Як позбутися скверни комунізму
Останнім часом в Україні побільшало як розмов про люстрацію, так і спроб люстрації у владі, в партіях, громадських організаціях. Але автоматично це призвело до появи значного числа «люстрантів», багато з яких має свій унікальний погляд на процес «люстрування».
Якщо в Україні ще не можуть навіть прийняти закон про люстрацію, то в Центрально-Східній Європі в останні 25 років люстрація, тобто перевірка посадових осіб з метою з’ясування, чи були вони членами або співробітниками таємних служб, стала частиною політичного життя. Втім, це лишень частина шляху декомунізації, яким успішно йдуть європейські держави, про що далі і йдеться в цій статті.
Отож декомунізація — це процес усунення із суспільного, політичного й правового життя комуністичної практики, принципів комуністичної ідеології, як це сталося на взірець денацифікації в післявоєнній Німеччині. Головною умовою цього процесу є нагальна потреба наукової, політичної та правової оцінки усіх злочинів комуністичного режиму, як на рівні політичних практик та теоретичних принципів, так законодавчих і правових засад держави. Але передусім декомунізація будь-якої постсовєтської країни, і в тому числі України, життєво важлива ще й тому, що трансформована комуністична ідеологія була й залишається універсальною колоніальною технологією, яка й нині ефективно служить загарбницьким інтересам неоімперської Росії.
Німеччина: відкриття таємних архівів і люстрація
Першими з народів, хто серйозно взявся за декомунізацію в посткомуністичному просторі, стали німці ще до об’єднання Німеччини і почали вони з головного — міністерства державної безпеки НДР та його інституту «неофіційних співробітників», а російською мовою — «сексотов». Причина була очевидна і проста. Річ у тому, що від часу його утворення в 1950 році за роки свого існування, так само як НКВД—КДБ в СРСР, МДБ НДР перетворилось на найпотужніший інструмент придушення і загального контролю за суспільством і стало однією з ключових опор тоталітарного режиму.
Оскільки система масових доносів лежала в основі репресивної політики будь-якого комуністичного режиму, то МДБ НДР спиралося, передусім, на велику армію «сексотів». Це були, як правило, звичайні громадяни, що погодилися «здавати» найближчих їм людей та підписали відповідну угоду «інформувати» таємні органи про діяльність, розмови, настрої свого оточення з числа родини, колег по роботі, друзів і знайомих. інструкція МДБ НДР від 1958 р. стверджувала: «неофіційні співробітники — найважливіший фактор у боротьбі проти секретної активності класового ворога». А пізніша інструкція — за 1979 рік — свідчила, що «бажаний політичний і соціальний вплив нашої політичної оперативної роботи повинен досягатись шляхом покращення якості й ефективності праці неофіційних співробітників — головної зброї в боротьбі з ворогом».
Що це були не просто слова — свідчить наступна статистика. Загальне число неофіційних співробітників протягом існування МДБ удвоє перевищувало чисельність штатних співробітників. Скажімо, в жовтні 1989 року в штаті МДБ числилося 91 015 осіб. При цьому в останній рік існування НДР на держбезпеку таємно працювали 189 тис. осіб (близько 2,5% населення Східної Німеччини). З їх допомогою органи держбезпеки завели досьє на понад 6 мільйонів громадян. Це означало, що більше третини (37,5%) населення НДР, де на момент об’єднання проживало
16 400 000 осіб, були під спостереженням таємних служб. На скільки мільйонів українців було заведено подібні до цих досьє в Східній і Західній Україні відповідно за 70 років та за 45 років совєтського режиму, можемо лише припустити, але, напевне, не менше.
Отож як вчинили німці? За законом про документацію штазі від 1991 р. всі німецькі громадяни набули можливості дізнатися, чи було спецслужбами заведено справу особисто на них і ознайомитися, в разі наявності такої, зі своїм персональним досьє. Зауважимо, що завдяки внесеним до закону змінам з 1 січня 2012 року розширено коло родичів, які мають право отримувати інформацію на членів сім’ї: тепер відомості про потерпілих мають право запитувати їх батьки, подружжя, діти, внуки, брати і сестри. Ці зміни призвели до значного зростання числа звернень, загальна кількість яких з 1992 року до сьогодні наблизилась до 3 млн. Таким чином, відкриття архівів міністерства державної безпеки НДР й ознайомлення з таємними досьє увійшли в побут німецьких громадян, ставши частиною їх особистої та сімейної історії.
іншим важливим напрямом роботи стала люстрація — перевірка представників еліти і державних службовців щодо співпраці їх з органами держбезпеки НДР. За законом перевіряти співробітників зобов’язані всі державні та муніципальні установи, а також обмежена кількість приватних інститутів. Цей закон передбачає також обов’язкову перевірку всіх охочих зайняти важливий пост у Німеччині: членів федерального уряду або урядів земель, а також осіб, які мають статус державних службовців, членів парламенту, членів місцевих представницьких органів, місцевих виборних посадових осіб, почесних бургомістрів, суддів, військових, що займають керівні посади, а також штабних офіцерів, службовців в апараті військових аташе і в інших установах за кордоном, головних редакторів суспільно-правового телерадіомовлення, функціонерів НОК та представників німецького спорту в будь-якій міжнародній організації й тренерів національної збірної. Загальна тенденція люстраційних заходів була така: чим більше установа потребувала громадської легітимізації та залежала від суспільної довіри, тим ретельніше і радикальніше проводили в ній перевірки кадрів.
