Задушення України як російська національна ідея
мперіалістична політика путінської Росії категорично не сприймається серед національно свідомого українства. Однак Росія — це не лише Путін і мільйони заражених імперським комплексом «старшого брата» росіян. Є ще демократична Росія Бориса Нємцова, Валерії Новодворської та інших. І серед імен останньої категорії, назагал маловідомих в Україні, помітним є Андрій Бессмертний-Анзіміров, письменник, есеїст, перекладач богословської літератури.
Прочитавши його статтю «Задушення України як російська національна ідея», яку пропонуємо своїм шанувальникам, сподіваємося, будь-хто з них пройметься глибокою повагою до таких росіян, як Андрій Бессмертний-Анзіміров.
Нарешті світові відкрилася заповітна російська національна ідея — недопущення України в Європу за будь-яку ціну. Нікого вже не можуть здивувати думки українських політологів, що Кремль укотре провів спецоперацію проти України і що хтось в Росії, а може, і в Україні, отримає зірочки Героя Росії.
Бійня на Євромайдані не мала жодної політичної логіки з погляду інтересів Януковича. Але логіки, як зазначають коментатори, немає лише з погляду утримання влади: «Залізна логіка в цьому абсурдному і злочинному розгоні з’являється, якщо поглянути на ситуацію очима президента Росії Владіміра Путіна. Знесення Євромайдану з навмисною жорстокістю і свавіллям «на очах» у телекамер було пов’язане саме з прагненням продемонструвати, що виборчий штаб міністра МВС Віталія Захарченка і секретаря РНБО Андрія Клюєва вміє виконувати зобов’язання перед Росією. Путін пов’язав Януковича кров’ю». Бо Путін — «державник».
А російський державник (у перекладі на літературну російську — людина з агресивною імперіалістичною і тоталітарною свідомістю) страх як не любить повертати награбоване. Особливо коли це вам не дощовиті балтійські землі, а величезна Україна з її природними багатствами і виходом до Чорного моря. Тому відповідь Москви на Майдан однозначна: Україна — наша корова й, окрім нас, ніхто її доїти не буде. Зокрема й самі українці.
Найбільш дивним є те, що цю маячню, лише своїми словами, серйозно повторює і багато хто з цілком милих і хороших російських людей, котрі навіть мають вищу освіту. і часто-густо сперечаються до хрипоти.
Росіяни були психологічно-культурно майже одним народом з українцями, сказали мені нещодавно. На що я відповів, що страшенно радий за росіян, але що це їхні внутрішні проблеми. Оскільки українці з росіянами ніколи не були психологічно-культурно одним народом. Тому їм, українцям, не важливо, ким саме були з ними психологічно росіяни. Мій опонент не знайшов, що мені заперечити.
За Голодомор відповідальні передусім українські більшовики, принаймні їхні руки, сказали мені. А за Голокост відповідальні передусім самі євреї, принаймні їхні ноги, тому що їхні ноги мали відмовлятися йти в газові камери, а вони не відмовлялися, сказав я. і знову заперечити на це було нічого.
«Який ще Голодомор, з голоду гинули і росіяни!» — заперечують особи, що, очевидно, вважають себе услід за нинішнім російським батьком (оскільки повторюють слово в слово його аргументи) особливо вправними і досвідченими в суперечках. У такому разі то хіба не природно було б, що коли потерпіли всі, то перед всіма й вибачитися, всім і компенсувати завдані втрати? А не відмовлятися визнати провину центру перед регіонами й іншими націями — до того ж будучи представником тієї самої організації, яка чинила Голодомор передусім.
Якщо в Росії не пам’ятають і не поминають жертв голоду в Татарії, Башкирії і Тамбові, то це не означає, що й Україна має забути про Голодомор. Тим паче, що кати й на думці не мають вибачатися і лише плюють у відповідь.
Ні в Голодоморі (голод 1932-1933) в Україні, ні в Ашаршилику (голод 1932—1933) в Казахстані не можна звинуватити навіть самих більшовиків. Бо за Сталіна більшовики переродилися на націонал-більшовиків, на російських більшовиків, тобто були далеко не тими, що при Леніні, Троцькому і Риковіѕ Залишилися лише російські націонал-більшовики, сталінофашисти, бо СРСР мав стати країною росіян, тож українці і казахи — дві найбільші нації після росіян (узбеки тоді не були єдиним народом) — були засуджені до винищування голодом.
Сталін був виразником сподівань російських люмпенів, сірої і безликої російської маси, що прийшла на зміну знищуваним і знищеним російським європейцям санкт-петербурзького періоду. Тому спроба подати Голодомор як просто один з багатьох злочинів сталінізму та зрівняти його з ними приречена на провал. Це пошуки виходу, аби не платити за рахунками.
Цілеспрямований етноцид росіянами українців у XX столітті був зумовлений тим, що у своїй переважній масі українці, подібно до поляків, фінів і прибалтійських народів, не підтримали більшовизм. Не можна назвати жодного визначного українського революціонера-більшовика — всі більшовики з українськими прізвищами (Скрипник, Антонов-Овсієнко, Криленко, Дибенко, Семашко, Цюрупа) не лише не мали жодного стосунку до України, а й були повністю русифіковані.
Під час громадянської війни в Україні заправляли взагалі далекі від України люди — П’ятаков, Раковський, Євгенія Бош, Сергєєв. На роль маріонетки в «Радянській Україні» у всеросійської партії більшовиків не знайшлося жодного українця.
