Як Іван з Прикарпаття разом з побратимами влаштовує засідки на російські вертольоти поблизу ворожих позицій

Молодший сержант Іван – за посадою головний сержант зенітно-ракетного підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Йому 40 років, він із Прикарпаття, має вищу освіту й до російського вторгнення працював у сфері нафти й газу: їздив по всій Україні й займався бурінням свердловин.

1 березня 2022 чоловік сам пішов у військкомат, хоча не мав навіть строкової служби. І потрапив у 128 ОГШбр, розповідають на facebook-сторінці бригади.

Через кілька тижнів підрозділ бригади був у зоні бойових дій.

"Я швидко освоїв ПЗРК (переносні зенітно-ракетні комплекси) й почав виходити на бойові чергування, – розповідає боєць. – Працював із різними комплексами – радянськими «Іглою» та «Іглою-1», польськими «Перунами», американськими «Стінгерами». На мою думку, найкращий по технологічності «Перун», але в принципі всі ПЗРК хороші, головне, щоб під час пуску зійшла ракета. На Херсонщині було так, що прямо біля нас зависли дві російські вертушки, ми зробили по них пуски, але ракети, на жаль, не зійшли. Мабуть, були пошкоджені".

"Найнахабніше росіяни поводилися на початку війни, їхня авіація літала дуже близько, прямо над головами піхоти. У кінці березня 22 до наших позицій наблизилися дві російські вертушки Ка-52. Ми випустили ракету з «Ігли-1», яка чітко летіла в ціль, але за кілька десятків метрів різко звернула вбік і вибухнула – напевно, у вертольота спрацював активний протиракетний захист. Я вже почав наводити ще одну ракету на другий вертоліт, однак він швидко пірнув за посадку. Тоді ми хоч і не влучили, зате налякали росіян, якийсь час вони боялися підлітати близько. Звичайно, знищити літак чи вертоліт – це пріоритет, однак якщо ми відлякуємо ворожих пілотів, це вже великий плюс, бо піхота залишається у відносному спокої", - додає воїн.

Для того, щоб уразити російські повітряні цілі, Іван із товаришами неодноразово влаштовували засідки за нулем, на одній лінії з ворожими позиціями.

"Ворожі пілоти приблизно знали, де стоять наші пости ПЗРК, то не залітали туди. Тому ми вирішили скоротити відстань. Розвідники разом із саперами пробили маршрут і разом із нами (двоє операторів ПЗРК і двоє розвідників) виходили на чергування. Такі вилазки влаштовувалися регулярно – ми виходили вдосвіта й поверталися, як тільки темніло. Бувало так, що ставали в одну лінію з ворожими позиціями, метрів за 300 збоку, навіть чули голоси росіян. Якби в межах ураження з’явився літак чи вертушка, ми мали відпрацювати по них і швидко відійти заздалегідь встановленим маршрутом. На жаль, жодна ціль так і не залітала до нас. Зате одного разу, коли ми вже поверталися з чергування, нас побачив ворожий дрон-бомбер і почав скидати міни. Одна з мін вибухнула метрів за 30 від мене, над головою засвистіли осколки, і ми зрозуміли, що треба не ховатися по кущах, а швидко відходити. Тікали так, аж п’ятки миготіли. Усе закінчилося добре", - ділиться Іван.

Дома на Прикарпатті Івана чекає сім’я – дружина й двоє дітей. Саме заради них він пішов у ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!