Захід нам допоможе?

Проте, дивлячись на актуальну політику Європейського Союзу, хочеться насправді пожаліти тих наївних романтиків, що так вперто бережуть своє ілюзорне бачення західного світу.

Ще раз про цінності духовні і матеріальні

Європейський Союз наполегливо працює над своїм іміджем. Але щасливцям, що опинилися по той бік європейського паркану, виявилося замало втішатися добробутом та ситим життям, вони вирішили оголосити себе ще й верховними володарями духовних цінностей. Так і пишуть, що у світі чомусь утвердилася думка про ЄС як передусім економічне об'єднання. А це не так, ЄС – це "об'єднання цінностей". Ні в кого ані на мить не виникне сумніву в тому, що ЄС базується на чітких гуманітарних цінностях: захист людської гідності, свобода, демократія, рівність, правова держава, захист прав людини (особи і меншин). Все це так, але, як виявилося, тільки для внутрішнього вжитку. Всі ці принципи діють виключно всередині Європейського Союзу. А як бути із роллю ЄС щодо утвердження цих цінностей у всьому навколишньому світі? Чи готовий ситий Євросоюз хоча б мінімально ризикнути часткою свого добробуту заради утвердження гуманітарних цінностей на всьому континенті?

Про це більше можна дізнатися із зовнішньої політики цього "Об'єднання цінностей". Найбільш промовисто про відданість гуманістичним цінностям, або ж навпаки – вірність Мамоні, говорять дії ЄС у найбільш кризові моменти історії. Зі страхом і недовірою спостерігала стара "добра" Європа за розвалом СРСР і парадом суверенітетів. Але ці страх і недовіра були продиктовані не настільки некерованістю процесу, як переживаннями за власні безпеку і добробут. Не таємниця, що багато політиків та дипломатів звикли жити і працювати в умовах біполярної системи, де все було чітко і зрозуміло. Це переконання, на жаль, залишається й до тепер у головах багатьох європейських достойників, які наділені повноваженнями приймати рішення. Намагання європейських політиків розділити з Путіним сфери впливу у Східній Європі є одним із таких атавізмів старої моделі міжнародних відносин.

Наприклад, німецькі політики чомусь і надалі вважають, що  мають повне право разом із Путіним вирішувати долі суверенних держав без участі самих "винуватців" події. І представників "Об'єднання цінностей" чомусь аж ніяк не турбує авторитарний характер російського правління. Не хвилює й те, наскільки брутально Путін придушив у своїй країні демократичні медіа, що він перевів їх у режим ручного правління і перетворив на потужні рупори суцільної пропаганди. Цивілізований Захід спромігся тільки помахати пальчиком і кілька разів дорікнути російському президентові за масові вбивства в Чечні, за агресію проти суверенної Грузії тощо. І навіть це не головне, головне полягає в тому, що ЄС не тільки солідарно не став на захист демократичних цінностей, він і надалі продовжив переговори на рівних з людиною, яка відверто заявляє про свої неоімперські плани.

Складається враження, що багатьом західним політикам набагато вигідніше мати справу з одним диктатором, ніж з цілою низкою демократичних правителів. Не хотілося б, але, здається, історія повторюється. Колись на міжнародній конференції в Берліні слухав виступ радника німецького уряду про ситуацію в Югославії. Так той експерт хоча б чесно визнав, що Німеччина не втручається в конфлікт, чекає, коли хтось переможе, і потім визнає за ними легітимне право на правління тією територією, яку переможець встиг захопити. Отже, про захист мирного населення від військових злочинів, виведення з-під удару національних меншин, гарантії недоторканості приватної власності, гарантування права на свободу і життя взагалі не йшлося. Якщо ж такий підхід і тепер залишається актуальним, то "західним демократіям" потрібно відмовитися від фальшивої, псевдодемократичної риторики і заявити про це прямо й відкрито, що вони виступають за неухильне дотримання основних гуманістичних цінностей виключно в кордонах ЄС. Принаймні так буде чесніше.

