Франківський актор Роман Луцький: Я ніколи не був задоволений своєю роботою

Український кінематограф не так давно відкрив для глядачів талановитого актора Романа Луцького, який з 2008 року працює в Івано-Франківському драмтеатрі імені Франка.

На сьогодні він зіграв у п’яти українських кінострічках. Спершу були «Брати. Остання сповідь», «Параджанов», «Тепер я буду любити тебе» та серіал «Століття Якова» .пише Репортер.

Незабаром на екрани виходить ще одна робота Романа – Олешко у першому українському фентезі – «Сторожова Застава». Зараз актор знімається у фільмі «Таразі. Прощання з пустелею».

– Романе, ви завжди мріяли бути актором?

– Ні. Після школи ідей щодо майбутньої професії було багато. Найбільша мрія – вступити в авіаційний і пов’язати життя з небом. Але не судилось, тому що математика – не моє. Оскільки зі школи любив знімати всі події в рідному селі, то вирішив стати оператором. А на третьому курсі режисури відбулось знайомство з Ростиславом Держипільським, моїм «акторським батьком». Він давно мене помітив, як іспит, запропонував роль у виставі «Натусь», яку пізніше переробили й відновили (в облмуздрамтеатрі йде під назвою «Шлюха» – Авт.). Це була хороша школа – репетиції, сцена, хвилювання…

Тоді відчув, що це моє. Анатолій Грицан відкрив для мене світ мистецтва театру, а з Ростиславом Держипільським я відбувся як актор.

– Любите імпровізувати на сцені?

– У кіно, якщо під час зйомок в акторів щось пішло не так, то завжди є можливість перезняти дубль, а театр такої розкоші не дає. У виставі інколи доводиться імпровізувати під «прицілом» глядачів, а якщо в тебе ще й хороший партнер, то є всі шанси отримати від цього просто наркотичну насолоду.

– Уже вважаєте себе відомим та популярним?

– Мені, на щастя, не притаманна зіркова хвороба, по-моєму, це буде гальмувати. А те, що мене впізнають, додає впевненості, відчуття потрібності.

І я ніколи повністю не задоволений своєю роботою. Якби не був самокритичним, то зупинися б у професійному розвитку. Коли через рік після зйомок дивлюсь на себе, то розумію – зіграв би дещо по-іншому. Це й рухає.

– Наскільки близьким був для вас Яків Мех зі «Століття Якова»?

– Я був впевнений, що зіграю цю роль, незважаючи на проби, які після мене тривали ще півтора тижні. Гріх було не попрацювати з таким розкішним матеріалом, адже для мене це дуже близьке. Я народився і жив у селі, а мої предки мають польське коріння. До речі, і з командою спрацювалися на майданчику відразу. Відчували велику відповідальність і бажання зіграти так, щоб український глядач залишився задоволеним.

Я перейнявся цією історією вже після першого прочитання книги. Але у фільмі більше зважав на роботу над образом, вивченням свого персонажу. Особ­ливо хвилюючим був епізод вбивст­ва Зосі – потрібно було дуже тонко підій­ти до емоцій перед камерою, природно прожити сцену. Під час самих зйомок у кадрі я звертався до емоційної пам’яті та фантазії. Допомогли краще вжитись в роль бабусині історії, в яких вони часто згадували мого прадіда.

– Іноді нарікають, що фільм суттєво відрізняється від роману Володимира Лиса?

– Звичайно, адже екранізація – це адаптація книги, бачення сценариста. Тут діють свої правила, закони кіно. Тому література залишається для насолоди прочитання, а фільм – візуалізація прочитаного.

– Чи став би ваш новий герой – Олешко зі «Сторожової Застави» – другом у реальному житті?

– Так, але тільки на певний час. Він не простий чоловік, тому що має набір якостей, які не поєднуються в сучасній людині: повна самопожертва, дитяча легкість і безпосередність, але водночас – хитрість як інструмент досягнення своєї цілі.

– Наскільки важкими фізично були зйомки цього фільму?

– Окрім рутинної підготовки, мене чекала велика робота в емоційному плані. Довелося шукати в собі його стан позитивної людини. Щодня намагався підтримувати в собі хороший настрій, який завжди був у мого героя.

Фізично було важко, тому що раніше я не займався кінним спортом, бойови­ми мистецтвами, фехтуванням, чим досконало володів Олешко. Найважчі зйомки були в пекельно гарячий день з температурою +35. А на мені був шкіряний костюм, в якому я бігав, стрибав і робив перекиди в піску. Ми цілий день знімали сцену боротьби з чудовиськом. От тоді я справді був знесилений.

– Як відновлюєтесь після зйомок?

– Коли я в знімальному процесі, то часу залишається тільки на сон і розбір ролі. Але після завершення зйомок з’являється ностальгія. Я люблю свою роботу, тому певного процесу відновлення не потребую.

– Чим «Сторожова Застава» має підкорити глядачів?

– У першу чергу – жанром, незвичним для українського кіно, неймовірною графікою, молодими «свіжими» обличчями, сюжетними переплетіннями, шаленою динамікою, крутими боями, якістю, яка відповідає жанру фентезі. Усіх вразять спецефекти, які не поступаються найкращим світовим.

– Що мотивує, дає натхнення?

– Сім’я – це те, заради чого ми живемо, чим надихаємось і щодня прагнемо стати кращими. Коли я став батьком, з’явилася дуже потужна мотивація – мій син.

Мотивують не лише похвала, але й критика. Я зважаю на всі оцінки, але впливає на мій розвиток – лише чесна критика.

– Які слова ви б сказали, щоб достукатись у серце кожного?

– Любов – це той Бог, який є в нас, але якого часто шукають десь. Якщо це кожен зрозуміє, то не буде ані воєн, ані ненависті, й радість наповнюватиме наше життя.

Вікторія Гавалешко,
гурток журналістики Міського центру дитячої та юнацької творчості.