Як змінився Франківськ за сто років. Будинок пані Рубчак

Будинки, споруджені у міжвоєнний період, тобто «за Польщі», непоказні, позбавлені декору, зазвичай пофарбовані у сірий колір, пише Репортер.

На поштівці, яку в 1939 році випустило львівське видавництво «Кніжниця Атлас», бачимо саме «польські» будинки.

Поштівка з колекції Олега Гречаника

Нині вони відповідають номерам 12 і 12а на вулиці Франка, що раніше називалась Камінського. Обидві кам’яниці споруджені у стилі функціоналізм, розквіт якого припав на 1930-ті.

Фото Ігоря Гудзя

Піонером цього напрямку вважають швейцарського архітектора Ле Корбюзьє, який сформував п’ять основних принципів функціоналізму:

1. Чисті геометричні форми, зазвичай прямокутні.
2. Використання великих нерозчленованих площин з одного матеріалу (залізобетон, скло, цегла). Звідти домінування сірого — кольору не штукатуреного бетону.
3. Плоскі покрівлі.
4. Стрічкові вікна, які, завдяки каркасній конструкції, можна робити будь-якої конфігурації та розтягувати по фасаду у вигляді горизонтальних стрічок.
5. Повне або часткове звільнення нижніх поверхів від стін і використання простору під будівлею для громадських функцій, так званий «будинок на ніжках».

Кам’яниці на Камінського майже повністю відповідали переліченим вимогам, хіба крім останнього пункту. Але це пояснюється тим, що будували їх не в центрі міста, крамниці не планувалися, тож і потреби у великих вітринах не було. Обидві споруди були житловими й від сучасних «спальних» багатоповерхівок відрізнялись лише тим, що квартири там не продавали, а здавали.

У списку власників за 1935 рік господаркою кам’яниці №12 значиться пані Анжела Рубчак. Приблизну дату спорудження сусіднього будинку довідаємось зі спогадів Тадеуша Ольшанського, нещодавно виданих українською під назвою «Колись у Станиславові». Він пише, що навесні 1938 року його родина перебралася до новозбудованої кам’яниці під номером 12а та оселилась у 4-кімнатній квартирі.

Батько мемуариста, теж Тадеуш, мав цікаву біографію: тричі воював, був офіцером резерву, працював лікарем. За тодішніми законами колишнім військовим дозволялось зберігати особисту зброю вдома. Тому пан доктор тримав у зачиненій шухляді свого письмового столу маузер і кольт.

Коли настав «золотий вересень» і до Станиславова увійшли совіти, Ольшанський тверезо розсудив, що зброї бажано позбутися. Він ретельно змастив вазеліном маузер, кольт і наган приятеля, загорнув у ганчір’я та поклав до старого лікарського саквояжу. Пізно ввечері разом із сином вони закопали саквояж на подвір’ї, біля паркану гімназії урсулянок (тепер школа №3). Можливо, зброя і зараз там.

Незабаром Ольшанські відчули, що означає радянський термін «уплотнєніє». Їхня чотирикімнатна квартира перетворилась на комуналку, після того як два покої забрав для себе лейтенант Шмуклер. Невдовзі до нього приєдналась вагітна дружина, яка потім розродилась хлопчиком Колею. Цей Шмуклер був не простий лейтенант, а офіцер держбезпеки, де військові звання на два ранги перевищували армійські. Наприклад, у збройних силах Шмуклер був би капітаном.

Дві родини мирно уживались на одній жилплощі, аж поки не грянув 1941 рік. Одного червневого дня до кам’яниці підкотила вантажівка і два солдати, під керівництвом Шмуклера, почали вантажити речі. Пакували одяг, постільну білизну, навіть меблі Ольшанських. Заповнивши машину до бортів, Шмуклер пафосно вигукнув: «Мы вернёмся, держитесь!», після чого вантажівка зникла за поворотом.

А повернулися вони навіть швидше, ніж очікували. Виявляється, у поспіху батьки забули на подвір’ї… хлопчика Колю.