Відомо, що найкраще йде бізнес у приватних фірм з демократичного світу, якщо вони мають доступ до ринків авторитарних режимів. Щось не було чути ніяких протестів ні від французького, ні від німецького урядів проти економічної співпраці з недемократичним Китаєм. Делікатні європейські громадяни трішки покомизилися навколо товарів з Південно-Східної Азії, бо там використовується рабська дитяча праця, але на тому обурення й закінчилося. Європейські фірми не дослухалися до закликів про бойкот авторитарного режиму в Білорусі і напролом кинулися робити "гешефти" з Лукашенком. А про економічну співпрацю з авторитарною Росією взагалі краще промовчати. Гірше те, що економічні й фінансові лобі країн Євросоюзу, збагатившись у Росії, чинять політичний тиск на свої уряди, щоб ті йшли також на політичну співпрацю з Владіміром Путіном.

Якщо ж політики з ЄС думають, що їм вдасться заспокоїти апетити Путіна, віддавши йому на поталу "незрозумілу" Україну, то вони глибоко помиляються. Апетит, як правило, приходить під час їжі. І ми добре пам'ятаємо про тактику "умиротворення агресора", яку застосовували західні політики, щоб задовольнити апетити Гітлера. Знаємо, чим це все закінчилося.

Куртуазність гри

Поділ сфер впливу у Східній Європі між ЄС, де першу скрипку грає Німеччина, і путінською Росією може мати фатальні наслідки. А те, що Європа до цього часу ситуацію в Україні вважає вартою уваги лише своїх дипломатів, багато про що говорить.  За вироблення якогось чіткого документа у справі врегулювання кризи в Україні висловилися тільки три країни: Литва, Польща і Швеція. Натомість такі "важковаговики", як Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія й Іспанія – категорично проти. Вони, напевно, традиційно вважають, що не варто працювати безпосередньо з Україною, достатньо вмовити тільки Путіна. За благими відмовками про те, що на саміті Росія-ЄС треба обов'язково обговорити "українське питання", проти чого категорично виступає Путін, знову проглядається та сама огидна політика "умиротворення агресора".

Але як донести тим зашкарублим німецьким дипломатам, що куртуазна дипломатична гра з Путіном вбиває саму ідею і ті цінності, якими вони нібито керуються? Як пояснити їм, що вести дипломатичні переговори можна не тільки з нащадками імперських націй, а пора вже побачити і молоді нації на Європейському континенті? Як пояснити, що для того, щоб запобігти поглибленню кризи в Україні, потрібно передусім говорити з самим українцями?

Минулого четверга німецький федеральний канцлер Ангела Меркель заявила, що не бачить підстав для запровадження санкцій проти українського уряду. Якби пані канцлер відверто сказала, що не вірить у те, що всі країни, члени Європейського Союзу, проголосують за запровадження санкцій, що є обов'язковою умовою для спільних дій, то їй би можна було ще повірити. Ми ж знаємо, наскільки різношерстою є об'єднана Європа, наскільки партикулярними можуть бути дії й інтереси різних національних урядів. Але ні, пані Меркель забракло "окулярів", щоб нарешті побачити те, наскільки корумпованими є українські суди, які недемократичні закони в антиконституційний спосіб приймає маніпульована режимом Януковича Верховна Рада, що злочинці у міліцейській уніформі разом з кримінальними авторитетами викрадають людей з лікарень, катують їх і вбивають. Що кримінальні елементи, яких централізовано натравлює партія влади проти мешканців столиці, б'ють випадкових перехожих до напівживого стану. Пані канцлер не хоче навіть глянути на роздягнутого "Беркутом" на морозі українського громадянина, не хоче бачити знущань і принижень людської гідності, яку чинять люди у міліцейській уніформі. А може, вона, як німкеня, цього категорично не хоче бачити, бо це викличе у неї погані історичні алюзії?

