Юрій Андрухович: Поіменно


Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Вільного часу було вдосталь, і я, скинувши речі в готельному номері, вирішив прогулятися поки що не відомою мені околицею. Досі в Ессені я виступав двічі, але ніколи не залишався в ньому навіть на одну ніч. Цього ж разу я зупинився на цілих п’ять ночей, тобто як за моїми мандрівними мірками досить надовго. Як би прожити з користю цей невеличкий шматок життя? Для початку варто було зорієнтуватися на місцевості.

Готель розташовано на вулиці Гедвіґи (Hedwigtrasse). Чому саме це жіноче ім’я і хто така була та Гедвіґа, я дізнаватися не став. Мабуть, якась королева чи принцеса з германського середньовіччя. Нам не дано знати їх усіх.

Прогулянка навколишнім районом (назва його Рюттеншайд) невдовзі показала, що випадок з Гедвіґою в цьому місці не такий уже випадковий. Перпендикулярно до Гедвіжиної вулиці тяглася вулиця Доротеї (Dorotheenstrasse), з якої можна було повернути на Julienstrasse (вулицю Юлії), котра у свою чергу перетинає вулицю Ізабелли (Isabellastrasse). Мені здалося симпатичним, що місцева громада саме в такий спосіб вирішила називати вулиці – іменами, до того жіночими. Такого висновку я остаточно дійшов, набрівши на чергові Annastrasse, Renatastrasse i Brigittastrasse.

З висновком про винятково жіночі імена я, однак, трохи поквапився. Невдовзі переді мною замиготіли вулиці Альфреда і Мартіна. Дещо північніше тяглися вулиці Бертольда і – Боже змилуйся! – Адольфа. Втім жіночі й далі переважали: Franziskastrasse, Emmastrasse, Kunigundastrasse, Veronikastrasse, Sophienstrasse і навіть Theklastrasse… Я мимоволі уявив собі якусь місцеву даму, що називалася б, наприклад, Корнелією і, запрошуючи до себе в гості на Corneliastrasse, неминуче б додавала вічно той самий жарт «Я мешкаю на вулиці мого імені».

Ось так і вирішуються складні питання громадянського порозуміння, узагальнював я подумки. Жодного тобі уславленого прізвища, жодного контраверсійного героя, історія з її нерозв’язаними протиріччями відпочиває і не втручається в діла сьогодення. Натомість – просто імена простих людей. Вшанування сотень тисяч і мільйонів анн, доротей, веронік,  мартінів (а також, Боже збав, адольфів) цього світу.

Тут однак я зрозумів, що знову поквапився. Це трапилося в мить, коли з вулиці Клари (Klarastrasse) я повернув у вулицю Рози (Rosastrasse). Бути так близько одна від одної могли тільки дуже конкретні Клара з Розою – Цеткін і Люксембурґ. У промислово-індустріальному, а отже, робітничо-лівому Ессені це зрештою було цілком очікувано.

Нове спостереження змусило мене критичніше переглянути всі попередні назви. Мало яких корнелій, францисок та куніґунд вони могли тут понапихувати!

А відтак я подумав про наші міста. От якби стрястись такій біді, щоб і в них почали стосувати аналогічну найменувальну практику! Бульвари Тарасів (Тарасівський) і Лесин, площі Богдана й Данила, вулиці Івана, Андрея, Михайла, Симона. А також Ольги, Олександри, Олени, Лариси. Само собою – Віри, Надії, Любові. Звичайні собі людські імена. Перейменуєш у столиці проспект з Московського на проспект Степана – і нуль обурення, ніхто не ображається, і навіть відомого поета не корчить у страшних душевних муках, що то на честь Бандери. Бо, може, й на честь якогось іншого Степана. Скажімо, Разіна.

Не все би, звичайно, обходилося гладко. У мене, наприклад, неминучу підозру викликали б вулиці Фелікса, Йосифа, Лаврентія чи того ж Адольфа (як і згаданих Клари та Рози, особливо якщо розташовані поруч). Неоднозначним був би і наш сьогоднішній стосунок до всіх можливих проспектів, бульварів і вулиць Володимира (Володимирська в Києві у рахунок не йде). Та й за В’ячеславом може вгадуватися не тільки Чорновіл, але й який-небудь Молотов. І все ж як дисциплінованому членові громади мені доводилось би змиритися з подібного штибу неоднозначностями. Бо в цій справі головне не називати прізвищ. Псссст.

Мої ессенські роздуми зненацька доповнилися кілька днів тому. З Одеси повідомили, що через перейменування вулиць трапилася бійка під будівлею Приморської райадміністрації. Дійшло й до сльозогінного газу, застосованого т. зв. правоохоронцями. Останні начебто розпилювали його не куди-небудь, а в бік саме проукраїнських активістів. У звичний для себе бік, додам, розпилювали газ одеські правоохоронці. Втім цього разу, здається, ніхто особливо не постраждав.

Наскільки мені відомо, вулиця Шухевича (Романа) в Одесі існувала ще з 1990-х і була, коли не помиляюся, одним із результатів тодішнього альянсу Чорновола з Гурвіцом. Важко забути, як одного з тих років ми її шукали і місцева єврейська бабця рішуче відповіла: «Шухевич? Да, был такой в Одессе!» – і вказала правильний шлях. Бабця зробила це так переконливо, ніби та вулиця назву Шухевича носила в Одесі вічно.

Чому її досі необхідно відстоювати з боями, ковтаючи сльозогінний газ, мені незрозуміло.      

Збруч