До мертвих — як до живих. У прикарпатському селі щонеділі поминають на кладовищі померлих

Не добра воля, не примха, не примус і не тягар, а обов’язок гречного християнина — відвідати могили близьких йому людей на 3-й, 9-й і 40-й день після їх смерті чи на роковини або в Батьківську суботу, яку називають ще Димитрівською, а також — у задушні дні чи ті, які ми самі визнаємо і для себе означаємо.

У  Путятинцях є три кладовища: найдавніше — при в’їзді в село, а ще два — за селом на горбі, звідки добре видно легендарну Чортову гору. І попри те, що, за переказами, жителі села віддавна мають добрий звичай щонеділі навідуватися на кладовища до могил своїх рідних чи близьких, нічого особливого, унікального чи неповторного в упорядкуванні сільських кладовищ ми не побачили. Все просто, але чисто і по-раздівськи доглянуто, пише Галичина.

Петро КУЧМІЙ, голова Путятинської сільської ради:
— Сільська громада — і церква, і сільська рада разом — підтримує порядок на кладовищах, тому що не маємо погробника чи спеціальної служби для догляду. Якщо треба чистити чи зрізати дерева восени, то хтось допомагає коштами, а хтось — бензином. А працюють люди із центру зайнятості. А навесні перед Великоднем всі громадою — селяни, депутати, працівники сільради і пошти, школа та ін., — в один день стаємо до роботи і наводимо лад і на сільських вулицях, і на цвинтарях. А відтак той порядок підтримуємо. Це наш обов’язок і громади села. Якщо ми не зробимо, то замість нас цього не зробить ніхто.

Будемо відвертими: дехто з наших співрозмовників погоджувався і свідчив, що в селі віддавна є звичай щонеділі, а не лише у визначені дні чи дати, відвідувати могили близьких і рідних. Але більшість таку звичку путятинців не називали звичаєм чи традицією: дає Бог сили чи відчувають таку потребу — йдуть на цвинтар, а не мають здоров’я  чи інші обставини стають на заваді — дома сидять. Зрештою, Путятинці — приміське село, і вплив фактору звичаєвого урівноваження, на наш погляд, тут відчутний. Тож традиції треба не лише підтримувати, але й творити.

Галина ОСТРОВСЬКА, жителька  с. Путятинців:
— Я вірю в Бога і час від часу відвідую церковні богослужіння. На цвинтар ходжу за потреби — зо два рази на місяць. Якщо назбирується гіркота на душі, то дуже хочу маминої поради. іду на цвинтар, молюся і розмовляю з мамою. Прошу, щоб мама подала мені якийсь знак — добре чи погано я вчинила у тій чи іншій ситуації. і на душі стає легше. За два тижні до кривавих подій на Майдані мені приснився дивний сон. Я не бачила нікого, лише чула голос. Він мені сказав: «Переказувала Мариська — так по-вуличному кликали мою покійну маму Марію, — що буде війнаѕ». Голос звучав ніби в якійсь залі, бо була потужна акустика. Я присіла, а по тілі виступили сирітки. і донині я не можу впізнати за тембром, чий то був голос, що сказав правду. Адже через два тижні і почалися ті трагічні події і вбивства людей на Майдані. і сьогодні, якщо мені сниться мама, то щораз ніби хоче мене упередити, захистити від чогось недоброго.

Любов ЯСЬКЕВИЧ, жителька  с. Путятинців:
— Ще змалку мама мене привела на цвинтар і показала, де поховані дід, баба, прабаба. А відтак щонеділі перше ніж піти до подружок, я зі своїми посестрами йшла на цвинтар, там молилася і поверталася до своїх дитячих справ. У мене двоє дітей — Олеся і Андрій. Вони щораз відвідують могилу свого батька. і щораз, коли доньці на душі стає важко і є потреба її вилити, вона усамітнюється, щоб ніхто не був на заваді, і йде на цвинтар. Там на татовій могилі помолиться і виплачеться.

Як бачимо, у Путятинцях від давнього звичаю щонеділі, а не лише в означені Церквою дні, відвідувати могили рідних і близьких залишилася хіба що добра згадка і поодиноке жевріння. Навіть у грубезній книжці про це опільське село над Студеним Потоком нема жодної згадки  про такий сільський звичай. Хоч навіть люди ще не похилого віку із сусідніх рогатинських сіл про нього пам’ятають і досі переказують.

Отець Володимир МАРТИНОВИЧ, настоятель храму Богоявлення Господнього УГКЦ у селі Путятинцях:
— Я вже 25 років проваджу душпастирське служіння у Путятинцях. Щонеділі ми молимося за живих — парафію, за наші родини і сім’ї, за український народ і наших воїнів, за владу і т. д. А після відправи, за давньою і доброю традицією, люди йдуть на цвинтар, щоб помолитися за упокій душ померлих — своїх рідних, близьких і найдорожчих. На мій погляд, все йде від віри в Бога, віри у вічне життя і безсмертя душі. Бо основна  правда нашої християнської віри каже, що смерть — це розлука душі і тіла, а зі смертю тіла людське життя не закінчується. Тіло повертається до землі, з якої утворене, а душа — до Бога і продовжує жити вічно. Звичай щотижня відвідувати могили є не лише у Путятинцях, а наприклад, і в сусідньому Заланові. Але в Заланові церква і цвинтар — поруч, а у Путятинцях — у різних кінцях села. Я завжди наголошую, щоб мої парафіяни молилися за тих, хто упокоївся у Бозі. Бо не лише ми, а й вони є нашими молитовними заступниками. Люди свідчать, що і після смерті своїх батьків, які були дуже побожними, відчувають їх допомогу. Ми зобов’язані путятинську традицію не лише шанувати і берегти, а й провадити у сьогоденні і передати дітям та внукам. Не можна втратити те, що вистояло і у часи гонінь та переслідування нашої Церкви.

Роздуми про путятинський звичай поминати померлих на цвинтарі щонеділі, який ще дехто пам’ятає, дуже актуальні. Адже 1 листопада — день задушний. На Закарпатті, а в останні десятиліття і на Галичині, прийнявся звичай цього дня йти на цвинтар — на могилах запалюють свічки, а надгробки увінчують спеціальними невеличкими віерчками. Цей звичай перейнято від Всесвітнього дня померлих, який вшановують фактично всі народи, пов’язані з християнською традицією, у більшості країн світу.