Доброчинність міжвоєнного Станиславова
Економічна ситуація у міжвоєнній Польщі залишала бажати кращого, що відчули на собі й мешканці тодішнього Станиславова.
«Господарча криза болісно відбилася на найбідніших людях, – писала місцева преса. – Зловісна примара злиднів блукає нашими передмістями й навколишніми селами». Але активні жителі Станиславова не могли допустити, щоб разом з економічною кризою запанувала криза моральна, а почуття милосердя зникло з людських душ, пише Західний кур'єр
Там, де біда заглядає у вічі
У міжвоєнній Польщі панувало безробіття, тому бідніші люди переселялися на окраїни міста, де мешкати було дешевше. Окраїни тодішнього Станиславова нагадували вулиці міста у давні часи, адже там переважала дерев’яна забудова. Саме в такому будинку на одній з окраїн міста розміщувався притулок для бідних, у якому найчастіше не було вільних місць. В ньому було п’ять великих покоїв, у яких мешкали чоловіки, жінки, діти.
У 1935 році журналіст “Кур’єра станиславівського” відвідав цей “дім злиднів” і описав свої враження: ”Входимо до першого покою. Тут панує страшна задуха, повітря таке сперте, що здається, його можна різати на кавалки. На лавках сидять жінки і шиють, а високо під стелею висить випрана білизна. В кутку біля малої пічки крутяться ще кілька жінок. Наш прихід викликає у них певне замішання. Присутність голови суспільного комітету міста пана Вежейського проясняє ситуацію, і за хвилину у покої вже панує великий рух. Одна за одною мешканки будинку підходять до голови, скаржаться на свою важку долю і просять у нього допомоги. Найкрикливіша жіночка каже, що її чоловік пішов до міста, щоб бодай щось заробити, а їй тут погано, бо далеко до міста, а в місті теж погано, бо нема як заробити. Її колежанка скаржиться, що зима на носі, а тут буває холодно, дуже холодно.
Заходимо до інших покоїв. У деяких – зразковий порядок, але в одній так смердить, що мусимо затуляти носи, аби ввійти. В самій середині покою стоїть страшний, закривавлений і брудний чоловік. Він душевнохворий, на його обличчі рани, а саме обличчя – чорне від бруду. Мешканці притулку просять заопікуватися ним. Він не виходить на свіже повітря, цілими днями сидить у покої, задовольняє фізіологічні потреби просто на місці. Ми дивимося на того чоловіка з жалістю. Мимоволі закрадається думка: навіщо він живе? Чи таке життя представляє для нього якусь цінність?
У четвертому покої мешканці роблять порядок, а на лаві поряд з дверима сидить якийсь молодий хлопака. “То мій вихованець, – пояснює нам стара жінка. – Я його знайшла на вулиці в Станиславові під час війни. Він у чотирнадцять років втратив пам’ять, я його не відпустила, і тепер він мешкає зі мною. Тяжко нам, часом лягаємо спати голодні і змерзлі. За кілька злотих мушу годувати його і себе”. Журналіст закликав місцеву владу та благодійні організації подбати про цих нещасних і покращити їхні важкі життєві умови.
Дні квітів і шоколад щастя
Серед численних благодійних організацій міжвоєнного Станиславова чи не найвідомішим було товариство “Хліб голодним дітям”, перш за все завдяки великій активності його членів та цікавим благодійним акціям, які вони організовували. Наприклад, у 1926 році товариство організувало передріздвяну венту (ярмарок з розважальною програмою) під патронатом тодішнього станиславівського воєводи Александера дес Лоґеса. Дохід від ярмарку, що перевищував 4 тисячі злотих, було направлено до міських охоронок для сиріт. Того ж року товариство організувало благодійний вечір у кав’ярні ”Уніон” з грою в фанти та іншими забавами. Це товариство підтримували шановані громадяни міста – очільник Станиславова Вацлав Хованець, брати Яворські, власники фабрики металічних виробів ”Край”, Казимира Бізанцова, власниця популярної кав’ярні ”Варшава” та багато інших. Товариство ”Хліб голодним дітям” регулярно випускало листівки, дохід від продажу яких теж спрямовувався на потреби знедолених дітей.
Спільно з відомою цукернею Кро¬віцького була організована благодійна акція ”Шоколад щастя”, дохід від якої спрямовувався на потреби будинків сиріт. У ході цієї благодійної лотереї всі охоче могли виграти солодкий приз – шоколадку чи коробку цукерок.
Дуже популярними були “дні квітів”. Волонтери в такі дні ходили вулицями міста з кошиками квітів і вручали по одній квітці перехожим. Ті віддячували їм за такий несподіваний подарунок – хто дрібними монетами, а хто й більшими сумами. Всі зібрані кошти згодом спрямовувалися на потреби бідних дітей. Інколи замість квітів перехожим роздавали вишні чи фрукти.
