Домівка без майбутнього, або Що робити, коли стосунки в родині стають токсичними?

Коли у власній оселі стає небезпечно, треба з неї втікати. І стукати у всі двері правоохоронних органів, громадських організацій, соціальних служб – десь та й відчинять. І допоможуть.

Адже навіть кілька зайвих хвилин з агресором можуть становити загрозу не лише для здоров’я, а й для життя, пише Галичина.

«Він не працював, бив мене та моїх дітей від першого шлюбу, ображав нас. Я боялася, нікому нічого не розповідала. Терпіла, телефонувала мамі, жалілася… Вона наказувала йти геть від нього, але куди податися з чотирма маленькими дітьми на руках, я не знала», – розповідає Ірина (прізвище жінка просить не називати).

Ірині – 29, шість років тому помер її перший чоловік. Жінка залишилася сама з двома маленькими дітьми. Згодом познайомилася з Андрієм, невдовзі переїхала до нього у його дім в селі Радчі. Офіційно стосунки пара не оформляла. Спочатку «жили як люди», а згодом він почав пити. Ситуація ускладнилася, коли чоловік втратив роботу.

«Я його навіть у диспансер на Млинарській в Івано-Франківську возила. Згодом у нас народилася одна спільна дитина, пізніше – ще одна», –розповідає жінка.

Торік ситуація стала критичною. Андрій не дозволяв Ірині спілкуватися з батьками, знайомими. Якщо жінка кудись ішла і на кілька хвилин затримувалася, звинувачував у невірності, кричав. Бив жінку, іноді Ірині доводилося втікати навіть через вікна, босій, у тому, що на ній було надіто на той момент. Одного разу чоловік скинув її з драбини… Приводом, щоби підняти руку на жінку чи її дітей, могло слугувати будь-яке слово або дія: він не працював, свою злість та енергію виплескував на рідних.

«Я його питала, коли він зароблятиме, а він лише обіцяв, що таки знайде роботу. І не знаходив. А я все тягнула на своїй шиї: приготувати їду, прибрати, поратися на городі – все було на мені. Грошей не вистачало, необхідно було годувати й доглядати чотирьох дітей, утримувати господарство, та й чоловік не відмовляв собі у їжі, алкоголі, цигарках. Він напивався, а ми лягали спати у страху», – пригадує Ірина.

Мама чоловіка звинувачувала Ірину в тому, що її син зловживає алкоголем, удома постійно були суперечки. Та найгірше для жінки було, коли Андрій ображав її старших дітей.

«Я дуже довго терпіла. Знала, що є притулки для таких, як я, але куди саме йти, не знала. До своєї мами йти не могла, місця у неї немає. Іноді думала, коли щось станеться зі мною чи дітьми, то я буду в тому винна. Восени минулого року він мене дуже сильно побив, розбив чоло, так я й втекла з дому. Звернулася у «Містечко милосердя Святого Миколая» у Крихівцях, і звідти викликали поліцію. Правоохоронці зняли побої, викликали працівників відповідної соціальної служби, котрі мене направили до Кризової кімнати для потерпілих від домашнього насильства в Івано-Франківську, а згодом – у центр соціально-психологічної допомоги обласного значення у Верховині», – продовжує розповідати жінка.

Та чоловік і там її знайшов, і знову дуже побив. І навіть після цього жінка ще два рази поверталася до агресора. Водночас це дало їй розуміння, що спільного життя у них уже не буде. Наразі Ірина з чотирма дітьми уже рік живе в Івано-Франківську, орендує квартиру. За дітьми доглядає сама, іноді їй допомагає мама її першого чоловіка. Поки що Ірина в декретній відпустці. Вранці вона відводить старшу донечку в школу, сина – на підготовку в «Карітас», решту часу присвячує молодшим дітям. Рятують соціальні виплати, але жінка розуміє, що вони рано чи пізно закінчаться, тож планує влітку поїхати на заробітки за кордон, заробити гроші і придбати невеличкий будиночок для своєї сім’ї.

