Боєць АТО з Прикарпаття: Людина у формі — це дзеркало суспільства

Спочатку людьми у військовій формі захоплювались. Адже це були герої, які епічно пішли на війну з Майдану, хоча і повірили обіцянкам певних представників влади й ентузіазму народу. З часом обіцянки “здулись”, а то й взагалі перетворились у репресії. Ентузіазм вичерпався. А тарифи виросли. Багато не повернулись, а дехто з живих їм позаздрив.

Як казали японці, гірше за атомну бомбу може бути тільки бомба, яку скинуть другою. Хіросіма стала мемом, а про Нагасакі світ забув. Ми пам’ятаємо Нігояна. Але хто перерахує поіменно Небесну Сотню? А тисячі?

Пам’ять чинить опір, свідомість беззвучно кричить від жаху. За вікном спокійна буржуазна осінь пихатої і провінційної країни, якою віками керують опереточні персонажі з фільму “За двома зайцями”.

Потім людям у формі поспівчували. Щиро. Ми шкодуємо стражденних не просто сильно, а ревно. Всім серцем. Тому обряд поховання і посмертні культи — величава квінтесенція національної культури. Опосередковані докази того, що все ж краще вмерти. Хоча б будеш мати красивий пам’ятник, прапори та салют. Бо тепер від нас відводять погляди. “Ну що ви тут все ходите і ходите, в нашому чудесному мирному житті? Немодні, з дивним запахом, неголені, не із спортзалу чи салону...” І це “напрягає”, не пожартуєш, не пофліртуєш, заготовки даремні.

У Хемінгуея в романі “Прощавай, зброє” є геніальна фраза: “В бар зайшов чоловік з очима кулеметника”. Як з такими пересікатись поглядом? Щоби що? Які перспективи?

І з’являються ті, в чиїх поглядах — вже просто неприкрите злорадство і роздратування. “Чому ви тут ходите? Ідіть, скачіть далі, “майдауни”, “жидобандерівці”. А, без ноги...  Так тобі і треба, доброволець/боєць/волонтер нерозумний.

Покрій уніформи — кращий з можливих по ергономіці, в ній реально зручно у всіх випадках життя, а не тільки вести вогонь, і людині дуже важко вибратись з цієї зони комфорту. Перевдягаючись у цивільне, відчуваєш, що здійснюєш якийсь злочин проти пам’яті тих, кого поховав у цій формі. Незручно в цих джинсах і куцих курточках, взуття тисне і погано шнурується —  все не так. Знову в “камуфло” — ух, нарешті вдома.

Але виходить з точністю до навпаки. Сама ідея камуфляжу в тому, щоби “злитись” з навколишнім середовищем. Камуфляж сам по собі нікого не ховає. Він лише допомагає людині стати непомітною, використовуючи спеціальні навики.

Не дратуйтеся, коли побачите в місті людину у військовій формі. Польова форма в місті — це не тільки дуже яскравий маркер статусу, але й нагадування про велику соціальну групу з її невирішеними проблемами.

Але для пересічного обивателя людина у формі це — алкоголік, мародер, контрабандист, торговець вкраденою зброєю, екстреміст, член ОЗУ, найманець олігархів. Перераховане дійсно буває. Але ніколи — все разом в одному обличчі, яке в цей момент на вас дивиться, а ви відводите погляд.

Не українська влада придумала образ некерованого ветерана, який з’їхав з “котушок”, який байдужий до атракціону неймовірної щедрості та одержимий лише бажанням стріляти і підривати.

Брехня — це основа будь-якої інформаційної політики під час війни, але основний запит від людини у формі — це запит на справедливість, а не на законність. Тому що ми постійно бачимо, як і хто використовує закон для особистого захисту та наживи.

Добре, з владою все зрозуміло. Що не так із суспільством? Із суспільством все якраз і більше, ніж так. Якщо люди вважають себе чомусь неповноцінними, вони при можливості уникають дивитися в дзеркало. А людина у формі і є тим дзеркалом. Це ті, ким вони повинні були би бути, якби дійсно відчували країну своєю, небезпеку — особисто для себе, і можливість захищати країну — як єдиний правильний вибір.

Але немає цього і не було в масштабах країни. І в масштабах ніякої іншої країни. Завжди є маса, яка делегує меншості відповідальність, лише б самій не мучитися з вибором, ризиком, рішеннями і... хвильку, а ось результат треба ділити на всіх порівну. Ми вам тепло сердець — а ви нам безпеку. Все, ми розрахувались. Ні, безпека якась не така, не повна. Ну, значить, будете нам, народу, ще й винні. При нагоді повернете.

Ось цей підхід “бариги” і лежить в основі безсвідомого уникання людей у формі: нерегульовані товарно-грошові відносини. Своє душевне ставлення народ вважає безцінним товаром (його так вчили). І дратується, чому досі за це ставлення не приходять кошти від гігантського конвертаційного центру “держава Україна”. Немає грошей — немає відносин, “без лаве — немає кохання”.

Бойова уніформа підсвідомо говорить про те, що бій може відбутись прямо тут і вже, а цивільна людина до цього не готова, вона дратується, сама не розуміючи чому. Та тому, що в неї більше шансів загинути, ніж у людини у формі — у всякому разі, дрес-код говорить, що уніформована людина краще підготована до будь-яких несподіванок. Тож кому до вподоби така демонстративна конкурентна перевага?

Якщо ти позначаєш свою участь у війні, якої немає і не було, то може виявитися, що тебе також не існує. Ти частина не признаного явища, яке просякло гіркотою і кров’ю крізь незграбну стіну мовчанки і замовчування правди про цю війну.

Люди в камуфляжі — це обпалені зсередини люди, хворі тим тужливим болем, який не спроміжна залікувати ні офіційна пропаганда, ні дружелюбна підтримка родичів.

Тут немає ніяких інших рецептів, окрім як говорити правду, тому що ми воювали за цю можливість — чути її й озвучувати її. Все інше — способи, як це сказати.

А що вам, побратими, сказати? Не шукайте глибокого змісту там, де його і не було. Життя не така проста штука, насправді все значно простіше, ви ж знаєте це. Сміливість і відвага — це рішучість добиватися свого будь-якою ціною, наперекір несприятливим обставинам. Ви сміливі чоловіки, але  найнесприятливіші обставини зараз — це люди, які вас ніколи не зрозуміють. Якщо вам здається, що в якійсь справі можна обійтись без розмов, робіть свою справу мовчки.

Щось у нас всіх вже незворотньо загинуло, і немає ніякого сенсу відволікатись на даремні траурні ритуали імені себе. Важко сказати самому собі: “Мені здається, що мене вбили рік тому”. Але після усвідомлення цього, все, що відбувається, сприймається значно легше, в будь-якому одязі.

Суспільство не стане добрішим до вас, тому що жебраки завжди лицемірні і злі. Ваша доля на лініях ваших шрамів, ваш камуфляж — більше не крик про допомогу. Зімкніть ряди. Скоро зима. Буде не так боляче.

Михайло Павлів, с. Негівці, учасник війни на Сході України для Вісті Калущиини