Франківський актор Іван Бліндар: У всіх професіях є свій неспокій

Із розряду наймолодших акторів театру Іван Бліндар швидко виріс і тепер сміливо під час традиційного поклону перед завісою стоїть посередині сцени.

Йому не тільки пропонують головні ролі у рідній трупі, але й запрошують на зйомки фільмів. Така затребуваність актора трохи бентежить, але він намагається це приховувати. Очевидно, акторська майстерність таки бере своє. Останні квітневі вечори відкрили у його творчій кар’єрі нові риси. Іван зіграв роль популярного героя німецького фольклору Тіля. Отож, відверто про театр і роботу над новою постановкою говоримо із головним героєм «Пристрастей Тіля» Іваном Бліндаром, пише Західний кур'єр.

– Іване, це вже не перша твоя головна роль на сцені театру. Твоя кар’єра розпочиналася, здається, із казки «Котигорошко»?

– Ні, першою була роль Калігули, якого спочатку грав Ростислав Держипільський у виставі «Ігри імператорів», він поділився цим персонажем зі мною. Далі були головні ролі у «Кастингу», «Шаріці».

– То така свого роду градація персонажів у твоєму виконанні. Чи впливає на твою особисту долю зараз новий образ Тіля?

– Напевно, надто голосно буде сказано, або навіть неправильно з моєї сторони, але я не є фанатом головних ролей. Багато хто обожнює такі речі, любить, рветься. Я ж гублюся, коли є великий обсяг роботи. Коли ти граєш головного персонажа, це дуже велика ніша. Її можна порівняти із тим, як підтримувати сад. Від найменшого зерна доводиться поливати, вирощувати, плекати і зберігати. Це щоденна робота. Якщо кажуть, що актори – ліниві люди, то я множу себе на два. Я двічі лінива людина. Надя Левченко не дасть збрехати. Мною, напевно, керує якийсь ген лінивості. Створювати образ головного персонажа для мене важко без допомоги інших. Дякувати Богу, що в нас колектив такий, як сім’я. Під час репетиції, якщо в мене щось не виходить, я злюсь або лінуюсь. Тоді свідомо чи несвідомо я пропускаю певні моменти у грі. Але колеги підходять і кожен по краплині підказує, що і як краще було б зробити. У такі моменти  розумію, що, можливо, ще трохи не доріс до головних ролей. Іноді навіть боляче сприймати, коли мені кажуть, що гратиму головну роль.

– З другого боку – це ріст.

– Я розумію. Це друга сторона медалі, якою я тішуся. Не буває успіху без докладених зусиль і важкої праці.

–  Попри таку скромність, ти вже встиг отримати якісь нагороди. Які саме?

–  То була моя дебютна робота у кіно за межами театру. Я знімався у короткому метрі Аркадія Непиталюка «Кров’янка». Першу нагороду фільм отримав на кінофестивалі «Молодість», ставши кращим короткометражним кіно. А другу нагороду ми отримали під час вручення першої кінопремії України «Золота дзиґа».

– Які риси своїх персонажів, зіграних на сцені, готовий взяти на постійне озброєння для життєвого досвіду?

– Мені здається, що з кожної ролі можна витягнути для себе певні позитивні елементи. У будь-якого персонажа, навіть якщо він негативний, є частинка доброти чи навіть причина, чому він такий. Фактично із кожного можна взяти щось для свого життя – доброту, співчуття, героїзм, відвагу, мужність, відчуття любові і дружби. Та їх взагалі тьма-тьмуща. Кожен персонаж самодостатній, а тому витягувати з нього можна дуже багато. Знаєте, з будь-якої роботи, котра в мене була, можна брати будь-яку репліку і використовувати як власне кредо.

– Як дається теперішній персонаж? Чи встигаєш у паузах перепочити, зважаючи на те, що у тебе головний персонаж, довкола якого все і крутиться?

–  На сцені багато піску. Режисері із художником визначили, що раніше це було портове місто, котре висохло. Темп вистави залишився морський, там події накочуються як хвилі – знизу вверх. Якщо говорити про присутність мого героя на сцені, то я не постійно задіяний. Але відпочити встигаю навіть на сцені. Загалом я не вважаю акторську гру роботою, це більше дар Божий, тому я відпочиваю і отримую від цього задоволення. Тут можна втомитися морально, адже впродовж усієї вистави потрібно віддаватися, особливо такому персонажу, яким є Тіль. Герой мусить нести слово, підкріплене енергетикою і подачею саме того, що ти хочеш донести до глядача.

–  Глядач приходить до театру, щоби відпочити, а тим часом актори віддають себе на повну.

– Глядач також себе віддає оплесками. Ми віддаємо енергетику в зал і ділимося емоціями. А оплески вкінці – то винагорода. Навіть колись наш художник Олександр Семенюк казав, що аплодисменти – це найкраща віддача енергетики, котру потрібно відчувати, пити і повертати назад. То відбувається така свого роду гра в пінг-понг із глядачем.

– В акторів залишається багато часу на себе і на особисте?

– До прем’єри немає. Між прем’єрами трішки часу є. Якщо сильно захотіти, можна і в космос полетіти (сміється. – авт.). Якщо хочеш, то час можна знайти, а можна і у вир із головою. Мені поталанило, бо моє особисте життя у театрі. А перед прем’єрою у нас – як у боксерів чи футболістів. Та я думаю, що  у всіх професіях перед важливими справами є свій неспокій.

– Ця вистава складніша від тих, у котрих вже грав?

– Ні. Вона своєрідна. Я перед усіма прем’єрами хвилювався.

– Як у тебе відбувається хвилювання?

– Збивається серце, відчувається сухість у роті, паморочиться в голові, тошнить, трясуться руки, болить живіт.

– У якому стані тебе можна зустріти після прем’єри?

– Я буду видихати, пити чайок, відпочивати і засинати, бо наступного дня знову прем’єра.