З того бою нас вийшло шестеро. Мене Бог рятував - ветеран з Галича Михайло Медвідь

25 Січня 2025, 12:44

Захисник з Галича Михайло Медвідь рік захищав Україну у лавах ЗСУ, аж поки через важке поранення його не демобілізували.

Історію воїна розповіли у Галицькій міській раді.

Медвідь Михайло Степанович народився в Галичі-Зарікою 12 січня 1984 року. Начався у школі, потім у ВПУ № 13, де здобув професію рихтувальника кузова автомобіля. Після навчання працював на Бурштинській ТЕС, потім їздив за кордон – Іспанія, Естонія, Польща. Далі – знову Бурштинська ТЕС, де б міг мати бронь, проте – відмовився і добровільно звернувся до військкомату.

«Було це 17 травня 2022 року. Але тоді, на початках, було дуже багато людей, які виявили бажання захищати Україну у лавах ЗСУ. Тож мені тричі відмовляли, адже до того я не мав ні освіти військової, ні досвіду строкової служби. Тож вступив до лав ЗСУ аж 5 червня 2022 року» - згадує Михайло.

На полігоні у Львівській області захисник вчився на зв’язківця. Потім був вишкіл у Полтаві, а вже 8 серпня Михайло Степанович у складі десятої окремої гірсько-штурмової бригади займався налагодженням зв’язку під Покровськом.

«Окрім зв’язку ми ще стояли на блок-постах, ходили на завдання у нині вже захоплений Бахмут. Брали, так би мовити, «вогонь на себе». Тоді ще з нами був Микола Генсіровський із Колодієва. 6 вересня, на свій День народження, Микола якраз вийшов на нульову позицію. 22 числа я зранку з ним списувався, а 23 вересня дізнався, що Миколи вже з нами немає - героїчно загинув у бою. У той час я вже теж був «на нулі» біля Соледару».

За словами захисника, їхні військові частини розміщувалися у той час біля населених пунктів Роздолівка та Яковлівка. Зі зброєю проблем не було та й на командирів тодішніх ніхто не нарікає. Молодих спочатку вчили, не пускали одразу в бій.

«Щодо місцевого населення, то у Яковлівці вже ніхто не жив, а в Роздолівці ще лишалося приблизно 40 осіб. Навіть місцевий магазин працював 4 години на добу. Згадую звідти такого Івана. У нього була велика господарка – кози, багато качок та курей. Коли прилетів у стайню снаряд – то все побило. А як ми пропонували йому їхати звідти до доньки у Коломийську громаду, то він відмовився, бо у нього в селі поховані батьки. Що далі з тим чоловіком – не відомо, але історія запам’яталася» - розповідає Михайло.

Найдовше солдат «на нулі» був з 25 грудня 2022 року по 20 січня 2023 року – до дня серйозного поранення. Без зв’язку з рідними. Втрачаючи щодня друзів та побратимів.

«Тоді були дуже тяжкі бої. Всю ніч на перше січня нас орки вітали із Новим роком мінометними обстрілами. Зранку ми в них відбили посадку. Закріпились. Великий бій був і 2 січня – саме тоді недалеко від мене героїчно загинув побратим з Бурштинської громади Олег Рогатинський. Взагалі з того бою нас вийшло шестеро. Мене Бог рятував. Ще один бій був 7 січня. Його теж важко забути, як і побратимів, яких не встиг врятувати, витягнути. Це найважче, що доводиться переживати на війні».

Перший раз Михайла поранило 19 січня. Зранку прилетіла граната - осколок потрапив у руку, запік рану і викотився по рукаві. Під обід того ж дня боєць «схопив» декілька осколків від снаряду з 120 міліметрового міномета. Але, як запевняє, у запалі бою болю майже не відчував. Наступного дня все було серйозніше – після мінометного обстрілу солдат отримав множинні поранення і знепритомнів.

«Коли оговтався, то думав, що втратив ногу. Але, на щастя, нога була на місці. Тільки велика рана над коліном не давала можливості рухатися. Проте врятувало, що рана одразу запеклась і кров практично не йшла. Якось вдалося відповзти. Тоді недалеко ще був Роман Цюлюпа з Бурштина, якого вже теж з нами немає».

Після поранення Михайло лікувався у Краматорську, у госпіталі в Барвінковому, у Кременчуці. З третього червня 2023 року, за станом здоров’я, звільнений з лав ЗСУ. Сьогодні знову працює на Бурштинській ТЕС.

«Близько 9 дрібних осколків у мене в тілі ще лишилось. Особливо турбує той, що у п’яті. Проте турбує також інше – наше суспільство ще не готове до демобілізованих з армії, людям важко призвичаїтись до людей у формі, до військових, які вже не воюють, які втратили здоров’я на війні» - резюмує Михайло.

А побічним ефектом війни Михайло називає вірші, які він почав писати, повернувшись із фронту.