Як зазначає газета “Кур’єр станиславівський”, однією з найстаріших благодійних ініціатив міста була “Народна кухня”, яка дбала за харчування найбідніших мешканців міста. Ця ініціатива успішно функціонувала і в міжвоєнному Станиславові. Щодня “Народна кухня” роздавала близько 300 обідів. Частина людей платила за обід мінімальну суму – один злотий чи 50 грошей, а більшість обідів роздавалася безкоштовно. На свою діяльність це благодійне товариство витрачало близько 36 тис. злотих у рік – ці кошти здебільшого отримували за рахунок приватних пожертв. Преса писала, що цю корисну ініціативу підтримувала в Станиславові жменька добровольців, а більшість суспільства, на жаль, не проявляла до неї зацікавленості. Згодом у “Народної кухні” з’явилася впливова покровителька – Сабіна Хованець, мати братів Хованців, які володіли друкарнею і великою кам’яницею в центрі міста.
У 1928 році ”Народна кухня” об'єдналася з ”Благодійним жіночим товариством” і отримала нову назву – “Християнське товариство доброчинності”. Резиденцією товариства були два невеличкі будиночки на вул. Вірменській. Довший час це товариство очолювала Яніна Хованець, дружина бургомістра (пізніше президента) Вацлава Хованця. Воно опікувалося сиротами, каліками й убогими, оплачувало курси шиття для найбідніших дівчат, при ньому діяло бюро пошуку роботи й курси для неписьменних. Свою документацію Християнське товариство доброчинності засвідчувало печаткою, яка і зараз нагадує нам про його благородну діяльність. У 1930-х роках головою товариства був президент Станиславова Францішек Котлярчук. Під його керівництвом товариство ще більше розширило свою діяльність, зокрема відкрило крамницю, весь дохід з якої витрачався на благодійні цілі. Основний же дохід товариство отримувало від приватних пожертв. Його капітали були досить солідними, наприклад, у 1939 році вони сягали 12 тис. злотих.
Продовжувало свою роботу в міжвоєнному Станиславові й Товариство народної освіти, засноване ще у 1891 році. Це товариство було широко відомим у місті своєю боротьбою з неписьменністю. Проте в 1920-х роках воно переживало кризу, бо в ньому діяли в основному ентузіасти, які займалися його справами ще до Першої світової війни, а припливу нових сил майже не було. Всього до товариства тоді належало близько трьохсот осіб.
Покликані творити добро
Газета “Кур’єр станиславівський” за травень 1925 року зазначала, що польські благодійні товариства через розпорошеність своїх зусиль діяли нерідко менш ефективно, ніж заклади Цьоклера й українські організації. І справді, тодішні українські товариства та активісти могли служити справжнім прикладом самопожертви. Головну роль у благодійно-освітній діяльності відігравало товариство ”Просвіта”, головою якого до 1935 року залишався Володимир Янович – один із провідних громадських діячів, який був також співзасновником товариств “Сокіл”, “Українська хата”, “Українська міщанська каса”.
Причому чимало потрібного приладдя для цих товариств Янович купував за власні кошти. Після його смерті головою філії товариства “Просвіта” у Станиславові став адвокат Юлій Олесницький. До лав товариства вступала переважно інтелігенція – гімназійні професори, адвокати, лікарі. Члени товариства організовували поїздки до навколишніх сіл, розповсюджували серед селян україномовні газети й книжки, організовували вистави та концерти.
Розповсюдженням освіти і культури серед найбідніших верств населення опікувалося й товариство “Рідна школа”, головою якого у Станиславові був Іван Волянський. У приміщенні на вул. Третього Мая (нині вул. Грушевського), де знаходилося це товариство, влаштовували вечорниці, музичні концерти, літературні вечори та посиденьки за чаєм. У цьому будинку влаштовували й зустрічі Нового року, спільні засідання з іншими установами, зокрема з товариством “Боян”.
У Станиславові в міжвоєнний період функціонували також жіноча кравецька робітня “Основа”, організована для надання фахової освіти дітям-сиротам. Працювало в місті й “Товариство українських жінок”, яке влаштовувало виставки народного мистецтва, опікувалося дитячими садками. Головою цього товариства була відома активістка Меланія Грушкевич. У Стани¬славові діяла також жіноча секція при “Просвіті”, яку в листопаді 1931 року перейменували на “Союз Українок”.
Багато українських громадських діячів Станиславова були водночас і відомими приватними благодійниками. Так, уже згаданий адвокат Юлій Олесницький спонсорував письменників та людей мистецтва, його колега Микола Бих виплачував стипендії бідним студентам. Директор української гімназії Микола Сабат за власні кошти купував одяг і їжу для бідних студентів. Відомий підприємець Северин Снігурович активно підтримував відбудову приміщення українського товариства ”Сокіл”.
Вагомий вклад в освітню та благодійницьку діяльність внесли представниці ордену сестер Василіянок. Вони власними зусиллями відкрили протягом 1825-1939 років у Галичині 5 початкових шкіл, 3 гімназії, 4 учительських семінарії, 3 ліцеї, а також одну фахову школу. Найбідніші учениці цих закладів та сироти навчалися безкоштовно й отримували від сестер допомогу. Покровителем шкіл сестер Василіянок був станиславівський єпископ Григорій Хомишин. Два рази на рік єпископ інспектував школи, і кожного року один з візитів припадав на день святого Григорія 30 вересня. У цей день відбувалися концерти за участю учениць на честь свята та візиту єпископа.