А нещодавно чоловік Ірини увірвався в її нове житло, знову побив жінку. Вона викликала поліцію, йому ухвалили заборонний припис – більше терпіти побої вона наміру не має. Ірина пригадує, що в її дитинстві тато також випивав, іноді бив їх з братом та маму.

«З мого досвіду роботи з потерпілими від домашнього насильства, коріння цього – в батьківських сім’ях. Що жінка бачила в дитинстві, в якому оточенні жила, те й відтворює далі», – пояснює психологиня «Карітасу–Івано-Франківськ» Юлія Ковалець. – Жінки в цьому живуть і звикають до думки, що це норма. Бо бачили стосунки батьків – іншого прикладу у них не було. До цього ще додаються «емоційні качелі» – яскраві емоції, хоч і негативні, які виникають під час суперечки, коли виділяється адреналін. За цим іде примирення, градус спадає. Такі протилежні емоції викликають звикання. І важливо, щоб жінка захотіла вийти із цього сценарію, зрозуміла, що вона теж відповідальна за своє життя і за цим колом є цілий світ, але треба зробити вибір.

Коло домашнього насильства охоплює декілька фаз. Спершу – фаза активного насильства, незадоволення, яка відображається у психологічному, фізичному насильстві. Потім іде фаза вибачення – жертва пробачає насильнику. Це фаза умовного «медового місяця», коли вибачення прийняті, лунають обіцянки, що таке не повториться, прохання про другий шанс. А потім напруга знову зростає, починаються претензії, зіткнення і повернення до фази агресії, активної фази».

У практиці Ю. Ковалець був випадок, коли жінка пережила фізичне насильство, була у кризовому центрі, їй допомагали відповідні служби, але все ж у неї виникали думки повернутися до агресора: він же батько її дітей, мовляв. Та й його мама просила пробачити йому й далі жити разом. Вона йому повірила, впустила у своє нове помешкання і… знову потерпіла від насильства. Жінки схильні вірити і пробачати.

Мова йде про жінок, бо здебільшого вони й потерпають від домашнього насильства. Вони переважно не ідентифікують себе як постраждалих аж до якогось інциденту, який загрожує їхньому фізичному існуванню. Мабуть, це така ментальність, а межа терпіння передається від покоління до покоління. От коли є загроза, спрацьовує інстинкт самозбереження, тоді жінки самі звертаються в поліцію або інші органи.

Якщо ситуація критична, варто викликати поліцію, радить пані Юлія. А також звертатися у соціальну службу, просити про допомогу громадські організації, телефонувати на «гарячу лінію» 116-123. У «Карітасі» діє відділення для допомоги сім’ям у складних життєвих обставинах, зокрема постраждалим від домашнього насильства.

«Ми реалізуємо невеличку програму від департаменту соціальної політики Івано-Франківської ОДА, де здійснюємо соціально-психологічну реабілітацію постраждалих», – розповідає психологиня. Заступниця директора названого департаменту – начальниця управління соціального захисту населення Івано-Франківська Галина Сеник зауважує, що для потерпілих від домашнього насильства діють центри реабілітації у різних куточках Прикарпаття. Звернутися можна й до згаданого центру у Верховині (вул. Коваля, 1). Тут нададуть тимчасовий притулок, харчування, соціальні, психологічні й юридичні послуги.  Заклад розрахований на одночасне перебування в ньому не більше 30 осіб.