Під першу категорію перевірки потрапили університети й судові інституції. Ці установи використовували процес люстрації, щоб максимально дистанціюватися від інституційної співпраці з колишнім режимом. Зауважимо, що в системі федеральної юстиції лише в Берліні тільки 10% суддів і обвинувачів отримали повторно свої призначення. і хоча підрахувати точну кількість звільнених за співпрацю зі штазі співробітників доволі складно, загальна цифра, за оцінками експертів, становила близько 55 тис. осіб. Зазначимо також, що за законом про документацію штазі термін перевірки держслужбовців повинен був завершитись 29 грудня 2006 року, але згодом його продовжили до кінця 2019-го. Причому цього разу можливість здійснення перевірок було знову розширено на державних службовців середньої ланки.
Східноєвропейські народи на шляху декомунізації
Подібним до Німеччини шляхом пішли і країни Східної Європи. А засобом побудови відкритого суспільства, ринкової економіки та інтеграціії в ЄС стало т. зв. «перехідне правосуддя». Його умовно поділяють на такі напрями: правосуддя для жертв, правосуддя для злочинців, механізми пошуку правди, архіви, збереження пам’яті. Під політикою збереження пам’яті в Європі розуміють законодавчі акти, пов’язані із вилученням і забороною символів тоталітарного комуністичного минулого. Нагадаємо, що в Угорщині, Литві і Польщі вже давно прямо заборонено використання символів і пам’ятників комуністичного минулого, в тому числі створення відповідних меморіалів і музеїв. До конкретних механізмів забезпечення справедливості для жертв комрежимів належать: реабілітація, репарація, компенсація. Щодо компенсацій, то, наприклад, в Естонії жертви репресій отримали спеціальні ідентифікаційні соціальні карти, а кожен рік, проведений в ув’язненні або в таборах, їм зарахували як три до загального пенсійного стажу.
Державну підтримку отримали також учасники антирадянського опору. В Чехії за законом 2011 року учасники боротьби з комуністичним режимом повинні отримати матеріальну компенсацію в розмірі 5 800 доларів США, а їх дружини та чоловіки, відповідно, половину. В Угорщині до 2006 року було подано
97 600 заявок на отримання компенсації, а всього жертвам комуністичного режиму було виплачено понад 9 367 тис доларів США.
Також подібно до Німеччини колишні жертви комуністичного режиму зберегли невід’ємне право знати правду про минулі злочини, включаючи раніше таємну інформацію, яка має бути поширена і для всього суспільства. Цим займаються спеціальні державні установи — відповідні комісії та інститути національної пам’яті. Їхнім головним завданням є розсекречення, оприлюднення, класифікація і оцифрування архівів комуністичної партії і спецслужб цих країн. Зрозуміло, що без наявності таких інститутів важко говорити про серйозність намірів подолати комуністичне минуле, бо одні тільки громадські організації не можуть взяти на себе всю вагу декомунізації.
До речі, в різних країнах власниками секретних матеріалів спецслужб стали різні установи, однак найбільш оптимальним виглядає польський або чеський варіант. За ними всі відповідні фонди передають з відомчих архівів міністерств внутрішніх справ, юстиції, оборони, галузевих архівів — в єдиний, утворений в структурі інституту національної пам’яті Республіки Польща чи інституту дослідження тоталітарних режимів Республіки Чехія.
Щодо люстрації, тобто перевірки посадових осіб з метою з’ясування, чи були вони членами або співробітниками секретних служб, то вже до 2000 року майже всі східноєвропейські країни ухвалили люстраційні закони. А необхідність прийняття цих законів аргументували ще й тим, що нові еліти, пов’язані з колишніми режимами, виявляться відкритими для шантажу, якщо їхні досьє потраплять до певних зацікавлених кіл чи інших держав. Як це і сталося з Україною.
Як підсумок
Для нашої країни є надзвичайно важливим досвід європейських країн у засудженні актів геноциду, на які особливо був багатий сталінізм. Зауважимо, що часто саме в різних комбінаціях законодавства про злочини геноциду, злочинів проти людяності або законів про покарання за заперечення цих злочинів відбувається зіставлення комунізму і нацизму. Закони про злочини геноциду прийнято скрізь, а за публічне заперечення чи виправдання злочинів комуністів у Чехії та Польщі можна ще й отримати кримінальне покарання. Загалом східноєвропейські народи — хто більше, хто менше — поволі звільняються від скверни комунізму: в Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Словаччині комуністичний режим трактують окупаційним; в Чехії, Латвії — кримінальним, таким, що систематично і постійно порушував права людини та застосовував репресивні заходи проти своїх громадян, а також смертні вироки, інсценовані судові процеси.
Втім, віддаючи належне всім країнам, які добре «поїли» комуністичного щастя і які більш чи менш успішно позбуваються метастаз комунізму, мусимо констатувати, що на сьогодні загалом європейська співдружність не виробила узгодженої загальноєвропейської політики щодо подолання комунізму. Протягом 20 з лишком років після падіння комунізму в Європі національні суди країн ЄС так і не спромоглися засудити воєнні злочини, геноцид, злочини проти людяності і тортури, скоєні під час комуністичних режимів в їхніх країнах. І в цьому погодились відомі правові експерти, спеціалісти та члени Європейського парламенту із близько 20 країн 5 червня 2012 в Брюсселі.
Це єдине, що може втішати Україну, яка поки що не спромоглася на законодавчому рівні бодай одним дієвим актом закону про Голодомор дати оцінку тоталітарному комуністичному режимові, який винищив десятки мільйонів українців. Але про це — іншим разом.