Складається враження, що пані Меркель дедалі частіше просить своїх радників подати їй лупу із більшими діоптріями, щоб не побачити сотень тисяч мітингувальників на Євромайдані в Києві, які борються за ті демократичні цінності, які нібито сповідує ЄС, але натомість, щоб краще розгледіти різного роду екстремістів та неонацистів. Бо ж, як відомо, сучасна демократична Німеччина є аж такою "пуристською", що не веде переговорів і з недемократичним Китаєм, і з авторитарним режимом Путіна. Виникає враження, що німецька зовнішня політика є настільки стерильною, що ніхто у світі не може за чистотою помислів дорівнювати німецьким дипломатам. То, може, вони б взагалі не виїжджали за межі Берліна і насолоджувалися своєю первозданною чистотою? Може, вони замість того, щоб постійно говорити про гуманістичні цінності Євросоюзу нарешті спробували б жити за ними і боротися за їх утвердження? А це вже завдання і обов'язок не тільки людей, обмежених дипломатичним протоколом, а взагалі місія для справжніх громадян.

Відомо, що вибіркової справедливості, як і вибіркової принциповості не існує. Зрозуміло, що на київському Євромайдані присутні різні люди, з різними переконаннями, з різною метою. Ніхто і не збирається заперечувати, що на Майдан у Києві та в інших містах України поруч із демократично налаштованими людьми вийшли також футбольні ультрас та члени різноманітних маргінальних націоналістичних та лівих груп. Але не вони є мейнстрімом цих протестів. Крім того, футбольні фанати проявили себе напрочуд дивно. Замість громити все, що трапиться під руку, вони беруться захищати мирних демонстрантів від нападів міліції та мобілізованих владою напівкримінальних молодиків.

Хотілося б нагадати, що майже два місяці протести на майдані мали мирний характер. На головній сцені виступали співаки, звідти промовляли політики, громадські діячі, священики. Радикалізував ситуацію безпрецедентний наступ режиму Януковича на основні демократичні цінності, права і свободи. 16 січня, наперекір здоровому глузду і регламенту Верховної Ради, в парламенті були прийняті антидемократичні закони. Влада кинула загони спецпризначення проти мирних демонстрантів. Саме це викликало недовіру до лідерів опозиції, яких запідозрили у змові з владою. Підозра базувалася на тому, що опозиція, щоб не зіпсувати собі відносини з Євросоюзом, і чекаючи від нього якихось адекватних пропозицій, банально затягувала ситуацію. Молоді радикали побачили в цих діях підступний "план", що Європа разом з Путіном чекають, щоб Майдан видохся, щоб через тріскучі морози люди розбіглися і всьому настав кінець. В результаті на передову боротьби вийшли найбільш радикальні елементи, які побудували барикади, озброїлися "коктейлями Молотова" і почали діяти. Вони відбили кілька кривавих атак, втратили кілька людських життів, борються, не зважаючи на сильні морози і втому. А сита Європа наполегливо не хоче бачити у них борців з авторитарним режимом і запровадити проти цього режиму не тільки санкції, але обмеження  на право в'їзду в ЄС основних винуватців кризи.

Зрозуміло, що західного обивателя, а тим більше відповідального консервативного політика та державного чиновника високого рангу, не можуть не лякати "коктейлі Молотова" та палаючі барикади на центральних вулицях однієї з європейських столиць. Можливо, подумки вони переносять цю картинку до себе, в країни з розміреним, добробутним життям. Вірогідно, що в цей час вони проводять паралелі із багаттями з автомобілів у Марселі або протестами в Афінах і, зрозуміло, що палаючої України їм не треба. Якщо так, то як же бути з гуманістичними цінностями, на базі яких вони нібито об'єдналися? А може, все набагато простіше? Може, весь цей бутафорний дипломатичний театр покликаний просто імітувати занепокоєність аж до того часу, поки путінська Росія не реалізує свій очевидний план? Бо ж чого тільки не зробиш заради збереження власного добробуту? З ким тільки не поріднишся, з ким тільки не подружиш...

