Боришкевич і Худоб’як: Про футбол і не тільки

Івано-Франківськ знову поринув в атмосферу футболу.

З цієї нагоди пропонуємо інтерв’ю з Володимиром Боришкевичем (далі – В. Б. ) та Ігорем Худоб’яком (І. Х.), одними з найбільш знаних футболістів «Прикарпаття», пише Західний кур'єр

Про завдання…

В. Б.: Моє найбільше бажання, щоб клуб завжди існував. Наш край славився хорошими футболістами, які свого часу грали і за збірну України, і за збірну СРСР. Тому я б хотів, аби молоде покоління, діти приходили на стадіон, так як я колись приходив, і мріяли потрапити у професійну команду. Я б хотів, щоб діти тягнулись до футболу, і цей футбол був не на рівні 2 ліги чи 1-ї, а щоб ми, за можливості, виступали у прем’єр-лізі. Раніше наш край мав 7 професійних команд: не підійшов у «Прикарпаття», пішов у «Нафтовик» (Долина) чи в «Чорногору». Хочеться, щоб був професійний футбол хоча б на рівні 1-ї ліги. І щоб у цій команді завжди ставили правильні завдання. Якщо команда працює з новими завданнями, це значить, що тут є стабільність, правильний курс, професійне ставлення до справи. Перший рік, коли відновився клуб, багато хто не знав, як зробити те чи інше. Наш головний тренер займався всім, бо він більше 20-ти років грав на професійному рівні. Тому хочеться,  щоб ми були професіоналами кожен у своїй ланці, кожен відповідав за своє.

І. Х.: Я завжди ставлю перед собою тільки найвищі цілі. Якщо не ставиш собі амбітні завдання, то немає змісту цим займатись. Так, думаю, у будь-якій професії, не тільки у футболі. Зараз ціль – перша ліга. Я б хотів, щоб команда поборолась за призові місця в 1 лізі, навіть з виходом до прем’єр-ліги.

Про пам’ятні ігри…

В. Б.: Таких ігор можна декілька назвати. Найцікавіша, мабуть, взагалі для області за останні роки – це з львівськими «Карпатами» на Кубок України. Для маленького міста, граючи в другій лізі, обіграти команду з прем’єр-ліги – це велика перемога. Пам’ятаю перший тур, коли ми грали вдома з «Іллічівцем», програли 0:1. Було цікаво і класно, багато людей прийшло підтримати, бо сумували за футболом, всі трибуни були заповнені. З «Десною» хороший матч був. Цікаві матчі завжди з «Нивою», з ФК «Львів».
Про найважливіші матчі…

І. Х.: Виїзд до «ФК Львів» і «Нива» до нас приїжджає. В цьому півріччі це для нас мають бути дві найбільш напружені гри, бо вони наші безпосередні конкуренти в турнірній таблиці. Якщо ми хоча б не програємо «Львову»,  це вже буде виконане основне завдання щодо виходу в першу лігу.

Про конкуренцію…

В. Б.: Конкуренція мусить бути. Якби її не було, то не було б і результату. Порівняно з першими іграми, коли лише створювалась команда, зараз на кожну позицію є два рівноправні футболісти, що можуть один одного замінити на футбольному полі. Це дуже добре, бо ти себе постійно тримаєш у тонусі. Весь час знаєш, що мусиш добре грати і потрапляти чи у 18-ку, чи в основний склад.

І. Х.: Звичайно, відчуваю на собі певну відповідальність: за команду, за результат.  Більш досвідчений гравець – отже, й вимоги більші.

Про вболівальників…

В. Б.: Взагалі матч цікавіше відбувається, коли трибуни заповнені: всі кричать, живі емоції. Футбол створений для глядачів, це свого роду шоу. Будь-якому спортсмену, та й взагалі людині, приємно, коли приходять подивитись на твої успіхи. Тим більше, коли результат хороший і гра виходить на високий рівень, тоді люди від тебе чекають чогось більшого.

Про прикмети…

В. Б.:  Я завжди, якщо маю якийсь матч, йду спати в іншу кімнату від дітей. Бо перед грою треба виспатись, а з малими дітьми це неможливо. Тому день перед грою дружина весь удар бере на себе.

І. Х.: Якихось принципових немає. Є загальні футбольні прикмети, різні: не прати форму, є щасливі гетри. В кожного по-своєму.

Про сім’ю…

В. Б.: Як я тільки познайомився зі своєю майбутньою дружиною, то був у «Динамо» (Київ). Стосунки формувались на відстані. Вона не мала можливості приїхати до мене, бо вчилась, та і я її особливо не запрошував, бо сам ще не стояв на ногах твердо. Жив тоді на базі, а не на квартирі, не міг забрати до себе. Коли повернувся сюди, вона вже знала, на що йде, що це постійні ігри, збори. З цим у нас в сім’ї немає ніяких проблем.  Дружина це все розуміє. Коли був на останніх зборах, то ми з дня на день чекали дитину. Трохи було страшно. Я їхав на збори машиною, щоб в будь-який момент повернутись додому. Тренера і команду попередив.  Але так сталось, що я нормально відпрацював всі збори. Перший матч, який ми грали після того, –  товариський з ФК «Львів». У ту ніч, коли мали виїжджати, в мене народився другий синочок.

І. Х.: Я багато грав у Миколаєві, в Харкові, в Севастополі, Білорусі.  Майже всюди дружина була зі мною. Їй це, в принципі, подобається.