого та третього. Іспит справді складний. Всім здається, що альпінізм – це практика, але в ньому справді дуже багато теорії. Після нього альпіністи отримують посвідчення.

– Яку категорію отримують випускники школи?

В альпінізмі є шість категорій: від 1Б до 6Б. Люди, які отримали посвідчення альпініста України, здійснили сходження саме в категорії 1Б. Тобто це певний старт в альпінізмі.

– Скільки триває навчання в школі?

Навчання триває від 16 до 22 тижнів. Чому так довго? Бо наші тренувальні заняття дуже залежать від погоди. Здебільшого одночасно навчається 10-12 осіб, але до кінця курсу залишається 80%, бо не всім до снаги. Люди розуміють, що альпінізм – насправді нелегкий вид спорту, а досить небезпечний. На щастя, за період мого головування в Федерації, в Івано-Франківську не було жодного нещасного випадку. Ще під час першої лекції в школі альпінізму, ми намагаємось донести людям, що в горах дуже легко загинути чи травмуватись. До речі, в досвідчених альпіністів є приказка, що бувають безстрашні альпіністи й старі. Втім, не буває безстрашних старих альпіністів.

– Альпінізм вимагає багато часу та зусиль. Розкажіть на власному прикладі, як можна поєднувати цей спорт та повсякденну роботу?

Я намагаюсь продуктивно працювати декілька місяців, виконувати деяку роботу завчасно, а потім брати довготривалу відпустку, щоб сповна насолоджуватись альпінізмом.

– Які вершини Ви хотіли б ще підкорити?

На Памірі є пік Івана Франка та пік Лесі Українки. Сходження на них відбувалось ще в 70-х роках дніпропетровськими альпіністами. Вони здійснили перше сходження, дали назву цим вершинам й більше туди ніхто не піднімався. Тож я хотів би їх підкорити. Сподіваюсь, я це зможу реалізувати вже наступного року.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!