Юрій Андрухович: Місце має значення

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

У спогадах польського автора Тадеуша Ольшанського, нещодавно виданих в українському перекладі Наталі Ткачик («Колись у Станиславові…», вид-во «Дискурсус», 2016) про братів Йоганна та Вільгельма Мауерів згадується як про таких, чиє прізвище «повсюдно викликало жах». Страшнішим був хіба що «хазяїн життя і смерті» Ганс Крюґер, очільник місцевої філії ґестапо. Але Крюґер, як зазначає Ольшанський, пересувався містом лише в автомобілі.

Брати Мауери натомість полюбляли демонстративні піші прогулянки. Нічого дивного – це було їхнє місто, в ньому вони «почувались як удома». Зі слів Ольшанського, вони чи не у Станиславові й народилися. В кожному разі «їхній батько мав поховальний заклад на вулиці Сапєжинській, навпроти цвинтаря. Вони обидва закінчили гімназію у Станиславові…».

Австрійське джерело, щоправда, подає місцем їхнього народження Lemberg.    

Роки народження братів – 1914 та 1918, й це означає, що на час німецької окупації Станиславова обидвом немає і тридцяти. У жовтні ж 1941 року молодшому з них 23, а старшому 27 років. Чому я приділяю таку увагу їхньому віку? Бо з моєї теперішньої перспективи це зовсім молоді люди, та просто пацаниська, які ще не мали б розвинутись аж у таких монстрів. Однак розвинулися – факт залишається фактом попри всі мої здивування.  

Відразу ж і про інше «чому». Чому я згадав саме жовтень 1941-го? Тому що 12 жовтня 1941 року, день Гошана Рабаг, себто Великої Осанни, що є сьомим і заключним днем великого свята Суккот, у Станиславові став кривавою неділею (Blutsonntag). Протягом того дня в околицях нового єврейського цвинтаря, а частково і в його межах, було розстріляно від десяти до дванадцяти тисяч євреїв. Іншими словами, це наймасштабніша і найжорстокіша екзекуція за всі часи існування мого рідного міста. Згідно з одним із джерел, «дітей кидали в ями живцем, заощаджуючи при цьому набої. Серед євреїв, що очікували своєї черги на підході до однієї з трьох ям, які вже було вистелено трупами, почалася жахлива паніка. Запаморочені тим, що побачили (в ямах – Ю. А.), деякі з них непритомніли. Інші сахалися назад, однак задніх тіснили кулеметники».

Брати Мауери, повторюся – віком 23 і 27 років, були серед есесівської верхівки, яка тим великим розстрілом командувала. За прикладом свого начальника Крюґера, вони й самі час від часу охоче бралися за кулемети і косили приречених людей десятками та сотнями.

Про них відомо, що вони були т. зв. фольксдойчами, тобто поляками німецького походження, які з самого початку німецької окупації швиденько «повернулися до рідних коренів». Перед війною вони встигли закінчити польську військову школу підхорунжих, але, як пише Ольшанський, «виявилися німецькими аґентами, зрадниками і найзапеклішими катами станиславівського населення». Вони «для розваги прогулювалися вулицями з вівчарками на повідку і батогами в руках. Били кого попало, цькували псами». Забачивши їх звіддалік, мешканці міста переважно розбігалися. Про всяк випадок краще було своєчасно зникнути їм з-перед очей. Той же Ольшанський описує моторошний момент, коли він (на той час 13-річний підліток) зреаґував на їхню появу в центрі міста надто пізно і просто заціпенів від жаху, не в змозі зробити ані кроку. Але «вони пішли далі. Мене минуло».

Згідно з уже наведеним австрійським джерелом, братів Мауерів уперше судили щойно в лютому 1966 року. Цілих два десятиліття мусило минути від закінчення війни, аж Симон Візенталь добрався й до них. Процес відбувався у Зальцбурзі, де вони собі преспокійно жили. На суді вони мали цілковитий успіх. Публіка їх підтримувала, водночас висміювала, засвистувала й затупувала свідків звинувачення. Брати, як і їхній захист, оперували відверто антисемітськими фразами, що завжди викликало схвальні оплески. 17 лютого суд присяжних (серед них, як виявилося згодом, було троє колишніх націонал-соціалістів) визнав їхні дії в місті Stanislau, Ostgalizien «вимушеними з огляду на виконання наказів». Це був виправдальний вирок.

Ганебне рішення було оскаржено у Верховному суді Австрії. Восени ще того ж року почався другий процес. Цього разу місцем його проведення став Відень, що суттєво змінило судову атмосферу. Ні брати, ні їхні захисники вже не мали в активі відвертої підтримки присутніх. Крім того, до віденського процесу було прикуто надзвичайну увагу закордонних медіа. Як наслідок, присяжні визнали їх винними. Мауерів засудили до восьми та дванадцяти років ув’язнення. Що вони їх повністю не відсиділи й отримали дострокові помилування – то вже інша тема.

Мені ж натомість у всій цій історії з двома такими різними судовими процесами йдеться про нас. Нині, коли тут і там в Україні відбуваються перші такі-сякі суди над «убивцями Майдану» чи всілякими зрадниками, місце проведення цих процесів має не менше значення, ніж в Австрії 1960-х років. Одіозного регіонала почали судити у Старобільську на Луганщині. Як це розуміти? Вдома йому допоможуть і стіни? Договірняк? Гра у піддавки? Подалі від Києва – подалі від медіа та активістів, від зовнішнього тиску борців за правду? Чому ж тоді його захист начебто добивається повернення процесу в Київ? І чому Вищий спецсуд його захистові в цьому відмовляє? Договірняк у квадраті? Щось на зразок «ми до вас типу звернемось, а ви нам типу відмовте»?

Ми поки що не знаємо. Але є сенс хоча б дуже прискіпливо стежити за тим, як це робитиметься. Діло пахне Зальцбурґом.

Збруч