Ось чому, коли після громадянської війни 1922-го було вирішено вислати з країни, за списками, поїздами і «філософськими пароплавами», неугодних діячів культури (так званий український список складався із 77 осіб), лідери комунізму майже одразу ухвалили рішення «про небажаність зміцнення емігрантами українського націоналістичного руху». Вислання за кордон за «українським списком» було припинено, не розпочавши. Політиків і вчених України заслали у віддалені губернії РРФСР і пізніше фізично ліквідовували при Сталіні...
Більшовизм і членство в СРСР були нав’язані українцям силоміць, подібно до того, як за царя їм було нав’язано горезвісну «єдність з російським народом», що існувала лише в офіційних підручниках історії й мізках шарлатанів і демагогів від історії...
Голодомор було задумано російською адміністрацією як акцію особливої ваги у Москві, вчинено з Москви, руками Москви і за допомогою московських багнетів і місцевих сатрапів, надісланих і поставлених Москвою. З метою ліквідації українців і заселення України слухняними покидьками російського суспільства — як це зробили із землями німців Поволжя, кримських татар, чеченців, калмиків, карачаївців, балкарців тощо. Що й було здійснено у східній Україні. «П’ята колона» налаштованих на Москву росіян, що мешкає там нині, в буквальному сенсі співає і танцює на кістках мільйонів українських мучеників.
Усе це підтверджується фактом непомірного за своїм масштабом знищення української інтелігенції в період Голодомору. Його розмах на порядок, якщо не більше, перевершує загальновідомий Великий Терор проти російської культури. Уявіть собі фізичну ліквідацію всього російського Срібного століття і всіх молодих письменників 20-х років минулого століття. Саме це сталося в Україні. «Було вбито всіх поспіль», — так сказав мені колись мій покійний батько, що починав свою кар’єру в столиці Радянської України Харкові на кіностудії «Кіноробмол»... В історії України це так і називається — розстріляне відродження. Пік терору — 3 листопада 1937 року, коли в Сандормосі (Карелія) було розстріляно Леся Курбаса і з ним — 198 письменників, художників і вчених з України. Вижили буквально одиниці...
Я дуже люблю Німеччину. Але з німців провину за Голокост досі не змити нічим, хоч вони якраз і покаялися (в усякому разі західна їх частина). і так буде ще років сто. Те саме — і з росіянами. Провину за розстріляне відродження і за Голодомор з росіян нічим не змити. і тут між росіянами проходить вододіл — між тими, хто не вигадує виправдань («росіяни гинули теж...»), і тими, хто не закликає: «хлопці, нумо жити мирно», а без будь-яких обмовок й ілюзій визнає колективну провину своєї нації перед українцями і кається перед ними.
Україна — лакмусовий папірець щодо виявлення в російській нації нормальних росіян і хижих аморальних москалів.
Зрозуміло, покаяння — глибоко індивідуальна річ. Йдеться про вектори суспільної свідомості. Про те, що люди в переважній більшості перестають виправдовувати катів та відчувають жах і гіркоту від того, що було вчинено їхніми батьками і дідами.
Проте замість покаяння перед Україною і компенсації за завдану шкоду хоча б безплатними газом і нафтою, а не лише передачею Криму (як це зробив Хрущов, спокутуючи свою провину перед Україною за Голодомор, про що він говорив прямо), нинішня мета Росії — ізолювати і паралізувати Україну руками Януковича. Якщо ця спецоперація не вдасться прямо з Москви, то не пустити Україну до Європи. Підім’яти її під грабіжницький Митний союз. Відібрати в України Крим і Донбас. Перетворити величезну багату країну на чергову «галузь» путінської економіки, заснованої на круговій поруці, грабежі й корупції.
Якщо замість покаяння і вибачень Москва починає в черговий раз тягнути і не «пущать» українців до Європи, мимоволі виникає питання про психічну нормальність московської адміністрації, яка з холодним садизмом чекає, поки Україна остаточно задихнеться в її братських обіймах. Про моральність московської адміністрації питання не виникає вже давно. Росія перетворилася на грудну жабу пострадянського простору.
Залишилося останнє запитання. Чому багато росіян, людей пристойних, освічених і часом на вигляд цілком культурних, щиро вважають Україну збіговиськом недолугих «молодших братів», які відбилися від рук і яких треба повернути назад? Імперський комплекс у підсвідомості? Ні, не він. Двовікове промивання мізків великодержавною пропагандою — так буде правильніше.
Я довго думав над цією моральною проблемою і ось до яких висновків дійшов. Російські люди прекрасно знають, чиє м’ясо з’їли. Вони прекрасно знають, що і вони, і їхні батьки і діди зрадили Україну і зраджували її протягом усього свого життя. Всі російські люди прекрасно знають, що третє століття поспіль зневажають Україну і використовують Україну, приймаючи як належне брехливу пропаганду про «єдиний народ», вигаданий Катковим 1863 року. Тому одні ганять Україну, другі мруть від ненависті до України, матюкаються і глумляться над нею, треті котяться по підлозі в антиукраїнській істериці, випускаючи піну, четверті канючать і лицемірно-слізно тягнуть кишки з опонентів — «ми єдиний народ, ми, мовляв, так один одного любимо, відхід України — це такий удар по Україні і Росії»... А інші, замучені сумлінням, мовчать-помовчують.
Так чинять усі представники людської породи, що прагнуть позбутися почуття провини, не вдаючись до єдиного методу, що очищує сумління, — покаяння. Замість останнього виникає ірраціональна контрагресія й українофобська істерика.
«Ненависть у поєднанні із презирством здатна скинути будь-яке ярмо», — писав Вольтер. Виправдана ненависть до Росії розливається українським простором тут і тепер з ініціативи самої Росії. Чого домагаються московські українофоби всіх мастей? Презирства? Воно не забариться.