На базі Коломийської організації Товариства Червоного Хреста України (вул. Петлюри, 24) функціонують дві відокремлені кімнати для потерпілих, кожна з яких уміщує четверо–п’ятеро осіб. У Тлумачі діє центр соціальної підтримки для дітей, потерпілих від домашнього насильства (вул. Грушевського, 12). В Івано-Франківську від червня 2021 року на базі ГО «ДОМ48/24» функціонує денний кризовий центр для підтримки таких осіб. А також на базі Будинку нічного перебування в обласному центрі відведено дві кімнати на три місця кожна для тимчасового перебування осіб, які потерпіли від домашнього насильства. Відповідно до розпорядження Кабміну, Івано-Франківській ТГ виділено 1703,1 тис. гривень, Калуській ТГ – 426,743 тис. на створення мережі спеціалізованих служб підтримки осіб, які постраждали від домашнього насильства…

Домашнє насильство – надзвичайно латентне негативне соціальне явище, вважає національний експерт, тренер із запобігання та протидії домашньому насильству Віктор Вальчук. І щороку кількість звернень зростає: за 2020-й офіційна статистика в Україні подає 211 тисяч підтверджених випадків. «Цю цифру не можна вважати негативною, я б сказав навпаки: вона показує, що люди звертаються в правоохоронні органи, вони не мовчать. Збільшення кількості звернень пов’язане передусім із розголосом – урешті цю проблему в нас не замовчують, про неї пишуть. Я завжди кажу: щоб настали позитивні зміни в суспільстві, маємо показати владі, що ця проблема є нагальною», – коментує експерт.

Самі ж правоохоронці вважають, що офіційна цифра – лише десята частина реальної кількості скоєння домашнього насильства, а число потерпілих перевищує два мільйони випадків на рік. Інша проблема в тому, що багато людей взагалі не усвідомлює, що вони постраждали, тож фактична цифра може бути ще більшою. Домашнє насильство – це найпоширеніший вид гендерно зумовленого насильства: за офіційною статистикою Нацполіції, 84–90 відсотків звернень – від жінок. «І це тягнеться з покоління в покоління, сформовано цілий фольклор («Б’є – значить любить», «Жінка не бита – як коса не клепана», «Люби як душу, тряси як грушу»), існує безліч стереотипів», – наголошує пан Віктор.

У розрізі самих звернень домінує фізичне насильство. Водночас більшість потерпілих не ідентифікує себе як постраждалих від економічних форм насильства. І мова не лише про брак фінансових ресурсів, умисне позбавлення житла, їжі, одягу, а й про неможливість користуватися документами – позбавлення змоги вчиняти будь-які процесуальні дії.

«Домашнє насильство я зазвичай називаю «щоденним тихим злочином». За 21 рік роботи у цій сфері я не пам’ятаю жодного дня, коли б до мене не зверталися потерпілі. А «тихий» через те, що його скоюють без свідків. І це ще один із чинників, який перешкоджає потерпілим звертатися по допомогу, адже ніхто не повірить», – ділиться своїми спостереженнями В. Вальчук.

Те, що кількість звернень щодо домашнього насильства зростає, підтверджує й юристка громадської організації «Ла Страда – Україна» Дарія Пильо. Особливо у період пандемії. За її словами, це можна пов’язати з тим, що кривдник та постраждала особа перебувають у замкнутому просторі. «Законодавство передбачає алгоритм дій у ситуації, коли вчиняється домашнє насильство. По-перше, це дзвінок до поліції на номер «102». За фактом вашого виклику має прибути екіпаж патрульної поліції, зафіксувати прояв домашнього насильства у будь-якій формі (фізичне, економічне, психологічне, сексуальне) та вжити низку заходів: скласти протокол за ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення і застосувати терміновий заборонний припис стосовно кривдника», – стверджує юристка.

Крім того, можна звернутися безпосередньо до районного відділку поліції й написати заяву на кривдника щодо вчинення домашнього насильства. Або ж звернутися по консультацію на Національну «гарячу лінію» із запобігання домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації (лінія працює цілодобово: 0-800-500-335 або 116-123).

«У цій ситуації важливо не чекати критичної точки. Якщо відчуваєте, що стосовно вас є прояви психологічного тиску, шантажу, застосування фізичної сили або вчиняються дії сексуального характеру без вашої згоди, вас позбавляють житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, важливо звернутися по допомогу», – наголошує Д. Пильо.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!