"Нехай інші воюють, а ти, щаслива Австріє, одружуєшся"

Цю фразу історики приписують угорському королю Корвінові. Такими словами він схарактеризував успішну політику династії Габсбургів, суть якої полягала у "прирощуванні" території імперії не шляхом воєнних захоплень, а через укладання вдалих міждинастичних шлюбів. Відтоді багато води витекло через Дунай, і самі австрійці дедалі частіше називають стару імперію Габсбургів праобразом Європейського Союзу. За короткий час вони успішно "впоралися" зі своїм минулим. Попри австрійське походження Адольфа Гітлера і багатотисячні святкові маніфестації на Гельденпляці з нагоди Аншлюсу австрійцям вдалося легко перетворитися на першу "жертву" нацизму.

Десятирічна радянська присутність в Австрії не дозволила провести в країні повномасштабну денацифікацію, а тому в цій затишній Альпійській республіці став можливим феномен Партії Свободи. А з розвалом Радянського Союзу Австрія перетворилася на тиху гавань для всіляких багатих злодіїв, українських і російських олігархів, родин середньоазійських диктаторів. Гарантія банківської таємниці як магнітом притягнула в країну всіх тих, хто вкрав свої гроші і шукав, де б їх надійно сховати.

Рафінованим австрійським європейцям було байдужим кримінальне походження цих грошей. Головне, щоб вони працювали на економіку їхньої держави. А про те, що приплив такого багатого криміналітету може істотно вплинути на саме австрійське суспільство, ніхто особливо не задумувався. І тепер нові багаті австрійські громадяни масово скуповують нерухомість в Австрії. Купують старі родові палаци і замки, влаштовують бурхливі гулянки і бали: реалізують свої уявлення про світське життя. Це все давно набуло карикатурних форм, і культура Моцарта й Штрауса поволі набуває рис пострадянського "блатняка". Але на що тільки не підеш заради процвітання економіки і власного добробуту? Навіть руки перестануть відчувати якусь липку субстанцію на купюрах, які так щедро вливаються в австрійську економіку...

Австрійські дипломати люблять часто прикриватися тезою про безсилість "маленької країни" вплинути на серйозні міжнародні процеси. Але від "маленької країни" ніхто багато і не чекає. Вистачить тільки розслідувати походження грошей тих українських можновладців і олігархів, які мають свій бізнес, рахунки і маєтки в Австрії. Одних тільки скупих повідомлень про брехню при заповненні фінансових паперів братами Клюєвими вистачить, щоб застосувати проти них санкції. Так само потрібно було б зацікавитися діяльністю фірм, якими опікується такий собі пан Райнгард Прокш, який займається приховуванням "нажитого" сім'ями Азарова та Януковича. Крім того, вартувало б поцікавитися діяльністю олігарха Фірташа і тим, як він через підконтрольні йому медіа сприяє свободі слова в Україні.

P.S. Якби Німеччина перестала нарешті мислити імперськими категоріями і попри путінську Росію, побачила й незалежну Україну, якби вона відмовилася ділити з Путіном світ на сфери впливу, а перетворилася на справжнього гаранта утвердження і дотримання гуманістичних цінностей на пострадянському просторі, то це і була б неоціненна допомога Україні. Якби Австрія, на яку із замилуванням дивляться західні українці, пожертвувала хоча б частинкою свого добробуту і арештувала банківські рахунки українських олігархів та зініціювала заборону на їх в'їзд у Шенгенську зону, то це також була б неоціненна для України допомога. Європейці, ми просимо від вас небагато: не тільки декларуйте, але й живіть за загальнолюдськими принципами.